На «перевиховання» — до табору суворого режиму

Київський обласний суд виніс суворі вироки: Є. Пронюку — сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання, В. Лісовому — сім років таборів і три заслання, Василеві Овсієнку, якого приєднали до спільної справи пізніше, — чотири роки таборів. Такі суворі вироки були характерною особливістю, диктувалися з Москви. Перевиховання почали в одному з таборів Мордовії, потім у таборах Пермської області. Час від часу його кидали до штрафного ізолятора і приміщення камерного типу.

Поетів, літературних критиків, науковців, інженерів переучували шити рукавиці, набивати матраци, розпилювати дерево, кочегарити, токарювати, вантажити. За невиконання норми, а особливо за відмову від роботи чекав карцер. Бо відмову від праці вважали ознакою того, що особа переходила на статус політичного в’язня, вважала себе несправедливо покараною. Робилося все, щоб ув’язнені не мали можливості зосередитися, підтримувати свою кваліфікацію, творити. Головна мета перевиховання —змусити в’язня відмовитися від своїх переконань, написати покаянну заяву.

Василь Лісовий пригадує:

— Коли я прибув до табору в Мордовії, серед ув’язнених був і Василь Стус. Ми разом працювали за швейними машинками, спілкувалися. Був свідком того, як на Стуса напав один із в’язнів підозрілого статусу, мабуть із кримінальних, засланих у політичний табір зі спеціальною метою. Він вдарив Стуса в обличчя і розбив його до крові, відповісти тим само Стус не міг, бо йому б оформили кримінальну справу.

Одним із способів знущання був етап, з табора до табора перевозили у «воронках» бездоріжжям, машини гнали на повній швидкості, нас кидало в різні боки і ми вдарялися об дерев’яні лави та металові стіни «воронків». Способів знущання було багато, і про це написано у багатьох спогадах, опублікованих уже в незалежній Україні. Зокрема, в журналі «Зона».

За що така кара?

На слідстві 1972 року та суді склали докупи все: розмноження та поширення самвидаву, але головне — думки, переконання — «антирадянські», «націоналістичні». Хоча лист до депутатів, підписаний псевдонімом Антін Коваль, у звинуваченні не згадувався (хоча слідчий і допитувався, чи не Лісовий автор цього листа), але обидва відкриті листи мають багато спільного. Мені не трапилася нагода прочитати їх раніше, тож захотілося дізнатися, що так налякало тодішніх вартових соціалістичних ідеалів та інтересів трудового народу. Кажу про це Василю Семеновичу і прошу принести їх мені.

З відкритого листа до депутатів Рад УРСР (1969 р.)

Кажучи про призначення рад, яке донедавна визначалося гаслом «Вся влада — Радам», В. Лісовий констатував: «Нинішні Ради УРСР є малодійовими, вони майже нічого не вирішують. Основною причиною цього є існуючий паралелізм усіх органів управління (партійні і державні). Партійні організації повинні боротися за вплив у Радах, а не мають замінювати їх. Перетворити Ради в органи дійсної влади, в органи народного самоврядування є великим і почесним завданням усіх депутатів Рад трудящих Радянської України».

Що ж тут крамольного, антидержавного? Для держави, яка щиро вважає себе демократичною, а не є диктатурою «нового класу» — партійно-державної номенклатури. Для держави, яка не зводить роль громадянина до вірнопідданого, слухняного «гвинтика», що має тільки виконувати волю партійних та державних чиновників. Ми знаємо, що насправді тодішній режим був тоталітарним, який лише лицемірно прикривався гаслами про владу рад та «соціалістичну демократію». Він не хотів мати людей, що почуваються громадянами, здатними контролювати дії влади. І чи не цей тип людини, успадкований від тоталітарного режиму, є основною перешкодою для становлення демократії в сучасній Україні? Саме тому я й розумів актуальність цих слів про ради як органи народного самоврядування в сучасній нашій політичній ситуації. І нині проблема громадянської активності, самоорганізації народу є найважливішою у становленні демократичної незалежної України.

Далі В. Лісовий твердив, що стан економіки, культури, науки (передусім гуманітарної) та мистецтва в УРСР незадовільний і вимагає особливої уваги. Стан культури, духовності людей перебуває в центрі уваги автора обох листів. Автор перейнятий тривогою, що лицемірство і цинізм тієї влади підриває духовність, найважливіші духовні цінності, продукує моральний і правовий нігілізм. Автор вказував на тривожні ознаки духовної деградації, зростання наркоманії тощо. Наголошуючи на духовності, про яку йшлося в тому листі, В. Лісовий зауважував:

— Думаю, сьогодні все ще недостатньо усвідомлюють та оцінюють той стан моралі, який ми успадкували. Зокрема, коли пояснюють негативні суспільно-політичні та економічні явища в незалежній Україні, — «прихватизацію», «олігархізацію», переслідування свободи слова, вбивство журналістів тощо. Бо яку культуру, яку систему цінностей успадкували наші люди від минулого? Коли протиставляють деякі позитивні елементи того минулого (забезпечення житлом, працею, державно забезпечена освіта тощо) цій реальності, що спостерігаємо за часів незалежності, то не бачать, як те минуле готувало прихід цього рівня цинізму, який сьогодні пов’язуємо з «прихватизацією» та «олігархізацією».

За часів «брежнєвщини» вже наростають справжні ознаки корупції у середовищі партійно-державної бюрократії, свояцтво, кумівство, партійні чиновники починають уявляти себе «князьками», які все можуть. Це китайськими комуністами було названо як ознаки «обуржуазнення» в СРСР. Це негайно позначається на стані суспільної моралі, в армії поширюється «дідівщина», потім за афганську авантюру було заплачено тисячами молодих життів. Невелике коло активної інтелігенції прагне застерігати від покори, зневоленості і пробудити народ від сплячки. Застерегти, що такий народ неминуче чекає лихо. Але навіть коли в «Літературній Україні» було опубліковано статтю про порушення технології на будівництві Чорнобильської АС, то вона мала відгук лише в невеликому колі національно свідомої української інтелігенції. І не дивно, що поет Іван Сокульський писав про такий народ: «Все вперед і вперед, на мотузці — так звично, суне мертвий народ із відсутнім обличчям», «Через безлічі орд — лиш осталось каліччя, без людей вже народ».

Автор згаданого листа пропонував цілу низку нагальних заходів: провести радикальну економічну реформу, підвищити заробітну плату, дотримуватися визначеного наперед співвідношення між мінімальною і найвищою заробітною платою, оприлюднити зарплати високих державних посадовців, прийняти нову Конституцію, яка розширила б повноваження республіканських органів (у тому числі створити міністерство оборони УРСР), ввести багатопартійну систему, запровадити Конституційний суд, ліквідувати цензуру («Головліт»), звільнити з таборів і в’язниць політичних в’язнів тощо.

З відкритого листа до членів ЦК КПРС і ЦК КП України (1972 р.)

Цей лист написаний передусім як протест проти хвилі арештів 1972 року, але фактично в ньому автор продовжує обговорювати ґрунтовніше ті самі проблеми, що і в попередньому. Лист починається з повідомлення про арешти, далі подаються прізвища заарештованих та висловлюється припущення про справжні мотиви, якими керувалася влада: «Я переконаний, що проведені в цьому році обшуки й арешти були також заходом, спрямованим проти поширення літератури самвидаву в Україні».

Далі автор аналізує причини та обставини, які породили самвидав в Україні. І це схиляє його до розгляду різного роду гострих суспільно-політичних, економічних, культурно-інтелектуальних та моральних проблем. Зокрема, кажучи про становище жінки, автор говорив про вкрай низьку виплату жінкам, які доглядають дітей, та вказує на потребу прийняти доплати жінкам у відповідності з кількістю дітей. Що стосується моралі, автор каже: «Замість того, щоб виховувати людину-творця, культивується дух вірнопідданості, некритичного, догматичного способу мислення — так, ніби все це і справді зміцнює наше суспільство і державу».

А про «ворожі» ідеї, національну політику та націоналізм він говорить так: «Чому — замість того, щоб шукати ворожих ідей у кожному вияві незадоволення існуючою національною політикою, не спробувати обговорити реальний стан справ з участю незадоволених? Чому б не почати, наприклад, загальнопартійну дискусію з національного питання, давши можливість виступити відкрито в пресі тому ж Дзюбі, Сверстюку та ін..?» У центрі уваги листа — зловживання ярликами як засобом маніпулювання свідомістю та залякування людей — такими, як «ворог народу», «націоналізм», «антирадянський», «наклепницький» тощо. Автор показує, що захисний ліберальний націоналізм зумисне не відрізняють від агресивного націоналізму, спрямованого проти інших націй, зокрема націленого на культурну асиміляцію інших націй, на їхнє знищення — етноцид. Адже саме такий агресивний російський націоналізм і вважався зразком інтернаціоналізму: «У нас же націоналізмом став вважатися сам принцип національного самовизначення... Різного роду демагоги намагаються оголосити реакційним прагнення відстоювати ті чи інші права нації, визнані міжнародним правом і міжнародною етикою».

Коментуючи національну проблематику свого листа, В. Лісовий зауважує:

— Ментальність, яку культивувала комуністична імперія, стереотипи якої успадкували громадяни незалежної України, і сьогодні є живучою: в одних вона виявляється в очевидній чи прихованій нетерпимості до культурної самобутності української нації, зокрема, мови, в інших — у почутті національної неповноцінності і самозневаги. Навіть тих громадян України, які заявляють, що володіють кількома іноземними мовами, рідко хто наважується запитати, чому вони не хочуть чи не можуть розмовляти українською?

Фактично за сучасною вимогою двох державних мов, що її декларують деякі політичні сили, стоїть та само колишня ідеологія комуністичного інтернаціоналізму. Прихована мета такої вимоги — зберегти досягнуті в минулому обсяги русифікації, щоб в інший спосіб та з допомогою нових технологій продовжити справу своїх героїчних попередників.

Остаточна мета — етноцид, знищення культурної самобутності української нації, а отже, і української нації як такої. Бо якою б цивілізованою, демократичною не була Україна, без власної самобутньої культури і мови за сучасних інтеграційних процесів вона приречена зникнути як нація. Загалом, йдеться про стан моральності: адже невизнання геноциду та етноциду, що його здійснювала комуністична імперія, свідчить про рівень морального сумління. І про відсутність елементарного критичного самоусвідомлення — зокрема, критичного ставлення до недавнього минулого, щоб свідомо ставитися до тієї ментальності, яку люди успадкували від того минулого. Без цього про моральне відродження не може бути і мови. А без цього не з’явиться і відповідний рівень політичної культури.

У листі В. Лісовий наголошував на важливості наукового підходу до розв’язання суспільно-політичних та культурно-національних проблем та відкритої громадянської дискусії: «Оскільки за соціалізму ідеологія і управління суспільними процесами повинні мати науковий характер, то визначення ознак радянського і соціалістичного мусить бути за наукою, що вільно розвивається в умовах творчого, нічим не обмеженого обміну думок». Завершуючи цього листа, В. Лісовий передрік, що, надіславши його до офіційних інстанцій, він безперечно опиниться в числі «ворогів».

(Закінчення у наступному номері.)