Звернення Голови Верховної Ради України до українського народу
Дорогі співвітчизники!
У сув’язі часів і поколінь, а про неї нам нагадує кожна з історичних дат, завжди є дві грані, два обличчя. Звертаючись до пам’ятних сторінок свого родоводу, віддаючи належне їхнім дійовим особам та рушійним силам, ми водночас накладаємо ці свої уявлення на дні та справи сьогоднішні.
День Соборності України, з яким я щиро вас вітаю, постає під таким кутом зору в особливому світлі. Від вікопомного Акта Злуки, якому ми зобов’язані цим святом, проліг прямий міст до подій новітньої історії, позначених таким само державницьким пафосом, усвідомленням спорідненості з народом, сплеском надій на його велике й гідне майбутнє.
Це й було головним, що спонукало тисячі людей вийти назустріч тривожній невідомості і тоді, 22 січня 1919 року, і в таку ж морозяну негоду вісімдесят шість років по тому. За всієї несхожості об’єктивних обставин різниця в їхніх настроях та сподіваннях не перевищувала, образно кажучи, відстані між майданами, на яких відбувалися ті дійства — Софійському і Незалежності.
То були справжні моменти істини, злети народного духу, коли, за словами класика,
«грудь сильніша від гармат». А відтак — незалежно від того, що сталося далі, — помітні кроки шляхом державності України, в суспільному поступі українства, його становленні як політичної нації.Такий є перший і, безумовно, позитивний урок двох знакових віх з минулого нашого народу. А другий, уже гіркий і болісний, полягає в тому, що відчуття єдності, прекрасні пориви та наміри не знайшли продовження в суспільній консолідації, узгодженості практичних зусиль, у побудові такої України, якою її бачили й омріяли кращі сини і віддані патріоти.
Це провина не народу. Це наслідок старань тих, хто спрямовував його пориви, енергію, устремління не в єдине будівниче річище, а дробив і розтягував, змушуючи цей потужний потік міліти й пересихати.
Так було на всіх, давніх і недавніх, крутозламах історичної долі — ще від сивої давнини, коли княжі чвари занапастили могутню й авторитетну в тодішній Європі Київську Русь, від славетної Богданової доби, за здобутками якої прийшла достопам’ятна Руїна. Зрештою, руїною завершувався кожен етап незалежності і в неї перетворювалося все, чого торкалися інтриги і розбрат, корисливість і лукавство, свавілля та беззаконня.
Ми — не судді історії. Але маємо бути сумлінними її учнями, уважно й відповідально дослухатися до висновків і пересторог, які доходять крізь товщу віків та десятиліть. А тим паче до того неоднозначного, що принесли Україні роки її незалежності. У тому числі й насамперед щойно прожитий — коли суспільний спокій, громадянський мир та, врешті-решт, сама державність і подальша доля країни висіли, без перебільшення, на волосині.
Якщо називати речі своїми іменами, то у наші двері стукала небувала біда. І якби вона, боронь Боже, сталася, то це й сторицею не окупилося б чиїмись політичними дивідендами чи якимись іншими скороминущими та уявними вигодами.
Тоді, у найбільш критичний момент, Верховна Рада — і тільки вона єдина з усіх чинників державної влади в Україні — зуміла встати на шляху смертельно небезпечного розвитку подій, узявши на себе відповідальність за повернення його до нормальних, передбачуваних сценаріїв.
Нам удалося уникнути найстрашнішого. Але потрясіння на рубежі 2004—2005 років, прорахунки у державній політиці, її непослідовність, руйнація апарату управління, поглиблення розколу в суспільстві замість його консолідації обійшлися надто дорого. Ціна за це — обвальне падіння темпів економічного розвитку, погіршення соціального самопочуття громадян та загального морально-психологічного клімату в суспільстві.
Люди вже просто стомилися жити (а більшість — і виживати) в атмосфері, що спустошує їхні душі, вселяє зневіру й безнадію. А держава, економіка такого курсу довго не витримають. Тим паче що для посилення суспільного напруження і далі використовується все можливе — наближення парламентських виборів, набрання чинності змінами до Конституції, загострення газової проблеми та пов’язана з цим відставка уряду, невщухаюче ускладнення стосунків з Росією.
А також, підкреслю це особливо, свідомо інспіруються дії, які можуть внести дезорганізацію в діяльність державної влади та суспільно-політичне життя — щоб потім списати все на конституційну реформу. Невже ті, хто сіє розбрат та безлад, хаос у сфері державного управління, не розуміють, що опускають цим Україну до рівня бананової республіки?
Вважаю, що перетворення Верховної Ради на реальний центр державного і політичного життя, конструктивна роль, яку вона відіграла в подіях 2004—2005 років, а головне — нинішня ситуація і тенденції її розвитку дають мені право звернутися в День Соборності до вас, шановні співгромадяни, із закликом до консолідації, єдності і згуртованості, порозуміння, згоди і злагоди, до зважених і відповідальних компромісів через толерантний і доброзичливий діалог. Саме це, а не підозріливість, відчуженість та ворожнеча, мають стати наріжним каменем усього нашого буття.
Звертаюся насамперед до політиків і державних діячів, які претендують на роль володарів народних дум, політичних поводирів та керманичів нації. Ця роль вдаватиметься тим краще і буде тим пліднішою, чим швидше зуміємо, попри відмінності у позиціях та поглядах на тактичні завдання, зосередитися на головному, стратегічному — вибудові нової, демократичної, заможної і процвітаючої України.
Такої України, заради якої варто переступити через всілякі нашарування, антипатії та амбіції.
Такої України, яка вимагає вести чесну, зважену та помірковану політику, покінчити з революціями, контрреволюціями та всім іншим, що збуджує, збурює й розбурхує суспільство, з конвульсивними метаннями між Москвою, Вашингтоном чи Брюсселем.
Такої України, жаданий образ якої наші попередники, а слідом за ними і ми, втілили у великому і всеосяжному слові — Соборність.
А Майдан, у вірності ідеалам якого сьогодні у нас не перестають присягатися, нехай буде постійним, реальним і вимогливим народним контролем за тим, як політики та державні мужі підтверджують вірність цим ідеалам і втілюють їх у життя.
З любов’ю, вірою і найкращими побажаннями,
***
22 січня 1919 року на майдані у затінку дзвіниці Софійського собору перед багатотисячним людом вперше лунали слова Акта Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Від імені ЗУНР Л. Цегельський і від УНР Ф. Швець зачитали:
«Однині на всіх землях України, розділених віками, — Галичині, Буковині, Закарпатській Русі і Наддніпрянській Україні — буде одна, велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини Вітчизни жили і вмирали, стали дійсністю. Однині і повіки буде одна, самостійна Українська Народна Республіка».У фундаменті єдиної Української держави з’явилася ще одна найважливіша цеглина.
Шлях до єднання виявився тяжким і тернистим. Було в нашій історії всяке. Недарма один з батьків Української Народної Республіки Володимир Винниченко у своїх спогадах
«Відродження нації» напише, що «українську історію не можна читати без валер’янки і брому».Власне, сьогоднішнє свято і потрібне для того, щоб ще раз осмислити історію держави і зрозуміти природу невдач. Зрозуміти помилки не тільки наших попередників, а й нинішніх можновладців.
