То вже була незагратована в’язниця. Та щойно привезли поета з берегів Неви в Оренбург, він одразу знайшов собі товариство з-поміж українських земляків — чиновників місцевої прикордонної комісії Федора Лазаревського та Сергія Левицького. Вони й запросили Тараса Григоровича заночувати в себе. Скинувши сінники з ліжок, усі покотом лягли на підлогу. Шевченко спершу читав приятелям із пам’яті свої вірші та поеми «Кавказ» і «Сон», а потім почав співати. Особливо сподобалася господарям його улюблена пісня «Забіліли сніги, забіліли білі».

Федір (один із шести братів Лазаревських — Кобзаревих друзів) «не посоромився, за словами поета, сірої солдатської, шинелі» засланця і згодом так згадував про їхню зустріч: «Ми всі співали. Левицький мав дивовижно приємний тенор і виводив із великим почуттям. Були хвилини, коли сльози самі котились із очей, а гість наш просто ридав...».

У цій пісні самотній, без роду-племені, бурлака посеред сніжної зими збагнув, що йому довго не жити. Він просить вірного побратима витесати із клен-дерева труну й поховати його у вишневому садку під горобиною. Вона виросте, густа й висока, розпустить гілля згори до кореня та й укриє його домовину.

А щоб теє тіло

Бурлацьке біле

та й не чорніло,

Та й не чорніло,

Од буйного вітру,

од ясного сонця

Та й не марніло, ...

Та не марніло.

Та лиха доля судилася в солдатчині й поетові, запротореному в голі піски, під щоденний нагляд лютого фельдфебеля, із «забороною писати й малювати».

Через одинадцять літ у Петербурзі, виклопотаний із нелюдських мук, Тарас Шевченко почує цю пісню у виконанні чудового співака, майбутнього видавця його книжечок-метеликів Данила Каменецького, родом із-під Глухова, й попрохає, щоб той занотував йому сповна текст цієї пісні до «Журнала» або «Щоденника» в день 13 травня 1858 року. Внизу під записом поет залишить своє подивування: «Перша пісня, яку я знаю, без рими».

Власне, це все, що було мені відомо з історії цього твору. Ні імені автора слів, ні композитора. Та готуючи статті до біографічного довідника «Діячі Києво-Могилянської академії», я натрапив на прізвище випускника цього визначного освітнього закладу в Європі — Гаврила Андрійовича Рачинського, походженням із Новгорода-Сіверського (1777—1843). Він, зрозуміло, навчався в Києві. За свідченням сучасників, був учнем неперевершеного музики Артема Веделя. Та здобувши основи музичної освіти, Рачинський подався до Москви в університетську гімназію, яку закінчив 1797 року, й тоді ж став у ній учителем «музичного класу». Працював там аж до 1805 року. Він був, крім того, скрипалем-віртуозом і з успіхом виконував на сцені твори світової класики.

Виснажений працею і зацькований заздрісниками, Гаврило Рачинський змушений був попрощатися назавжди із столичними театрами й поїхати на батьківщину. Там, у безвісті, й загубилися його сліди.

Творча спадщина Гаврила Рачинського налічує близько півсотні самостійних творів. Серед них — варіація на тему пісні «Віють вітри, віють буйні» та проникливе аранжування згодом улюбленого твору Шевченка «Забіліли сніги, забіліли білі».

Ведучий рубрики Микола ШУДРЯ.