Наприкінці січня настав час підбити підсумки першого року перебування на посаді Президента України Віктора Ющенка. Багато хто вживає визначення цього терміну як «період нової влади». Проте не уточнює, про яку владу — законодавчу, виконавчу, судову — йдеться. Отож, на мою думку, варто говорити про здобутки команди, а не нової влади, яка прийшла разом з новообраним главою держави.

А якщо брати економічну сферу, то рік виявився надто суперечливим, щоб виставити однозначні оцінки діяльності двох складів уряду. Кабінет Міністрів Юлії Тимошенко розпочав з перегляду державного бюджету на 2005 рік. З добрими намірами — виконати передвиборні обіцянки Віктора Ющенка: підняти мінімальну зарплату і пенсії, збільшити соціальні виплати, зокрема у зв’язку з народженням дитини. Однак, як з’ясувалося згодом, ця ініціатива обернулася ліквідацією вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку.

Зрозуміло, їх кількість варто було переглянути. Тим більше що деякі з них використовувалися для збагачення місцевої еліти, яка, користуючись податковими пільгами, реалізовувала не інноваційні проекти, а ті, які давали швидкий прибуток. Отож аналітики одразу почали говорити про погіршення інвестиційного клімату в Україні, попри запевнення нової владної команди.

Ще одного удару по іміджу держави було завдано непродуманими заявами про реприватизацію. Особливо коли почали називати кількість підприємств, що їх планували забрати у власників.

Власне, нічого дивного у тому, що почали уповільнюватися темпи зростання валового внутрішнього продукту. І зрештою дійшли до цифри у 2,4 відсотка після майже тринадцятивідсоткового зростання. Утім, кожна ініціатива уряду Юлії Тимошенко оберталася скандалами і різноманітними кризами. Сьогодні мало хто згадує сумновідому операцію «Контрабанді — стоп!». Наслідок — «м’ясна і цукрова» кризи. Згодом боротьба з нафтотрейдерами обернулася «бензиновою кризою». Майже два мільярди доларів втратило населення країни після різкого падіння курсу долара. Однак відомо: якщо хтось втрачає, то прибуток отримує інший.

Загалом ці популістські кроки були спрямовані на формування відповідного іміджу тодішнього прем’єра напередодні старту виборчих перегонів. Отож її відставка була прогнозована і неминуча.

Юрію Єханурову довелося розпочинати з розгрібання завалів попередниці. Треба було заспокоїти економічну спільноту і створити сприятливий інвестиційний клімат, що і вдалося зробити до деякої міри, продавши на відкритому аукціоні комбінат «Криворіжсталь».

Тим часом наспіла «газова криза» у відносинах з Росією. І врешті Верховна Рада відправила Кабінет Міністрів у відставку. Чи можна було очікувати на інший результат під час обговорення газової проблеми? Напевне, так. І для цього були можливості. Суспільство після подій річної давності вимагало відкритої розмови про стратегію розвитку держави. А отже, залучення до неї і реалізації запланованого всіх політичних сил.

Вереснева відставка уряду Юлії Тимошенко дала змогу підписати декларацію з представниками майже всіх фракцій про порозуміння і співпрацю, а затим і меморандум з опозицією. Однак логічного продовження діалог з народними обранцями не отримав, став —можливо, випадковим — епізодом. Не запрацювала і задекларована, але не втілена у життя, координаційна рада політичних сил при главі держави.

Надто часто нова команда нагадувала героїв байки Леоніда Глібова «Лебідь, Рак і Щука». Не дивно, що врешті все закінчилося розколом «помаранчевої команди» і взаємозвинуваченнями у «корупції». Адже принцип «революційного натиску» не може спрацювати у суспільстві, тим паче якщо воно розколоте на різні політичні табори. Недаремно Голова Верховної Ради Володимир Литвин в одному з інтерв’ю підкреслив: «Рани, отримані під час президентської кампанії, не заліковано».

Не додали авторитету новим представникам у структурі виконавчої влади і так звані гучні карні справи, які обернулися «процесом за зачиненими дверима» на суді над безпосередніми вбивцями нашого колеги Георгія Гонгадзе. І хоча аналітики серед найбільших успіхів нової команди називають розширення зони «свободи слова», цей процес може стати точкою зворотного відліку в розвитку незаангажованої журналістики.

Зрозуміло, підсумків без висновків не буває. А вони потребують не тільки узагальнення того, що сталося, а й бачення нових підходів до розвитку країни. Особливо з огляду на вибори до Верховної і місцевих рад. Саме тому варто прислухатися до думки Володимира Литвина і спільними зусиллями виробити стратегію розвитку країни на найближчі п’ять років. Думати не про продовження революції, не про реванш, а про порозуміння не тільки політиків, а й співгромадян. Україна в нас одна — не «помаранчева» і не «голуба». Як і народ, про якого, на жаль, згадують лише в період виборчих кампаній.