У Києві він міг би стати знову «тунеядцем»

Після повернення із заслання сімейства Лісових (1983 р.) Василю Степановичу годі було й думати про працю в Інституті філософії. І навіть не тому, що ВАК СРСР після суду позбавив його ступеня кандидата філософських наук. А передусім тому, що відбув ув’язнення як політичний в’язень, але не «перевиховався».

Він про це згадує так:

— Коли пробував влаштуватися на будь-яку працю, хоча б вантажником, уже тільки українська літературна мова насторожувала — «інтелігент». Обіцяли з’ясувати, приходив вдруге — відмовляли. У бібліотеці КПРС мені сказали відверто: «Ви ж знаєте, що без спеціального дозволу ви ніде не влаштуєтесь». А я все ще сподівався, що десь влаштуюся. Так минав місяць за місяцем.

Одного разу на квартиру до нас завітав офіцер міліції. Постала загроза повторного арешту і звинувачення за тією ж статтею — ухилення від праці. Змушений був написати заяву до КДБ, і тільки після втручання цієї установи був прийнятий науковим співробітником Музею історії Києва. Працював там з 1983 до 1987 року. Керівництво і колектив музею ставилися до мене з розумінням і цілком доброзичливо, за що їм вдячний. Звільнившись за власним бажанням, влаштувався у Великодмитрівську СШ, яку закінчив у 1956 році. Працював там до 1989 року. Весною цього року ВАК, тоді ще союзний, поновив мені вчений ступінь кандидата філософських наук.

Тільки у 1990 році В. Лісового поновили — співробітником Інституту філософії, потім старшим співробітником, а з 1997 року він — завідувач відділу історії філософії України цього інституту. У першій половині 90-х бере активну участь у «круглих столах», конференціях, наукових дискусіях. Одним із напрямів своєї діяльності обирає переклад філософських праць, переважно з англійської: переклав книгу Поппера «Злиденність історицизму» (переклад опубліковано у 1994 р.). У другій половині 90-х багато статей переклав для антологій «Консерватизм», «Націоналізм», «Лібералізм» та був співукладачем цих антологій (вийшли друком у видавництві «Смолоскип»). Окрім того, протягом 90-х викладав філософію — спочатку в Інституті лінгвістики і права (тепер Київський міжнародний університет), потім у Києво-Могилянській академії (читав курси лекцій з політичної філософії та з політичних ідеологій). Опублікував книгу «Культура—ідеологія—політика». Друкує статті у журналах та збірках.

Помаранчева революція. І після

Отже, на завершення розмови цікавлюся ставленням В. Лісового до політичних подій, названих помаранчевою революцією.

— Я належу, — каже Василь Семенович, — до тих, хто високо цінує вияв волі масових протестів, названих помаранчевою революцією. Передусім це була революція в душах: люди відчули свою здатність долати страх і покору перед свавіллям корумпованого режиму. А головне — люди відчули, що солідарність і єднання заради спільних дій роблять їх сильними, здатними перемагати. Цей досвід вони не забудуть. У ніч, коли могло відбутися криваве зіткнення з демонстрантами, я з дружиною приєднався до демонстрантів, щоб у цей момент бути разом з молоддю.

Повага до особистої і національної гідності, національно-громадянської єдності, протест проти корупції та зневаги до народу з боку купки олігархів, які вважали цей народ «бидлом», яке можна безкарно грабувати, утвердження прав людини, передусім свободи слова — ось найважливіші цінності, що їх утверджувала помаранчева революція. Це цінності, які були базовими також для опозиційного руху 60—80-х років, а потім Народного руху та всіх партій національно-демократичного спрямування.

Однак ці події воднораз виявили, що у масовій ментальності вплив тих стереотипів, які культивувала російська та комуністична імперії, залишається дуже значним, до того ж ступінь їх впливу є різним у різних регіонах України. Це не є чимось винятковим для України: майже кожна із націй, що перебували у складі імперій, зіштовхувалася з такими відмінностями на шляху до свого національно-культурного відродження та утвердження державної незалежності. Коли Президент Ющенко закликає до єдності всіх громадян України і обурюється тим, що Україну ділять на регіони, то, як політик, він діє правильно. Це не означає, що він не знає елементарної історії України: його обурення спрямоване проти тих, хто намагається законсервувати і навіть посилити історично успадковані відмінності заради успіху у використанні технології «поділяй і володарюй».

Зрозуміло також, що основну роль у подоланні тих небажаних відмінностей (бо існують також корисні культурні відмінності) має відігравати інтелектуальна еліта — шкільні вчителі та викладачі вузів, науковці-гуманітарії, журналісти. З другого боку, було б помилкою перебільшувати роль успадкованих від минулого стереотипів навіть на сході України чи в Криму. І там люди цінують своє право говорити те, що думають, цінують свою особисту гідність, прагнуть елементарного правового порядку, елементарного добробуту, страждають від корупції та бюрократичної тяганини, від безвідповідальності та свавілля чиновника. До того ж і в Харкові, і в Донецьку, і в Луганську зосереджена потужна інтелектуальна еліта, здатна розвивати критичну самосвідомість у громадян.

— Але які, на ваш погляд, маємо конкретні здобутки помаранчевої революції?

— Звичайно, кожна революція, якщо цим словом позначати низку короткочасних масових політичних дій, завжди формує надмірні очікування. Їй завжди властиві деякі ознаки романтизму, ейфорії. Потім настають будні, потрібно ставати реалістами, і основне питання: що можна реально зробити. Тим часом громадян у нас не дуже просвіщають щодо того, які чинники обмежують можливості будь-якого політика зробити щось позитивне. Навіть за найбільшого його бажання. Адже можливості політика, котрий бажає зробити свою країну цивілізованою, демократичною, забезпечити соціальну справедливість і добробут народу, обмежені станом масової ментальності, масової політичної культури. У наших умовах найбільшу важливість має усвідомлення народом того, що тільки його солідарність, єдність дадуть можливість заблокувати дії тих, хто використовує технологію «поділяй і володарюй». Незалежно від того, з якою метою використовують ці технології — чи то заради власного збагачення, чи для забезпечення імперських амбіцій російських політиків.

Тож якщо словом «революція» позначати глибинні зміни на рівні масової ментальності, які забезпечать можливості хоча б не відразу, але крок за кроком здійснювати гасла Майдану, то помаранчева революція є радше важливою подією, наслідки якої залежать від подальшого перебігу подій. І саме від цього перебігу залежить, будемо ми з гордістю називати її революцією чи ні. Кожну революцію, як короткочасну подію, сили, що не приймають її гасел, прагнуть дискредитувати, обмежити, «приватизувати», перехопивши її гасла, щоб звести нанівець здійснення цих гасел. Це загальновідомий з історії факт. Поппер у вищеназваній книзі навіть сформулював загальний закон: що масштабнішою є політична реформа, то більший опір сил, пов’язаних зі збереженням того, що було досі (статусу-кво), вона викликає.

До позитивних наслідків помаранчевої революції належить утвердження свободи слова, і це важлива передумова, здатна забезпечити зміни в масовій ментальності. Безперечно, що я, як і більшість прихильників помаранчевої революції, був дуже розчарований деякими політичними подіями, особливо розколом у помаранчевій команді політичної еліти. Це великою мірою посилило позицію тих політичних сил, які були опорою олігархічного режиму Кучми.

Друге, що я не приймаю, — це політична реформа. І не тільки тому, що згоду на її здійснення у Президента було свого часу «вирвано» в особливій ситуації, яку цілком виправдано було б назвати шантажем. А передусім тому, що той рівень структурованості сучасного суспільства і та кількість різних партій та груп, які є в сучасному і будуть представлені у майбутньому парламенті, унеможливлюють створення ефективного уряду. За наявних умов лише збереження противаг між основними гілками влади, зокрема, законодавчої та виконавчої, може забезпечити хай хоча б якісь передумови для створення більш-менш єдиної і професійної урядової команди. Незабаром ми будемо свідками дуже негативних наслідків політичної реформи. І добре, якби я помилився в цьому своєму передбаченні.

Помаранчева революція — основа для так званої негативної свободи: свободи від зовнішніх обмежень, щоб людина могла говорити те, що вона думає. Але що вона говоритиме, чим наповнить цю негативну свободу, це і є позитивна свобода — свобода, яка залежить від рівня культури, зокрема політичної культури. І саме від цієї позитивної свободи кожного громадянина залежить якість тих рішень, що можуть бути прийняті на вищому політичному рівні. Але й політики повинні мати почуття відповідальності, оскільки народ прагне обирати з-поміж себе тих, які повинні бачити далі і приймати рішення відповідально, а не виправдовувати хибні рішення «думкою народу».

— Як ви думаєте, якщо тоді ваш рух став би справді масовим, чи мали б ми сьогодні оці проблеми?

— Якби це сталося, то сформувалася б громадянська і національна свідомість, були б подолані зневоленість, покора і страх і забезпечена основа громадянської єдності — найважливіша передумова народовладдя. Але то якби...

— Шкода, скільки зусиль, страждань, а сьогодні знову та сама проблема — виховання національної самосвідомості.

— Ні, наша боротьба, як і боротьба всіх попередніх поколінь за буття української нації та демократичний устрій, марною не була. Без цього ми не мали б сучасної перспективи, яка дає надію на майбутнє. І треба вірити, втілюючи цю віру в думці і дії. Кожному в міру своїх можливостей і сил.

Підготував Яків ГАЛЬЧЕНКО.