Це була стара грамофонна платівка. Вона поволі оберталася на крузі — із великої мідної труби, немовби з давніх-давен, ледве лунала-шепотіла маршова козацька пісня
«Ой на горі та й женці жнуть». Виконували її солдати з якогось гренадерського полку. І бодай запис здійснено десь на початку минулого століття, музика справляла таке враження, ніби до нас лине голос давніх пращурів-невмирак.Чув я цю пісню не раз: під час застілля і в поході, зі сцени — з уст славетних співаків й у виконанні Капели бандуристів. Та повсякчас мене дивувало, чому це урочистий, бойовий марш у другій своїй половині переходить на побутово-жартівливий тон із таким зневажливим ставленням запорожця до жінки та з вихвалянням тютюну й люльки в побуті козака...
Можливо, так ніколи й не знайшлася б відгадка, якби не публікація визначного фольклориста, академіка Володимира Перетца в грубезному науковому томі імператорської Академії наук за 1901 рік. Ученому поталанило виявити первісний текст цієї пісні у фондах публічної бібліотеки Петербурга, де переховувалась колекція Залуського. В каталозі вона позначена як збірка Дем’яна Рудницького під назвою
«Різні вірші та деякі пісні з нотами». Серед цих аркушів надибуються і слова, датовані не пізніше як 1713 роком, — «Гей, на горі (та) женці жнуть...». Щоправда, їх занотовано з голосу, як то кажуть, з коліна, та ще й латиною, і багато подробиць, неодмінних для літературної метрики, втрачено через невміле поводження з пісенним текстом.Тому мені забаглося побачити не
«сирий матеріал» пісні, а її поетично розгорнутий образ, і я, користуючись знаною мелодією та варіантами кількох записів (Михайла Максимовича, Якова Головацького, Панька Куліша, Івана Франка, Павла Чубинського), прагнув зберегти найраніший розмір вірша та вникнути в історичну суть оспіваної події.Ось плоди тієї моєї
«реставрації» (у квадратні дужки взято текстуально змінені й додані логічно необхідні для ритмічного ладу слова):Це, можна сказати, цілісний, викінчений текст. Із цього зрозуміло, що мовиться тут про трьох гетьманів реєстрового козацтва: Михайла Дорошенка, Петра Конашевича-Сагайдачного та Дрогозденка-Борозденка. Вони перебували на польській службі, й королівські війська вітають їх, рухаючись на спільне бране поле. Насторожує лише те, що в Дрогозденка-Борозденка
«військо московськеє». Але саме ця деталь може стати ключем для розкриття таємниці: кого так називали в народі?Як нам думається, ним був
«козацький старший» (на Запорожжі так величали гетьмана) — Бородавка, знаний ще під іменами: Яцько, Яків Неродич. Мабуть, він само й Борозденко, або Дрогозденко (де склад «го» вставлено для повноголосся й дотримання ритмомелодики), отже, насправді Дрозденко.За Михайлом Грушевським, ці три гетьмани правили майже в один час: Сагайдачний (1614—1622 з перервами), Бородавка (1619—1621), Дорошенко (1623—1625). Тобто: 1621, 1622, 1623. Звичайно, послідовність тут порушено; вона в пісні — навпаки. Але те, що Борозденко (Бородавка) в прихильній до поляків пісні названий третім, останнім, — не випадково: він постійно тяг руку за Москву; навіть у поході польського королевича Владислава проти московського царя його змушені були замінити Сагайдачним. А взагалі ці два гетьмани завжди виступали суперниками: як видно, Бородавка ще 1619 року був переобраний замість Конашевича; та напередодні битви Речі Посполитої з Портою Сагайдачний віддає свого ворога за свавілля до військового суду і його розстрілюють за вироком.
Про це ось як оповідає Дмитро Яворницький в
«Історії запорозьких козаків»: «Походи завершилися блискучою перемогою гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного 1620 року над турками під Хотином. Для цієї вирішальної війни вирушив сам султан Осман із півмільйонною армією, щоб розчавити Польщу й перетворити її на свою провінцію. Поляки супроти такої турецької сили могли виставити лише 57.000 чоловік під командою королевича Владислава й коронного гетьмана Хоткевича. Відчуваючи страшенну небезпеку, Владислав, як і під час московського походу, особисто звернувся з проханням допомогти до Сагайдачного. Але гетьман не одразу відгукнувся на його заклик; він, передовсім, висунув свої умови: по-перше, щоб польський уряд офіційно визнав владу козацького гетьмана на Україні; по-друге, скасував усі утиски стосовно козацтва; по-третє, знищив би посаду козацького старшого. Королевич з усім цим погодився і видав Сагайдачному козацького старшого Бородавку. Тільки тоді гетьман зібрав військо в 40 тисяч душ і попрямував на Хотин».Нам здається (і в цьому нас переконує
«Енеїда» Івана Котляревського!), що на Запорожжі співали і «про Сагайдачного», і про те, як «жінок там на тютюн міняють...». Очевидно, в козаків було дві пісні про різних Сагайдачних — про лицаря гетьмана Петра Конашевича і про отамана Григорія, що справді більше тішився люлькою й тютюном. Але з часом обидві ці постаті злилися воєдино й однаковий, маршовий, мотив «зконтамінував» слова героїчного й відчайдушно-молодецького змісту в один суцільний текст.Не часто трапляються такі випадки в народній творчості. Та бувають!..
