Епідемія поширюється. Програму провалено. Що далі?

«Незадовільно»

У 1995 році в Україні офіційно оголошено про існування на її території епідемії туберкульозу, а у 2001 році боротьбу із цим захворюванням було визначено одним із першочергових державних завдань та розроблено Національну програму боротьби із захворюваністю на туберкульоз на 2002—2005 роки. Саме ця програма, розроблена з метою координації проведення протитуберкульозних заходів та контролю за поширенням в державі епідемії туберкульозу, стала основою, на якій уряд будував свою стратегію подолання епідемії. І сьогодні, коли дія Національної програми завершилася, надаємо об’єктивну оцінку діям Кабінету Міністрів України з її виконання — «незадовільно». Адже епідемія туберкульозу продовжує поширюватися, вбиваючи щороку близько одинадцяти тисяч українців.

Міністерство охорони здоров’я України, яке уповноважене реалізовувати державну політику у сфері охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення і координувати та контролювати виконання державних програм розвитку охорони здоров’я, звело виконання Національної програми боротьби із захворюваністю на туберкульоз лише до проведення торгів щодо закупівлі протитуберкульозних препаратів, діагностичних засобів та вакцини. Такий висновок зробила Рахункова палата України, перевіривши використання бюджетних коштів на боротьбу із епідемією туберкульозу.

Загалом Міністерством охорони здоров’я України використано коштів державного бюджету у 2002—2004 роках із порушенням чинного законодавства та неефективно у загальній сумі 373 мільйони 948,2 тисячі гривень або 70,4 відсотка від загального обсягу асигнувань на боротьбу з туберкульозом.

Кабінет Міністрів України, на який було покладено обов’язки з контролю за виконанням Національної програми, із цим завданням не впорався. Порушення бюджетного законодавства відбувалися протягом усієї дії Національної програми, проте жодних заходів з їх припинення Кабінет Міністрів України не вжив. Міжвідомча комісія з боротьби з туберкульозом при Кабінеті Міністрів України повністю себе дискредитувала. За 2003—2005 роки жодного разу на комісії не розглядали питання про хід виконання Національної програми боротьби із захворюваністю на туберкульоз на 2002—2005 роки та підготовки проекту Національної програми боротьби із захворюваністю на туберкульоз на 2006—2010 роки.

Віце-прем’єр-міністри України, які очолювали Міжвідомчу комісію, попри численні депутатські звернення, нехтували своїми обов’язками з боротьби з епідемією туберкульозу. За три останні роки замість дванадцяти обов’язкових засідань, комісією було проведено тільки два (по одному в 2003 та 2004 роках). Виконання рішень Міжвідомчої комісії взагалі ніким, передусім МОЗ України, не контролювалося.

До того ж Міністерство охорони здоров’я України повинно було щороку давати повний та об’єктивний звіт Президенту та Кабінету Міністрів України про хід виконання Національної програми. Мабуть, звіти були оптимістичними і необтяжливими для вимогливих очей Кабінету Міністрів, і тоді як епідемія невпинно поширювалася, жодних корективів до очевидно недосконалої Національної програми за весь період її існування не вносили ані міністерство, ані Кабмін. Протягом дії минулої Національної програми благополучно і без особистих кар’єрних наслідків змінилися три віце-прем’єр-міністри, три міністри охорони здоров’я України, шість чи сім заступників міністра, котрі за посадою опікувалися цією проблемою.

Винуватців немає

Аж до кінця 2005 року Кабінет Міністрів і Міністерство охорони здоров’я України жили своїм напруженим життям, а епідемія — своїм, не дуже заважаючи одне одному.

У 2005 році дія Національної програми боротьби із захворюваністю на туберкульоз на 2002—2005 роки завершилася. Логічно було б із початку 2006 року розпочати нову державну цільову програму, проте Міністерство охорони здоров’я України і тут «відмітилося»: захопившись різноманітними реформами в галузі медицини, керівництво МОЗ «забуло» про таку масштабну проблему, як епідемія туберкульозу, і не забезпечило вчасну розробку програми боротьби із нею. Потім були незграбні спроби Міністерства охорони здоров’я вийти із кризового становища з «усміхненим обличчям»: заперечити висновки Рахункової палати України щодо провалу старої Національної програми, визнати її виконання успішним за допомогою «незалежної міжнародної експертизи», подовжити її діяльність ще на рік, назвавши цей рік «перехідним періодом», реанімувати скомпрометовану неефективністю Міжвідомчу комісію при Кабінеті Міністрів України, навіть замість програми розробити однорічний план заходів, щоб хоч якось узгодити боротьбу із епідемією з поточним бюджетом. Водночас, як спроба стрибнути в останній потяг, поспіхом тривають роботи із запізнілого створення нової державної цільової програми. Якість розробки і узгодження за такого підходу до проблеми викликають обґрунтовані сумніви в кінцевому результаті. І, як уже стало звичкою і стало «доброю національною традицією», винуватців немає. Можна називати це явище по-різному, але є очевидною спадкоємність безвідповідальності.

Проте повернемося до старої Національної програми. Її перевагою було те, що вона була першим комплексним системним документом щодо боротьби з епідемією туберкульозу в історії незалежної України. Недоліків значно більше. Ось лише деякі з них:

— незважаючи на трагічні масштаби проблеми, яку Національна програма мала вирішувати, їй не було надано статусу загальнодержавної, з відповідним затвердженням Верховною Радою України і контролем з боку відповідних парламентських структур;

— у цій програмі переважали не практичні заходи, а загальні фрази, на кшталт «поліпшити», «підвищити», «знизити», тощо;

— у Національній програмі не було чіткого розподілення заходів, що фінансуються із Державного бюджету та із місцевих бюджетів, що не дозволило створити гнучку та ефективну систему фінансування;

— Національна програма протягом всього свого існування жодного разу не корегувалася, що не дозволило врахувати під час її виконання зміни у законодавстві країни, соціальному та економічному стані, перебігу епідемії;

— у Національній програмі була відсутня чітка вказівка на головний уповноважений орган центральної влади, відповідальний за її виконання, впровадження та подальше вдосконалення. Зрештою, не було забезпечено ефективну міжвідомчу і міжрегіональну координацію дій;

— у Національній програмі взагалі не було передбачено статті щодо соціального захисту медичних працівників фтизіатричної галузі, які перші потерпають від туберкульозу.

Та й реально фінансувалася Національна програма несповна. Висновок очевидний: ані Міністерство охорони здоров’я, ані Кабінет Міністрів України не спромоглися приділити Національній програмі уваги, адекватної небезпеці, яку становить епідемія туберкульозу.

Загроза для кожного

Результати не забарилися. Вочевидь, не вдалося не тільки взяти під контроль епідемію, а й навіть призупинити темпи зростання захворюваності та смертності від туберкульозу.

Щороку на туберкульоз захворюють майже 40 тисяч українців (у 2004 році виявлено 38403 хворих). За 12 років рівень захворюваності на туберкульоз збільшився у 2,2 рази і досяг показника 80,9 на 100 тис. населення, а рівень смертності зріс в 2,8 рази і становить 21,8 на 100 тис. населення. За офіційними даними, кількість хворих на туберкульоз в Україні становить 1,4% населення, тобто близько 700 тис. осіб, а за експертними — близько 1,5 млн. Щорічні збитки від епідемії туберкульозу становлять 2,1 мільярди гривень.

Стрімко поширюються резистентні, стійкі до ліків, форми туберкульозу, які в економічних умовах сучасної України можна сміливо кваліфікувати як майже невиліковні. За оцінками фахівців, більш як у 30-ти відсотках випадків захворювання має місце саме туберкульоз, резистентний до дії хіміопрепаратів.

Міністерство охорони здоров’я України зазвичай виправдовує свою бездіяльність тим, що захворювання на туберкульоз, як це прийнято вважати, має соціальне підґрунтя. Але в умовах палаючої епідемії, туберкульоз переростає своє соціальне коріння і становить загрозу для кожного, незалежно від рівня доходів, посади чи соціального статусу. Тому велике значення має якісна розробка і втілення нової державної цільової програми з боротьби з епідемією, визначення статусу програми, адекватного загрозі національній безпеці.

І хоча нова державна цільова програма з боротьби з епідемією туберкульозу тільки розробляється, саме тому на порядку денному постає питання, якою вона повинна бути, хто її має затверджувати та контролювати, якою має бути структура управління нею, якщо хочемо хоча б зупинити епідемію.

Нову державну цільову програму має бути створено відповідно до Закону України «Про державні цільові програми» від 18 березня 2004 року № 1621-ІV. Завдяки положенням цього закону, створення та виконання протитуберкульозної програми отримує ознаки системності. І дієвості — при відповідальному підході усіх сторін, задіяних у її розробці та виконанні.

Сьогодні епідемія туберкульозу набула масштабу загрози національній безпеці України (від туберкульозу помирає більше людей, ніж від усіх інших інфекційних хвороб, разом узятих), та існує як проблема, розв’язання якої неможливе засобами територіального чи галузевого управління, яка потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

До уваги держави

Тому нова державна цільова програма з подолання епідемії туберкульозу беззаперечно повинна мати найвищий статус — загальнодержавної. Тільки статус загальнодержавної програми, її затвердження законом України, надасть можливість сконцентрувати усі необхідні зусилля на подолання епідемії туберкульозу в Україні.

На виконання статті 8 Закону України «Про державні цільові програми» державним замовником цієї програми, який повинен здійснювати загальне керівництво і контроль за розробкою державної цільової програми та виконанням її заходів і завдань, має бути позагалузевий і позавідомчий орган, який має повноваження контролювати та координувати відомчі та регіональні зусилля з подолання епідемії туберкульозу в масштабах України. Таким органом може бути тільки структура при Кабінеті Міністрів України.

Логічним і адекватним кроком для виконання зазначених умов є затвердження постановою Кабінету Міністрів України Координаційної ради країни з контролю за туберкульозом.

Цей представницький орган було створено за ініціативою уряду України ще в червні 2005 року на заміну неефективної та бездіяльної Міжвідомчої комісії з боротьби з туберкульозом (МВК з ТБ). Його було сформовано на виконання рішень Громадського Форуму подолання епідемії туберкульозу в Україні, який відбувся 17 травня 2005 року, за безпосередньої участі Міністерства охорони здоров’я, і повністю відповідає міжнародним вимогам щодо залучення громадськості до процесів прийняття державних рішень.

До речі, щодо уваги уряду до іншої хвороби, а саме ВІЛ—інфекції/СНІДу, то аналогічну урядову структуру — Національна координаційна рада з питань запобігання поширенню ВІЛ—інфекції/СНІДу — було створено у травні 2005 року на заміну такої само, як МВК з ТБ, неефективної та бездіяльної урядової комісії з профілактики ВІЛ—інфекції/СНІДу. Після цього її було невідкладно затверджено Постановою Кабінету Міністрів України, а в листопаді 2005 року Указом Президента України визначено головним органом з координації заходів щодо реалізації єдиної політики у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні.

Стосовно Координаційної ради країни з контролю за туберкульозом, то ставлення до неї, як до «пасинка». Вона давно повинна була б бути затверджена Постановою Кабінету Міністрів України, зважаючи на незрівнянно вищу небезпеку від туберкульозу. Хоча б тому, що хворих і померлих від туберкульозу українців удесятеро більше, ніж від ВІЛ/СНІДу, а інфікованими мікобактерією туберкульозу є 90 відсотків населення України.

Такий стан речей цілком очевидно ілюструє невиважене ставлення уряду України до проблеми туберкульозу. На жаль, чинний уряд впевнено підхопив естафету безвідповідальності і деформованих пріоритетів у збереженні здоров’я громадян.

Не можу не згадати, що від Верховної Ради України членом Координаційної ради країни з контролю за туберкульозом за його згодою був народний депутат України Володимир Миколайович Єщенко, котрий самовіддано виборював створення Координаційної ради країни з контролю за туберкульозом разом із національними громадськими неурядовими організаціями, членами Коаліції організацій «Зупинимо туберкульоз разом!». На жаль, серце цієї самовідданої людини вже зупинилося. Але він встиг надзвичайно багато зробити, щоб саме цей орган, після затвердження Постановою Кабінету Міністрів України, став дієвим державним механізмом і взяв на себе повноту відповідальності за боротьбу з епідемією туберкульозу.

На закінчення хочу зазначити, що Закон України «Про державні цільові програми» нарешті визначив повноваження органів державної влади у сфері розроблення та виконання державних цільових програм. І хоча Національна програма боротьби із захворюваністю на туберкульоз на 2002—2005 роки розроблялася до прийняття цього закону, оцінка її виконання має здійснюватися відповідно до чинного Закону України «Про державні цільові програми».

Отримані від урядових структур висновки, якщо вони будуть позбавлені самовиправдання, і будуть тим «лакмусовим папірцем», який покаже рівень відповідальності органів державної влади під час створення та виконання нової загальнодержавної програми з боротьби з епідемією туберкульозу в Україні на наступний період.

Анатолій МОРОЗ,народний депутат України, член Міжвідомчої комісії з боротьби з туберкульозом при Кабінеті Міністрів України.