Ця історія тягнеться з вересня 2004-го року, коли в селі Осівцях, що в Бучацькому районі на Тернопільщині, організували бурякопункт від ТзОВ «Бучач-цукор». Набрали працівників, котрі упродовж 1,5 місяця прийняли і відправили на завод 6 тисяч тонн сировини. Робили і вночі, оскільки буряк надходив цілодобово, але плати ніхто, окрім завідувача бурякопункту, не отримав. Як згодом з’ясувалося, лише він мав із заводом трудовий договір. Заяви інших працівників не були підписані тодішнім директором. У січні минулого року керівництво заводу змінилося. Вже майже півтора року люди оббивають пороги, намагаючись отримати зароблене, але безрезультатно.

— Теперішній директор Степан Колодій, — розповідає Марія Бобик, одна з тих, хто приймав буряки, — виганяє нас з кабінету, мовляв, він нічого не знає. Посилає нас до якогось куратора у Києві. Де його шукати? Власник той самий, завод працює, чому нам не заплатять?

І це не перебільшення. На заводі і мене зустріли в «багнети». Заступник директора Ігор Войтина вимагав вимкнути диктофон, відмовився говорити по суті. Почула звинувачення у тому, що «тероризую» керівництво. Можна уявити, як зустрічали у цих кабінетах прохачів з Осівців, якщо до кореспондента таке ставлення. З приходом директора Степана Колодія, котрий, за словами його заступника, перебував у відпустці, розмова відбувалася у спокійнішому руслі. За 2005-й, сказав Степан Романович, з усіма працівниками розрахувалися, претензій немає ні в кого. Стосовно боргів 2004-го року, то він за дії свого попередника не відповідає.

Юрисконсульт підприємства Микола Пустовіт доводив, що документи про прийом на роботу працівників бурякопункту в Осівцях (на заводі уточнили: накопичувального майданчика) не були належним чином оформлені. Вони нібито лежали на столі у попереднього директора, але ходу їм він чомусь не дав. Сьогодні можна припустити, що це був один з «тіньових» майданчиків. На заводі не можуть заперечити, що Осівецький майданчик працював. Буряк надходив, і це зафіксовано у бухгалтерії.

Марія Бобик і її односельці зверталися до Бучацької районної прокуратури. Прокурор району Анатолій Федунців залучив до перевірки інспектора територіальної держінспекції праці у Тернопільській області Володимира Дутчака. Володимир Степанович з’ясував, що трудові договори справді не були укладені. Але є докази того, що люди були допущені до роботи. Майданчик в Осівцях мав штамп Бучацького цукрового заводу, накладні підписані вагарем, у них зазначено прізвища людей, які працювали. Є табель виходу на роботу, де проставлено відпрацьовані години.

Відповідно до статті 24 Кодексу законів про працю України, якщо працівників не прийнято на роботу згідно з наказом чи розпорядженням керівника, але фактично їх допустили до роботи, то її належить оплатити. А в статті 30 Закону України про оплату праці зазначено, що власник зобов’язаний забезпечити достовірний облік виконаної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці в установленому порядку. Це аксіома. Перший заступник начальника держінспекції праці в області Світлана Смик додає:

— Звичайно, краще, щоб усі документи були належним чином оформлені. Але домовленість про прийом на роботу може бути й усною. Якщо відбувся фактичний допуск до роботи, і це зафіксовано, то зарплату слід виплатити.

Вона радить кожному екс-працівникові Осівецького майданчика звернутися з позовною заявою до суду про встановлення факту трудових правовідносин з ТзОВ «Бучач-цукор». Інакше з цього зачарованого кола не вийти. Слід сказати, матеріали перевірки дотримання на заводі трудового законодавства, проведеної у травні минулого року державним інспектором Володимиром Дутчаком, були направлені до Бучацького суду. Суд зробив директорові зауваження стосовно нерегулярної виплати зарплати працівникам заводу, але не побачив у діях директора Степана Колодія складу правопорушення стосовно ненарахування та невиплати заробітної плати працівникам Осівецького майданчика і відмовив у притягненні його до адміністративної відповідальності. Тернопільський міськрайонний суд 28 жовтня 2005-го року це рішення підтвердив.

Справді, вини нинішнього директора у тому, що сталося, немає. Але у розмові зі мною Степан Романович визнав, що людям треба заплатити, але як вирішити це питання, він, мовляв, не знає. Я запитала директора, чи інформував він про ситуацію, що склалася, власників «Української продовольчої компанії», якій належить завод, але відповіді не отримала. Працівники інспекції праці вважають, що директор може посилатися на ту саму статтю 24 Кодексу законів про працю.

Але, мабуть, легше стати в позу, ніж виплатити людям зароблені гроші. Вони не винні в тому, що змінилося керівництво. Тим більше, що йдеться загалом про незначні для заводу кошти. Водночас, думаю, для них це послужить уроком в оформленні трудових відносин. Що й казати, ми часто страждаємо через правовий нігілізм. Осівецька історія — яскравий тому приклад. Розуміння того, що заплатити доведеться, в керівника підприємства є. Тож що заважає зробити реальний крок?

Тернопільська область.