Навряд чи хто очікував такого виступу Президента з нагоди річниці його інавгурації: на політичному горизонті замаячила стабільність. Цього разу Віктор Ющенко пересилив себе й на 50 відсотків говорив по-діловому. До того ж різко змінивши власну позицію, а точніше — наголоси на тому, що казав досі. А також уперше показав, що спроможний бути далекоглядніший від свого адміністративного та політичного оточення. Приємна несподіванка, яка багато до чого й зобов’язує і вселяє надію.

Передовсім Президент визнав, що з першого січня діє нова Конституція. Це величезний крок уперед, бо політреформа визнана доконаним фактом, а тому всі пусті розмови на цю тему зайві. Цього разу глава держави зняв величезний пласт проблем і напруження в суспільстві. По-друге, окреслив необхідність створення робочої групи для розробки пропозицій з гармонійного розвитку відносин між усіма гілками влади, спрямувавши весь хід політичних змін у законодавче русло. Кращого й бажати не треба, бо суспільство стомилося від дій влади, котра виходить з потреб революційної доцільності й прагне жити за законом, тобто за правилами гри, встановленими в законодавчому полі країни. І, нарешті, Віктор Ющенко вперше за рік президентства засвоїв найголовніший урок: Україна —передовсім.

Це — надзвичайно важливі рішення, після яких мають бути зроблені не менш серйозні висновки. Останнє особливо потрібне, враховуючи наявність дискусійних моментів у висловлюваннях Президента щодо того, що парламентські вибори повинні демонтувати стару владу. Ющенко, вільно чи невільно, взявся агітувати за якісь патріотичні сили, склад котрих, однак, відомий: він не виходить за межі провладних партій. Але хто сказав, що в опозиції немає патріотів? І хіба не слід виходити з того, що ніхто не може й не повинен претендувати на монополію патріотизму?

Щодо цього можна висловити досить крамольну думку. Якщо проаналізувати чимало з того, що вже сказали учасники помаранчевих подій, то треба визнати, що зі старою владою боролися не лише і не тільки ті, хто був присутній на Майдані, а й ті, котрі сиділи в чиновних кабінетах і парламентських кріслах. Без їхньої допомоги Майдан довго не протримався б і примерз би до асфальту швидше, ніж відбувся б третій тур президентських виборів. Це, здається, найголовніше, чого багато представників нової влади не помітили або вважають за потрібне не помічати. Але ж більшість з цих людей, котрі прагнули приходу демократії не менш, а може, й більше, ніж непрофесійні маси пікетників, заплатили за свою солідарність з Майданом посадами. Пізніше їх обійняла велика кількість випадкових людей, призначених під приводом революційної доцільності, але дуже далеких від реалізації покладених на них надій. На жаль, Президент дозволив собі «забути» про тих, хто підтримував його не на Майдані.

Як завжди у виступах Президента, економічний блок виявився найслабкішою ланкою. З одного боку, виступ був не самокритичним, у ньому повністю відкидалася криза в економіці. Хоч саме це повинно бути висхідним пунктом у розробці заходів з соціально-економічного розвитку на близьку і далеку перспективу.

З другого боку, Президент видав багато обіцянок, але жодним словом не обмовився про стратегію їх реалізації. Тим часом відомо, що в глави держави чимало розумних радників у цій галузі. Виходить, що їхні пропозиції або не беруться до уваги, або вони залишаються благими побажаннями. Хоч демократія передбачає, що головним усе-таки є думка фахівця, котрий присвятив життя не боротьбі за владу, а служінню справі. Якщо політика надалі прислухатиметься до потреб економіки, а не навпаки, то це й буде курс, якого чекає суспільство.