Знайти себе в собі

Перш ніж розповісти про цей чудовий казенний дім, один з кращих в Україні, нагадаю казочку, народжену у високих столичних кабінетах. Там задовго до визнання нашої держави країною з ринковою економікою почали трубити про похорон інтернатівської системи. Вона, нібито, віджила своє, у ній, крім муштри, нічого для розуму і душі не прищеплюють. Випускники, мовляв, переважно не підготовлені до самостійного життя, не пристосовані до її реалій. Їх не чекають у вузах, їм не «світить» престижна робота і житло. А тому — геть інтернати! Даєш будинку сімейного типу і прийомні родини!

У цій кампанії вагоме слово сказали тато Віктор і мама Юля, щоправда, акцент вони робили на безпритульності. Адже мислячі люди розуміють, що діти вулиці (жебраки, бездомні, наркомани) — це не інтернатівські діти. У цих закладах навчаються, виховуються, утримуються за рахунок платників податків сироти, діти, позбавлені батьківського піклування. В інтернатах навчаються, виховуються, лікуються хворі на туберкульоз, глухі, сліпі, німі...

Хіба про таких знедолених казала мама Юля, розповідаючи казку про школи на місці піонерських таборів і баз відпочинку; про міні-містечка, де підлітки будуватимуть собі житло, працюватимуть, отоварюватимуться за свої кревні в магазинах? Вона говорила про 30—150 тисяч безпритульних. Їх, до слова, можуть успішно навчати і виховувати в сімейних будинках і прийомних родинах.

Наша довідка. В Україні налічується 149 дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ) і 180 прийомних родин (ПР), в яких виховується понад 1300 дітей. Торік відкрито лише 19 ДБСТ і 64 ПР. Працювали 95 притулків для неповнолітніх.

А куди подітися тисячам сиріт, хворих, якщо раптом гаряча голова чиновника вирішить закрити казенні будинки? Ви бачили черги бажаючих усиновити (удочерити), взяти на виховання інваліда, безбатченка? Отут і казці кінець...

Осередок знань, що дихає теплом

У Кам’янці-Дніпровській з 1961-го навчаються сироти і діти з округи. Той факт, що батьки не побоювалися віддавати домашніх чад у казенний будинок, де панували макаренківські порядки (суворість, фізична праця в підсобному господарстві, однострої та марші під барабан) — кращий доказ високої репутації десятирічки.

Були часи, коли її неабияк підмочили. Інтернатом лякали доморослих нащадків, його рейтинг не давав змоги заповнити «ліжко-місця». У спальному корпусі, який стояв пусткою, влаштовували міні-притони для «відморожених».

«Зима» закінчилася в 1995-му з приходом Миколи Бурки. Про те, як новий директор та його однодумці вдихнули життя в нині престижний заклад і примножили його колишню славу — розмова особлива. Варто лише одне сказати: одинадцятирічку на Великобілозірському лимані сьогодні називають суперуспішною школою-гніздом, з якого вилітають упевнені в своїх силах орли й орлиці.

І це за абсурдної ситуації, коли головний опікун дітвори — держава — в останні роки не вітає залучення хлопчиків і дівчаток до прибирання приміщень, ремонтних робіт, чергувань. Благо, є столярні та швейні майстерні; працюють гуртки а-ля «умілі руки», творчі об’єднання, спортивні секції.

— Недоуків і ледарів не випускаємо, — усміхається Микола Бурка. — Але простіше і легше було, коли мали підсобне господарство. Тоді діти і колектив працювали на 98 гектарах землі, вирощували більш як сотню свиней, ячмінь, жито...

Потім прийшло розпаювання земель, інтернатівцям вони, зрозуміло, не дісталися. Але зароблені раніше кошти стали фундаментом нинішнього комфорту. Так, сауна, басейн, лікувальні душ і ванни, фізіотерапевтичний, масажний, процедурний, стоматологічний кабінети із зимовим садом — все це зроблено переважно за бюджетні гроші. Але, здебільшого, руками співробітників інтернату.

Навчальний корпус важко змалювати — його треба бачити. І було б гріхом не зробити приміщення затишним, осередком знань, що дихає теплом. 16 комп’ютерів на 280 учнів, 114 тисяч гривень щомісяця на харчування (ікра, риба червона, йогурти, апельсини, ковбаси); одяг модний і добротний не тільки на сиротах; гаряча вода цілодобово і спеку в приміщеннях за 20-градусного морозу — хотів би я бачити все це і відчувати у всіх розрекламованих сімейних будинках... Утім, це можливо, якщо в них будуть, крім державних мами-тата, такі спонсори, як Володимир Тарасов із Кам’янки-Дніпровської, Віктор Батаєв із Запоріжжя, Володимир Пишний із Енергодара...

Сузір’я втілених надій

За 45 років школа-інтернат випустила 1100 багатих на знання запоріжців. Кожний, гадаю, знайшов себе в собі. А допомогли їм переважно педагоги з команди першого директора В’ячеслава Артюшкіна і нинішнього (разом директорствували чверть століття).

Ще 15 років тому «та заводская проходная, что в люди вывела меня» була буквально на виході з інтернату. Далі дітьми переймалася держава. Сьогодні Микола Олександрович, утім, як й інші, у прямому значенні веде за руку випускника. Кого — в училище-технікум, кого — на роботу.

Леся Довгаль, Лариса Петрова, Ольга Клюєва, Інна Клюєва — список тих, кого вивів у люди Микола Бурка, а після закінчення навчального закладу працевлаштував (працевлаштує), можна продовжувати і продовжувати. Мова не лише про сиріт.

А яка взагалі роль працівників інтернатів у вихованні гідних, самодостатніх, адаптованих до реалій життя дітей?

Про це йшлося на діловому святі, організованому обласним управлінням освіти і науки, під назвою «Сузір’я втілених надій». Приємно зазначити, що ідею «Голосу України» начальник управління Ольга Свєткова та її однодумці творчо розвили, тому діловий семінар з обміну досвідом (хто і як готує орлят до самостійного польоту) перетворився на свято неповторного спілкування. Звідси й авторське словосполучення — «ділове свято».