У видавництві «Кіно-Коло» вийшла «Історія українського кінематографа» Любомира Госейка. Автор, син українських політемігрантів, народився в Парижі. Французькою мовою ця книжка вийшла ще кілька років тому, а у нас з’явилася завдяки старанням редактора журналу «Кіно-Коло» Володимира Войтенка та Програмі сприяння видавничій справі «Сковорода» Посольства Франції в Україні.

Це — докладна історія нашого кіно від 1896 року (а по суті, від 1894-го, коли Йосип Тимченко в Одесі придумав кінопроекційний апарат і... не запатентував його, як це згодом зробили брати Люм’єри з аналогічним винаходом).

Книжка унікальна не лише в нашій, а й у світовій практиці. Так вважає авторитетний культуролог Вадим Скуратівський. Книжка, можливо, в чомусь суб’єктивна й спірна. Що ж, нехай кінознавці сперечаються, нам важливо, що така книга є, її тираж тисяча примірників, і то вже добре.

Госейко віртуозно володіє мистецтвом деталізації, своєрідних «крупних планів», і не втрачає авторської інтонації, що в такій книзі видається майже неможливим. Адже в цій столітній історії — тисячі імен і назв, сама лиш українська фільмографія складає тут майже півтори тисячі картин. Тож, здається, які тут можуть бути «крупні плани»? Яка авторська інтонація?! Але все це тут є — і крупні плани, й авторська інтонація. Про такий стиль оповіді кажуть: пише, ніби сам там був!

Ось одне місце з книги, узяте навмання: сторінка 191, де автор розповідає, як КДБ робило трус уночі на кіностудії імені Довженка — вилучали копії «Криниці для спраглих» Юрія Іллєнка. Одну копію під час трусу саме проявляли, і її кіномеханіки переховували потім багато літ. Другу (авторську робочу копію) викрав сам Юрій Іллєнко й 22 роки зберігав у себе в гаражі. Госейко зауважує: «Завдяки цим сміливим крадіжкам картину було врятовано...».

Автор тут подає лише легенду, бо картина збереглася й в інших копіях, наприклад, у Бєлих Столбах. Але ота невимушена, майже легковажна фраза — дуже влучна, бо, справді, що таке історія мистецтва, як не викрадення якихось фактів з полону забуття?

Викрадені звідти, вони здаються неймовірними. Ось, приміром, цікавий факт. Під час непу радянським республікам було надано прокатну монополію. І 1924 року Україна мала 12 відсотків прибутку від власної кінопродукції. А 1927-го — вже 34 відсотки! Україна тоді планувала експортувати не менш як 60 відсотків свого кіно. Але встановлювалися й квоти, нерівні: вже тоді за 20 російських фільмів, показаних в Україні, українських у Росії показували лише шість. Починаючи з 1929 року, ВУФКУ експортує своє кіно до США, Німеччини, Франції та Японії. А з 1926 року Україна була другим (після США) кінопостачальником для Німеччини. Правда, важко повірити?..