Село — це економічна основа держави

Із чим українське село підійшло до нинішніх виборів? Із величезною скиртою проблем і невідкладних потреб. Та й хіба можна було очікувати чогось кращого, якщо нова влада підхопила, як естафету, хибну практику своїх попередників, за якої сільському господарству продовжують перепадати бюджетні крихти, бракує серйозної професійної уваги з боку державників? Та найголовніше — відсутність чіткої концепції розвитку АПК на перспективу, а звідси крайнощі — «від повної парцеляції» земель (черезсмужжя) аж до «відродимо колгоспний лад».

Візьмімо соціальну сферу. Із понад семи з половиною мільйонів працездатних на селі у так званих агроформуваннях «ринкового» типу зайнято не більш як півтора мільйона. Решта — безробітні (у більшості сіл — до 80 — 90 відсотків працездатних), маятникові мігранти та нелегали в чужих країнах. Щороку на 150—160 тисяч людей скорочується сільське населення. Молодь з глибинки — в пошуках засобів до існування. У сільських оселях доживають віку ті, хто тяг на собі колгоспи. Село стрімко старіє.

Яка перспектива? Хто залишатиметься на селі, якщо заробітна плата тут — найменша в Україні, рівень надання соціальних послуг —найнижчий?.. От і маємо: щороку з карти зникає 40—50 сільських населених пунктів.

Бездоріжжя, відсутність транспортного сполучення, проблеми з водопостачанням, безперспективність для молоді отримати роботу на своїй землі (паї) і започаткувати свою справу та ще ціла низка проблем, а також відсутність державного пріоритету аграрній сфері унеможливлює розвиток села.

Така само невтішна ситуація і в аграрній виробничій сфері. 80 відсотків техніки, латаної-перелатаної, вже вичерпало свій ресурс. І перспектив оновити машинно-тракторний парк — жодних. Як наслідок, аграрії знову переходять до згубного екстенсивного виробництва, різко впала врожайність майже всіх сільськогосподарських культур, порушено сівозміни, зростає кількість деградованих земель. Колись у системі АПК, на селі, функціонували підприємства понад ста виробничих галузей, більшість з яких за останні роки знищено. Але село, сільське населення, сільськогосподарські землі — не галузі. Це — основа економіки держави, осілості людей, цивілізованості, культури і духовності нації.

У що обернулася благородна державна ідея — кожного селянина ощасливити власним наділом землі? На жаль, попередня влада формально звела земельну приватизацію до механічного розподілу понад 80 відсотків орних земель, у тому числі непридатних для сільськогосподарського використання. По суті, на сьогодні реалізовано лише перший етап земельної реформи — роздержавлення.

Видача державних актів на право володіння земельною ділянкою (паєм) затяглася до непристойності. Мільйон селян не дочекалися цієї миті. Питання із так званими безгоспними паями, що не мають правонаступників, не внормоване. Досі немає декларованої роками чіткої системи ведення державного земельного кадастру, реєстрації земельних ділянок. І, власне, ніхто в державі чітко не скаже, що з цими гектарами робити: продавати—не продавати?! Та й чи варто це робити?

На тлі відсутності аграрної ідеології як такої для представників Народного блоку Литвина надзвичайно важливо чітко й вичерпно донести до селян бачення розв’язання проблем на селі, в агропромисловому секторі. Якими є наші першочергові кроки, що збудять селянське життя, виробництво? Які структурні зміни мають відбутися в управлінні аграрною економікою нашої держави?

Тезисно ці питання викладено у програмі Народного блоку Литвина. Зрозуміло, на двох сторінках програми не деталізуєш усіх заходів. Тому дозвольте мені, аграрнику, котрий восьмий рік підряд у Верховній Раді врегульовує, або, як кажуть мої колеги-депутати, розрулює, на законодавчому рівні проблемні питання у сільськогосподарській сфері, детальніше зупинитися на позиціях нашого виборчого блоку.

Чітко усвідомлюючи, в якому стані перебуває село і сільське господарство України, реалістично зважуючи можливості стабілізувати ситуацію, Народний блок Литвина пропонує поетапне розв’язання цих проблем.

Перший етап — стабілізаційний, або, як ми його ще називаємо, — короткотерміновий. Його призначення — зупинити спад виробництва в галузі в найближчі два-три роки.

Другий етап — відновлювальний, або середньостроковий. Його мета — довести обсяги виробництва основних сільськогосподарських товарів (зерно, насіння соняшнику, молочні продукти) до рівня кінця 80-х — початку 90-х років і поступово розширити експорт продукції.

Кінцева точка другого етапу — 2013 рік, оскільки саме до цього терміну спрогнозована аграрна політика Європейського союзу. Тобто, певною мірою, прив’язавшись до законодавства ЄС, Україна має вибудувати власну стратегію, реалізація якої дасть змогу вийти на конкурентне середовище і ЄС, і колишнього СРСР.

Основне навантаження розбудовчого періоду АПК випаде саме на другий етап.

Третій етап — довготерміновий, або експортно орієнтований. Власне, він — похідний другого етапу і переважно визначатиметься загальносвітовими тенденціями розвитку аграрного сектору.

Людина на селі

Селянин — чільна постать на сільській території, стрижень, навколо якого має обертатися вся інфраструктура. І, власне, з його життя, облаштованості, з допоміжних сфер слід починати трансформаційні процеси у глибинці. Не буде рушія — людини, і зрослий ушестеро—вдесятеро бюджет АПК, наплоджена сільськогосподарська техніка просто не знайдуть адресата.

Стратегічна мета — забезпечити комплексний, багатофункціональний розвиток села, створити умови, за яких у сільській місцевості поряд із багатогалузевим та багатоукладним сільським господарством успішно розвиватимуться несільськогосподарські види діяльності, постійно поліпшуватимуться умови життя людей.

З огляду на дедалі зростаючу чисельність незайнятих працездатних потрібно:

* на законодавчому рівні врегулювати питання часткового безробіття, зайнятості в особистому підсобному господарстві — прийняти закон України «Про індивідуальну трудову діяльність»;

* законодавчо визначити юридичний статус особистого підсобного господарства та мінімальні погодинні ставки оплати незалежно від форм господарювання;

* підвищити заробітну плату працівникам сільськогосподарських підприємств до середнього в державі рівня;

* спрямувати до 50 відсотків коштів з Фонду допомоги з безробіття на створення нових робочих місць у сільській місцевості.

Головне — сприяти перетворенню сіл на сучасні агропромислові поселення з єдиним комплексом побутового, соціального обслуговування і максимальним використанням місцевих енергетичних ресурсів рослинного походження.

Соціальний благоустрій сільської місцевості в контексті урбанізаційних процесів розглядається не лише з точки зору створення сприятливих умов для проживання сільського населення. Це — проблема облаштування всього «національного дому» суспільства. Це — територіальна захищеність країни від деградації і занепаду. Задля цього слід:

* прийняти закон України «Про сільську поселенську мережу»; визначити статус деградуючих сільських поселень; поширити на них пільги, передбачені для «трудонедостатніх» сіл;

* провести суцільну газифікацію сільських поселень, прокласти водогони; на першому етапі принаймні повністю радіофікувати села і за змоги — прискорити телефонізацію, залучивши до цієї справи операторів мобільного зв’язку, що значно прискорило б цей процес;

* найменше селище повинно мати регулярний транспортний зв’язок із районними та обласними центрами;

* для зменшення залежності від великих енергогенеруючих підприємств запровадити державну підтримку використання нетрадиційних джерел енергії — вітру, води невеликих річок, біогазу тощо;

* приділити значну увагу постачанню селищам високоякісної питної води — артезіанські свердловини, сучасні технології очищення води;

* запровадити сприятливий (пільговий) режим розвитку в сільській місцевості малого підприємництва в несільськогосподарських видах діяльності. Розробити адресну державну програму підтримки малого бізнесу на сільських територіях, передбачивши відповідне бюджетне фінансування, надання пільгових кредитів (не вище 4 відсотків річних), імплементувати пілотні проекти у сфері сільського (зеленого) туризму, послуг, обслуговуючих та збутових кооперативів.

* створити можливість передачі паїв державним фондам в обмін на певні пільги. Це може бути насамперед Пенсійний фонд, оскільки більшість власників паїв — пенсіонери або люди передпенсійного віку. Пенсійний фонд може за пай виплачувати певні суми, а землю на умовах платної оренди передавати в користування територіальним громадам у формі цілісних комплексів;

* прийняти Державну програму розвитку особистих селянських і фермерських господарств з максимальними засобами підтримки сімей, які господарюють у деградуючих селах (в тому числі стимулювання добровільного переселення до цих сіл осіб, що бажають організувати селянське чи фермерське господарство);

* створити при місцевих органах самоврядування неприбуткові підприємства комунального та побутового обслуговування населення (завезення палива, обробіток присадибних ділянок тощо);

* стимулювати максимальну переробку сільськогосподарської продукції на місці виробництва, що забезпечуватиме сприятливу структуризацію сільського соціуму — оптимальну за часом зайнятості, спектром професій, рівнем прибутків, віковим і ґендерним складом.

* звільнити від оподаткування кошти, інвестовані в розвиток сільської інфраструктури.

Особливий статус селянина

Передовсім потрібно визнати пріоритетність розвитку сільського господарства як одного з головних напрямів української перспективи, надавши йому особливого статусу. І не на словах, а на ділі!

Для цього слід:

* повною мірою виконати прийняті Верховною Радою закони України стосовно розвитку аграрного сектору економіки, передовсім Закон «Про державну підтримку сільського господарства України», який передбачає відмову від неефективних цільових державних програм у сфері АПК і перехід на прозору, адресну схему дотацій — на гектар сільськогосподарських угідь і голову сільськогосподарських тварин; розширити повноваження Аграрного фонду, надавши йому статусу урядової структури, а не виробничого підрозділу Міністерства аграрної політики, який шляхом фінансових і товарних інтервенцій забезпечуватиме підтримку на ринку ціни продукції сільгосптоваровиробника;

* підготувати та прийняти закон України «Про особливий режим бюджетного фінансування агропромислового комплексу до 2013 року». До його розробки залучити науковців, галузевих фахівців, котрі, враховуючи загальноекономічні показники розвитку нашої держави, інфляційні моменти, баланси, рівень доходів населення, рівень споживання, визначать реальні обсяги бюджетної підтримки АПК до 2013 року (зі стартових 10 відсотків, щорічно збільшуючи бюджетні видатків на 5 відсотків). Задіяний арсенал показників, критеріїв, механізмів та інструментарію має створити абсолютно стабільні, прогнозовані умови для ведення бізнесу на селі;

* сформувати зрозумілу й просту систему оподаткування в агропромисловому комплексі до 2013 року. Її складовими стануть диференційований земельний податок і єдиний соціальний платіж для сільськогосподарських виробників, який вбере в себе відрахування до Пенсійного фонду, фондів соціального страхування;

* створити умови для зростання доходів сільськогосподарських товаровиробників до рівня основних працівників інших життєзабезпечувальних галузей економіки. Встановити паритет цін, що забезпечує відтворення сільськогосподарського виробництва і стимулює зайнятість сільського населення цим видом діяльності;

* змінити структуру державного управління агропромисловим комплексом — Міністерства аграрної політики. З метою ефективного впровадження інноваційних технологій, наукових розробок, прогнозування ринків сільськогосподарської продукції, їх моніторингу центральне аграрне відомство має перейти від функціонального до галузевого управління АПК, максимально акцентувавши увагу саме на розвиткові аграрного сектору економіки. Слід змінити і власне нинішню назву відомства на Міністерство сільського господарства, продовольства і захисту прав споживачів, як це практикують у більшості високорозвинутих країн світу;

* запровадити «м’яку» кредитну політику на селі — ставки комерційних банків для селян не повинні перевищувати 3—4 відсотків річних;

* законодавчо унормувати виробництво трьох провідних монокультур — зернових, цукрових буряків і соняшнику — з подальшим виходом на рамковий закон про рослинництво;

* визнати пріоритетним розвиток молочного і м’ясного скотарства, свинарства, птахівництва та інших нерослинницьких галузей, послуговуючись при цьому набутками вітчизняних селекціонерів;

* законодавчо покласти край процесу формування структур виробництва сільськогосподарської продукції, управління якими здійснюють орендарі-непрофесіонали. Провести перереєстрацію підприємств — юридичних осіб усіх форм власності й господарювання в місцях їх розміщення (діяльності);

* створити спеціалізований бюджетний фонд модернізації сільгоспвиробництва на основі державного безпроцентного емісійного кредитування під заставу сільськогосподарської продукції;

* модернізувати Лізинговий фонд, який працював би за пільговими ставками й обслуговував лише товаровиробників та їх кооперативні машинно-технологічні станції;

* для систематизації «сільської» законодавчої бази протягом двох-трьох років напрацювати і прийняти Аграрний кодекс України.

Земля як чинник конкурентоспроможності

Титульне гасло земельної реформи: приватизація землі — не самоціль, а спосіб забезпечення ефективного використання цього ресурсу як основного чинника підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва. Тому потрібно:

* провести тотальну інвентаризацію земельного фонду, моніторинг правильності розподілу сільськогосподарських земель, виявити і виправити всі недоліки, компенсувати кожній людині несправедливо спричинені матеріальні і моральні втрати;

* створити систему реєстрації земельних ділянок та прав на них, наприклад, через електронний земельно-інформаційний банк, в якому концентруватиметься вся інформація про сільськогосподарські землі та їх рух. Доцільно створити при кожній сільській, селищній раді громадські земельно-агротехнічні інформаційні центри для контролю за ринком землі та її ефективним використанням;

* провести державну агрохімічну паспортизацію сільськогосподарських земель і видати їх власникам документи державного зразка;

* поетапно сформувати національний план (програму) розвитку і планування землекористування сільських територій;

* вичленити земельну ренту і створити нову систему земельних платежів. Першим кроком у цьому має бути закон України «Про земельні ренти та їх перерозподіл». Усі відносини з державою сільськогосподарський виробник має здійснювати у вигляді єдиного податку на землю через орган місцевого самоврядування. Основна складова сільського бюджету — земельний податок;

* через земельний податок можуть організовуватись каси взаємодопомоги та інші соціальні фонди. Земельний податок може стати основою організації аграрної інформаційної служби, удосконалення технологій, поліпшення якості сільськогосподарських угідь, здійснення екологічних програм на сільських територіях;

* здійснити землевпорядні роботи, які забезпечують територіальне функціонування вищезазначених груп, з урахуванням ареалів ефективного вирощування сільськогосподарських культур, місцевих природних умов і традицій господарювання, інвестиційної привабливості природних ресурсів;

* вторинне освоєння запущених, недеградованих сільськогосподарських земель, у тому числі й меліорованих, за рахунок систем підтримки фермерських господарств і новостворюваних сільськогосподарських підприємств;

* сформувати і запровадити правовий механізм охорони ґрунтів як природного ресурсу і компонента біосфери, посилити державний контроль за використанням та охороною земель, розробити й реалізувати національну програму з охорони земель і ґрунтів;

* ініціювати проведення загальноукраїнського референдуму стосовно продажу-купівлі земель сільськогосподарського призначення з одним-єдиним питанням: купівля-продаж землі — так чи ні! Чиновники не повинні вирішувати за селян насущне питання життя.

Народний блок Литвина запропонував нову структурно-інституційну побудову життя на селі, аграрного сектору, раціональні системи його життєздатності й життєдіяльності, економічні методи регулювання обсягів та якості сільгосппродукції, насичення нею внутрішнього споживчого ринку та розгортання експортного потенціалу України. Але село розглядається не лише як постачальник продовольства, а насамперед як місце проживання третини наших громадян, як поселенська мережа з її віковими традиціями. Треба всіляко оберігати їх, леліяти, бо багато політиків — вихідці із села. Тому для нас небайдуже: гойдається колиска під сволоком виставкової хати в музеї просто неба чи у справжній. Якщо у справжній — то не переведеться селянський рід!