Сільська освіта сьогодні — це майже чотирнадцять з половиною тисяч загальноосвітніх навчальних закладів і близько сотні спеціальних загальноосвітніх шкіл та шкіл-інтернатів, це більш як два мільйони школярів. А ще є вісім тисяч дошкільних установ, позашкільні навчальні заклади, ПТУ, технікуми й училища. Останнім часом навіть з’явилися вищі навчальні заклади і окремі з них, як от Національний університет «Острозька академія», що на Рівненщині, стали досить відомими і авторитетними.

То яка школа потрібна українському селу сьогодні? Щоб вона стала системоутворюючим чинником, тобто щоб школа активно впливала на відродження українського села, на формування людського капіталу, економіки, соціальної інфраструктури? Чи вона мусить пристосовуватися до змін, які відбуваються в країні, й ні уві що не втручатися? В такому разі може настати момент, коли школи просто не стане, а без неї — людина без дитинства. Тому очевидно, що сільську школу потрібно зберегти, а освіта для сільських дітей повинна бути доступною і якісною. Хоча б тому, що йдеться про дітей. І ще тому, що шкільна освіта має відношення не тільки до держави, а й до народу, теперішнього й майбутнього, адже саме в підлітковому віці формуються психологічні, інтелектуальні та моральні основи особистості. Якими будуть діти, такою буде в майбутньому держава, бо хто, як не село, наповнює цю державу національним духом. Та, мабуть, найголовніше — суб’єктами шкільної освіти є неповноправні громадяни нашої країни.

Держава може повести себе по-батьківськи, якщо питання освіти вирішуватимуть мудрі й відповідальні державні люди. І, відповідно, як мачуха, коли дивитиметься на освіту з позиції забезпечення країни трудовими ресурсами — в кращому разі, або з точки зору раціонального використання та економії бюджетних коштів, що взагалі є неприпустимим у цивілізованому суспільстві.

Школа — гарант розвитку села

І все ж таки, починаючи розмову про стан і перспективи розвитку освіти на селі, шляхи її вдосконалення, мабуть, варто зрозуміти, що там відбувається. У людей мого покоління — і тих, що народилися в селі, а потім перебралися до міста, і тих, котрі жили там завжди, — уявлення про радянське село формувалося не без допомоги таких соцреалістичних шедеврів, як фільм «Кубанські козаки» чи п’єси талановитого О. Корнійчука «В степах України» та «Приїздіть у Дзвінкове», а пізніше під впливом високохудожніх, гостро конфліктних, таких, що тяжіють до соціального аналізу, літературних і публіцистичних творів Михайла Стельмаха, Миколи Зарудного, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Анатолія Дімарова. Відтак нинішній стан справ у постколгоспному українському селі уявляється нам ще гіршим, вульгарнішим і неприємним.

Справді, такі найважливіші характеристики, як демографія, економіка АПК, інфраструктура села і соціальне становище селян, в тяжкому стані. Зрозуміло, що негативні тенденції останніх десятиріч пов’язані насамперед з хронічним недофінансування освіти і поширенням бідності. Тому гадаю, що мільйонам українців-селян у безкінечній, тяжкій і виснажливій праці досить сумнівною втіхою слугує історична пам’ять і думка про те, що їхнім батькам і дідам жилося не краще, а набагато гірше.

Заради справедливості треба сказати, що нова влада в цьому плані демонструє значно кращі зразки поведінки, ніж попередня, але до благополуччя в українському селі ще дуже й дуже далеко. Основна частина працездатного населення відчуває велику напругу у сфері праці і її оплати — вона або нікому не потрібна, або потрібна задарма. Саме тут бере початок потворне і раніше невідоме українському селу таке соціальне явище, як маргіналізація селян, котра, як правило, проявляється у двох протилежних формах: з одного боку, зростаюча самозайнятість найбільш економічно активної частини населення, що проявляється у заробітчанстві, а з другого — люмпенізація значної частини селян. Хто хоч раз бував у нинішньому селі, той не міг не помітити, що серед декласованих осіб найбільше колишніх механізаторів. Колишня слава і гордість колгоспного виробництва виявилася нікому не потрібною.

Але навіть за таких умов сільська сім’я продовжує забезпечувати процес відтворення населення і соціалізації підростаючих поколінь в домашніх господарствах. Проте різке зниження якості освіти в школі, обумовлене вимушеною — через вкрай низьку зарплату — додатковою зайнятістю вчителів у підсобних господарствах, а також підвищення затрат на шкільну та подальшу освіту, призвело до того, що в селах стає дедалі більше дітей, які або залишили навчання, або формально вважаються учнями і ще ходять до школи, але вже не вчаться. З такими прикладами ми зустрічалися у Київській та Житомирській областях, коли в окремі дні на уроці були відсутні більш як половина учнів або вони одержували незадовільні оцінки. У заможних сім’ях витрати на освіту вже давно виділяються окремим рядком сімейного бюджету, який з’їдає інколи якісна університетська освіта, а іноді й «липова».

Ще один, на нашу думку, важливий момент — це сільська влада і сільська громада. Перша, не маючи ні реальних повноважень, ні грошей та будучи повністю залежною від волі районного начальства, виявилася фактично відірваною від нагальних потреб мешканців села, а почасти й чужою йому. Звідси кричущі випадки, коли громада хоче мати в селі школу, а сільська влада, виконуючи волю районної державної адміністрації, робить все, щоб її закрити, як це трапилося у селі Соболівка Новороманівського району Житомирської області. З другого боку, сільська громада, навчена за роки радянської влади бути мовчазним статистом дій влади, ще не відчула себе господарем на своїй території.

Отже, освіта в сільській місцевості переживає зміни, що корелюються з соціально-економічним життям країни, де триває радикальна реформа в аграрному секторі, яка має на меті сформувати сільськогосподарське виробництво на засадах ринкової економіки. У процесі аграрних реформ змінилися не лише соціально-економічні відносини в українському селі, а й усе соціокультурне середовище, в якому функціонують сільські навчально-виховні заклади. Однак не завжди ці зміни на краще.

Треба зауважити, що сільська школа та дитячій садок — це не лише освітні заклади, а центри культурного життя його мешканців, гарант розвитку села. Саме соціокультурність та поліфункціональність надають сільській школі особливого статусу, адже в місті вона виконує тільки одне соціальне замовлення. На моє глибоке переконання, нехтувати цим чинником — означає завдати непоправної шкоди селу та його майбутньому. Адже навколо школи формується специфічне середовище, з певними сімейними традиціями, родинними відносинами та способами ведення сільського господарства. Школа також живе проблемами громади і водночас перебуває під її постійним впливом. Незважаючи на це, села поставлені в нерівні умови порівняно з містами. Про нерівні умови для навчання і розвитку сільських та міських дітей свідчить той факт, що майже у половині сіл України (48 відсотків) діти не можуть навчатися за місцем проживання, оскільки там відсутні загальноосвітні навчальні заклади. Наприклад, у Дніпропетровській області з 1 тисячі 383 населених пунктів загальноосвітні навчальні заклади функціонують лише в 477, що становить 35,5 відсотка.

Зупинити закриття освітніх закладів

На сьогодні в Україні в основному сформована необхідна нормативно-правова база стосовно забезпечення функціонування навчальних закладів в сільській місцевості. Треба наголосити, що функціонування навчальних закладів (дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних) на селі різною мірою відображено в 14 законах України, 7 постановах Верховної Ради України, 6 указах Президента України, 14 постановах уряду та десятках наказах Міністерства освіти і науки України. В 1999 році Постановою Кабінету Міністрів України № 1305 «Про розвиток сільської загальноосвітньої школи» навіть затверджено Комплексний план заходів щодо розвитку загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості на 1999—2005 роки. На основі цієї постанови місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування розробили та затвердили власні регіональні програми.

Але ситуація із забезпечення доступною, якісною освітою сільських дітей та молоді залишається вкрай складною. Місцеві бюджети не можуть забезпечити життєдіяльності навчальних закладів на селі. До цього долучається складна демографічна ситуація. У сільських населених пунктах функціонує 8 тисяч 300 дошкільних закладів, де виховується 170 тисяч дітей. За останні три роки ще на 15 відсотків скоротилася мережа дошкільних навчальних закладів. Це призвело до того, що лише 21 відсоток дітей дошкільного віку охоплено дошкільною освітою. Сьогодні із 3 тисяч дошкільних навчальних закладів, що не працюють, понад 2,5 тисячі — сільські.

У системі загальної середньої освіти також триває скорочення мережі. Упродовж останніх п’яти років кількість учнів загальноосвітніх навчальних закладів зменшилася на 1 181,4 тисячі, в тому числі — на селі на 297,9 тисячі. Як наслідок, з 2000 року закрито 663 сільські школи, з них у 2005 році — 78. Сьогодні до народних депутатів надходять сотні листів, звернень, телеграм з проханням не допустити закриття шкіл. Це свідчить про те, що органи місцевої виконавчої влади під час проведення заходів з ліквідації чи реорганізації загальноосвітніх навчальних закладів діяли не завжди вмотивовано і навіть з порушенням частини 6 статті 11 Закону України «Про загальну середню освіту», згідно з якою реорганізація і ліквідація навчальних закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі власності, допускається лише за згодою територіальних громад. Саме такі протизаконні дії змусили Верховну Раду України ухвалити 6 вересня 2005 року постанову «Про недопущення закриття об’єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевості», що відіграло відповідну роль у призупиненні цих процесів.

Наявна мережа сільських шкіл не відповідає реальним потребам учнів та побажанням батьків. Значна частина дітей (250 тисяч — майже 15 відсотків) навчається у школах сусідніх сіл, що частіше розташовані за межами пішохідної доступності, де не завжди допоможе сільський автобус. Упевнений, що сьогодні потрібно ставити питання однозначно: жодна загальноосвітня школа І—ІІ ступенів в сільській місцевості не повинна бути ліквідована. Початкову та основну школу дитина має закінчувати в своєму рідному селі.

Потрібні законодавчі зміни

Найскладнішими як в економічному, так і в педагогічному відношенні є малокомплектні та малочисельні школи, які дуже різняться за наповненістю шкіл і класів, навчальними площами і присадибними ділянками. Саме такі школи підпадають під процеси ліквідації чи реорганізації. З метою збереження таких шкіл народні депутати — члени нашого комітету внесли на розгляд Верховної Ради України законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань освіти (щодо створення належних умов для навчання дітей)», яким передбачено відкриття у загальноосвітніх навчальних закладах, розташованих у сільській місцевості, класів з наповнюваністю не менше як три особи. Зазначений законопроект прийнято за основу, його готують до другого читання.

Хотів би загострити увагу на ще одній проблемі. Щорічно у малих населених пунктах збільшується кількість учнів однієї вікової групи (до 5 осіб), що за чинними нормативними документами не дає підстав для відкриття окремого класу. За таких умов навчання здійснюється за індивідуальними планами, що, зрозуміло, не може сприяти підвищенню якості освіти, адже на вивчення всіх навчальних предметів виділяється лише 7—8 годин на тиждень. В окремих областях України за п’ять років кількість дітей, що навчаються за індивідуальною формою, зросла на 3—4,5 відсотка. Науковці Академії педагогічних наук пропонують негайно розглянути пропозиції стосовно розробки та фінансування державної програми «Дистанційна освіта сільських школярів» з подальшим прийняттям закону про дистанційну освіту в системі загальної середньої освіти та підготовки інших нормативно-правових документів, перш за все положення про дистанційне навчання, що визначатимуть організаційні, змістовні та технологічні аспекти індивідуального навчання школярів у сільській місцевості.

Водночас слід визнати: для належного функціонування сільської школи потрібно внести низку змін до чинного законодавства, що врахують поліфункціональний характер загальноосвітнього закладу. Сільська школа в нових документах має розглядатися як ключова ланка цілісної системи освіти на селі, організатор соціально-педагогічної, культурно-масової роботи у відкритому середовищі, базовий заклад для допрофільного та профільного навчання, організатор дитячого та молодіжного руху. На законодавчому рівні потрібно врегулювати питання взаємин сільськогосподарських виробників усіх типів та форм власності із загальноосвітніми навчальними закладами. Про це має подбати як Міністерство освіти і науки України, так і профільний парламентський комітет.

Основними положеннями чинних нормативних документів про освіту передбачено перехід на профільне навчання у старшій школі. В основі зазначеної проблеми лежить суперечливість між необхідністю забезпечення населення сільської місцевості широким спектром високоякісних освітніх послуг і можливістю це здійснити на рівні окремого загальноосвітнього навчального закладу. Тому постає питання підвищення ролі міжшкільних навчально-виробничих комбінатів. Такий тип закладів освіти дає змогу оптимізувати навчально-методичне і матеріально-технічне забезпечення внутрішньошкільних та міжшкільних профільних груп з вивчення спецкурсів з метою професійної орієнтації та початкової професійної підготовки сільської молоді за технологічним напрямом. Профільне навчання в сільській школі має бути організоване у такий спосіб, щоб створити умови для підготовки школярів для одержання професії і в системі сільського господарства, і в інших галузях. Безумовно, організація профільного навчання в сільській школі висуває проблеми щодо готовності вчителів до роботи в таких класах.

Проблема вчительських кадрів

Безперечно, такі масштабні завдання стосовно забезпечення якісною освітою в сільській місцевості неможливо вирішити без головної діючої особи в цьому процесі — вчителя. А проблем в цьому питанні більш ніж достатньо. Сьогодні є нестача педагогічних кадрів в сільських навчальних закладах. Станом на перше вересня минулого року існували вакансії більш як на 1 тисячу 200 посад. Сьогодні сільська освіта тримається лише завдяки педагогам-пенсіонерам. Нагального вирішення потребують проблеми, пов’язані із соціальним статусом вчителя, його фінансовим станом, необхідністю прискорення виконання в повному обсязі статті 57 Закону України «Про освіту». Впевнений, що ніякі поетапні підвищення заробітної плати не вирішують проблеми соціально-економічного становища вчителя. Реально вчителі отримали додатково від 7 до 40 гривень доплат, але ті, в кого заробітна плата вийшла за рамки 500 гривень, втратили можливість отримувати пільги та компенсації на житлово-комунальні послуги. Посадові оклади педагогічних працівників становлять 498 гривень, що в 2,06 разу нижче від законодавчо визначених (середньомісячна заробітна плата працівників промисловості у вересні 2005 року становила 1 029 гривень). От і все підвищення.

Дорога до школи

Підвищенню якості освіти в сільській місцевості значною мірою повинна сприяти загальнодержавна програма «Шкільний автобус». Проте її практична реалізація далека від запланованих показників. Сьогодні, за даними статистики, організованим підвезенням до місць навчання і додому забезпечено більш як 83 відсотки учнів. У реальному житті цей відсоток набагато менший. Загалом по Україні потребують підвезення 257,7 тисячі учнів. Не відпрацьовані проблеми безпеки перевезення дітей, організації перевезення, не враховується, що учні І—ІV класів вимушені щоденно по дві—три години чекати учнів старших класів. Турбують наявні факти: коли час перевезення тільки в одну сторону становить 1,5 години. За оперативними даними ЦК профспілки працівників освіти і науки України, потребують підвозу майже 38 тисяч педагогічних працівників, фактично забезпечені підвезенням до місця роботи і додому лише 18 тисяч. Проблема не тільки в нестачі автобусів, а і в організаційному, фінансовому забезпеченні підвезення учнів та вчителів на навчання та додому.

Проблемою залишається будівництво сільських доріг, 593 українських села не мають доріг з твердим покриттям. Сьогодні близько тисячі загальноосвітніх навчальних закладів не добудовані, 376 з них мають готовність від 60 до 70 відсотків. Темпи введення в експлуатацію новобудов украй повільні. У 2005 році було плановано ввести в експлуатацію 64 школи. Станом на 30 серпня 2005 року було завершено лише 17 шкіл на 5 455 учнівських місць.

Пріоритетним залишається завдання забезпечення учнів підручниками. Станом на 1 вересня 2005 року повністю було видано підручники лише для 5 класу та букварі для 1 класу. Зрив темпів друкування пов’язаний також з тим, що кошти на погашення боргу за 2004 рік у сумі 21 мільйон гривень не виділені, а на авансування нових видань були виділені лише в червні та липні минулого року.

Виходячи із сказаного, Кабінету Міністрів України, мабуть, варто уже в нинішньому році започаткувати широкомасштабний експеримент із пошуку нових підходів до функціонування сільської школи як особливого соціокультурного явища в умовах змін, пов’язаних з підготовкою до майбутньої адміністративної реформи, формування багатоукладної економіки в агропромисловому комплексі, з розбудовою демократичного суспільства. Друге — це посилення контролю за вже прийнятими рішеннями, а саме — треба проаналізувати виконання урядових постанов «Про розвиток сільської загальноосвітньої школи», «Про затвердження програми інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, комп’ютеризації сільських шкіл», «Про затвердження програми «Шкільний автобус», «Про затвердження Державної програми «Вчитель». Думаю, і про це говорять на всіх рівнях, настав час розглянути питання стосовно введення коефіцієнта до формульного розрахунку на утримання сільських малокомплектних шкіл. Було б добре, щоб уряд вийшов з ініціативою розробки державної програми «Житло для вчителя», започаткував впровадження реальних механізмів інвестицій, пільгових кредитів для будівництва житла, обладнання службового житла тощо.

Село — скарбниця нашої культури, тому я переконаний, що день уряду у Верховній Раді України з проблем освіти на селі й думки та пропозиції, які буде покладено в основу відповідної постанови, стануть дієвим кроком у зміцненні та подальшому розвитку освітянської галузі, в тому числі в сільській місцевості, посиленні ролі освіти в економічному, соціальному, інноваційному розвитку суспільства.

Володимир Кафарський,народний депутат України,секретар Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти.