Останній із могікан?

«Важка» спадщина

Ми часто говоримо про інноваційні технології, необхідність залучення іноземних інвестицій в нашу економіку, проте геть-чисто забули, що самі маємо унікальні технічні й технологічні можливості. Не просто забули, не просто не використовуємо їх, а й, як на мене, робимо все можливе, щоб поступитися позиціями і на цих ще не остаточно зруйнованих рубежах.

Вільно чи невільно вже пішло в небуття багато вітчизняних підприємств наукоємних галузей, котрі виробляли електронні компоненти, мікросхеми, напівпровідники, без яких сьогодні неможливий розвиток власних високих технологій. Тепер ми змушені звертатися до західних і заокеанських виробників. Захочуть — продадуть, не захочуть — не продадуть. Тут уже все залежить від політичної ситуації, від зговірливості та поступливості України в даний конкретний момент. Чи не простіше було б усе-таки витратитися на розвиток власного виробництва?

Наведу декілька прикладів.

Чи знаєте ви, що Україна — одна з небагатьох країн, які володіють унікальною арсенід-галієвою технологією — технологією створення напівпровідникових приладів, які працюють у діапазоні надвисоких частот. До речі, таких держав у світі значно менше, ніж країн—учасниць ядерного клубу. Несподіваний для непосвячених поворот, чи не так? Авжеж, дещо ми успадкували від радянського ВПК і це «дещо», хоч як дивно, поки ще працює.

Пам’ятаєте булгаковського Шарикова: «Ми їх душили-душили, душили-душили...»? Та не вийшло! Вони вижили. І не просто вижили, а й продовжують розвиватися, самотужки, за відсутності будь-якої державної підтримки.

Мене вразили мужність, оптимізм та ентузіазм цих, так би мовити, останніх із могікан, які зуміли зберегти технологію, не дозволили зруйнувати унікальне устаткування. Знімаю капелюха!

Йдеться про один із флагманів колись потужної галузі СРСР — Київське науково-виробниче підприємство «Сатурн».

Нещодавно, наприклад, «Сатурн» успішно завершив розробку і побудував дослідний зразок системи супутникового зв’язку Китаю — ядерна держава була не в змозі самостійно вирішити таке завдання. Невже подібна система не потрібна Україні? Як тоді бути з нашими національними інтересами, престижем країни? Чи в нас уже стало звичкою використовувати чиїсь, у тому числі й технічні, ресурси і в такий спосіб постійно перебувати в залежності? Але ж ми ще спроможні створити власну систему супутникового зв’язку, всі її компоненти, своїми ракетами-носіями вивести супутники власного виробництва на навколоземну орбіту.

Є безліч ідей використання арсенід-галієвих технологій у різних галузях життєдіяльності людини. Привабливі всі. Заворожує, наприклад, ідея проведення радіометрії людини. Адже кожна клітинка організму випромінює електромагнітні хвилі. Надчуттєвим приймачем їх можна прийняти, проаналізувати, дати оцінку стану органу, всього організму. Тобто мова йде про створення принципово нового діагностичного інструменту, котрий працює пасивно, нічого не випромінює, не має протипоказань, зовсім безпечного для обстежуваного організму.

Збережені параболічні антени, створені свого часу в рамках центру далекого космічного зв’язку СРСР (таких не так і багато), «Сатурн» здатний об’єднати в єдину систему, яку можна використовувати для виявлення дрібного космічного сміття і занесення параметрів його орбіт до всесвітньої бази даних. Це проблема, що стала великою небезпекою для всіх працюючих на орбіті супутників. Чим не джерело поповнення скарбниці?

Можливе також застосування цих антен для вирішення інших завдань планетарного масштабу, розв’язуваних усім світовим співтовариством. Чому б Україні не влитися в це співтовариство на рівних, партнерських началах?

Адже той-таки 70-метровий Євпаторійський радіотелескоп, у створенні якого брав участь «Сатурн», донині залишається найунікальнішою в технічному плані спорудою і, повірте, інтерес до нього не втрачено.

Через тернії до зірок

Міжнародна програма «РадіоАстрон», яка передбачає запуск 10-метрового космічного радіотелескопа на високоапогейну орбіту супутника Землі, передбачає наземну підтримку згаданої вище станції спостереження в Євпаторії.

Учені 20 країн (Росії, Австралії, Фінляндії, Канади, Швейцарії та інших) створюють бортові наукові прилади, спеціальні телеметричні станції та центри обробки, беруть участь у складанні наукової програми, гарантують підготовку й участь у проекті найбільших наземних телескопів. Мета проекту — створити єдину систему наземно-космічного інерферометра для одержання зображень, координат і кутових переміщень різних об’єктів Всесвіту із винятково високим дозволом. Оскільки розміри антени космічного радіотелескопа відносно малі, високу чутливість і дозвіл можна одержати, лише використовуючи найбільші наземні радіотелескопи.

То що, будемо брати участь у проекті, поки запрошують, чи вкотре скажемо: «грошей нема»? У такому разі неважко припустити, що унікальний радіотелескоп очікує доля Миколаївської загоризонтної радіолокаційної станції.

Ламати —не будувати

Миколаївський інститут далекого радіозв’язку, котрий займався загоризонтною РЛС, більше не працює, верхні поверхи будівлі протікають, придатні приміщення здано в оренду. Головне — зруйновано величезні антени (висотою до 180 м) у селищах Калинівка і Луч. Металоконструкції «пішли» на металобрухт, дорогоцінні метали — на переплавку. Статистика проведених наукових спостережень (найцінніше) просто зникла разом із магнітними дисками-носіями цієї інформації... Як назвати таке ставлення до національного надбання, якщо не варварством, кощунством, злочином?

Загинув досить перспективний науковий напрям. Загоризонтну РЛС можна було використовувати не лише для раннього виявлення пусків ракет супротивника, а й для відстеження руху судів Чорноморського флоту або навіть усього Світового океану. Тим паче що наукові розробки в цьому напрямі вже проводили. І досить успішні...

Арифметика проста: щоб підтримувати працездатність ще не зруйнованих РЛС, потрібно десятки тисяч доларів, а щоб побудувати одну нову — мільярда не вистачить.

Зауважте, всі радіотелескопи такі підприємства, як «Сатурн», можуть переорієнтувати на вирішення різного роду цивільних завдань не лише в Україні, а й у всьому світі. Спектр їх досить широкий — від фундаментальних наукових досліджень до Інтернету і телефонії. Ось вам і джерело наповнення бюджету! Варто було б заздалегідь потурбуватися про його готовність до функціонування. Бо ж якими засобами оперуватимемо, коли закінчиться процес приватизації?

Сумно, але все ще знаходяться гарячі голови, котрі всерйоз гадають, що винести за межі Києва таке наукоємне і надточне виробництво, яким володіє «Сатурн», — простіше простого. Підраховано: якщо руйнування підприємства стане в один мільйон доларів, то для будівництва нового знадобиться п’ять мільярдів «зелених»! Вочевидь, що «гарячі голови» переслідують тільки свої, меркантильні, інтереси: одержати бариші від будівництва на столичній землі чергового розважального комплексу. Природно, для досягнення задуманого вони не погребують нічим, і, діючи за принципом «після мене хоч потоп», будуть методично вибивати своїми лобами казенні двері.

Бути чи не бути?

Вкладаючи сьогодні в наукоємні програми, освіту, медицину, ми закладаємо фундамент майбутнього всієї нації. Проїдаючи засоби, отримані, зокрема, від приватизації, знецінюємо їх неминучими сплесками інфляції, заганяємо у глухий кут своє майбутнє. Аксіома...

Змінюються президенти, уряди, депутати в парламенті, але, хоч як це сумно констатувати, від обіцянок повернутися лицем до науки і наукоємних галузей, зупинити регрес, хоча б не заважати їм залишатися на плаву до реальних змін ще дуже далеко. Погодьтеся, все-таки важко пояснити, чому сьогодні цілий ланцюжок високоінтелектуальних виробництв опинився за межами національних інтересів держави.

Чому б на будинках «Сатурна», «Кванта», «Арсеналу», багатьох інших підприємств не прикріпити таблички «Національний технічний заповідник. Охороняється законом»? Ідея, можливо, й утопічна, але не позбавлена здорового глузду.

Для довідки. У середині 80-х років прем’єр-міністр Індії Раджив Ганді оголосив індустрію інформаційних технологій «національною стратегічною програмою». Заходи, вжиті законодавчою і виконавчої владами, привели до приголомшуючих результатів. До країни повернулися програмісти, котрі раніше працювали по всьому світу, припинився відплив інтелекту. Далі пішли реальні зміни, конкретні справи. Обсяг експорту програмних продуктів там 1993 року становив 211 мільйонів доларів порівняно з нульовим показником у 1985 році. Сьогодні обсяги продажів програмного забезпечення обчислюються мільярдами доларів і становлять чверть щорічного економічного приросту країни.

Хіба не показовий приклад? Скажіть, чого бракує нам, щоб заробляти власною головою, вийти на лідируючі позиції не лише у програмуванні, а й у багатьох інших інтелектуальних галузях? Чи ми не хочемо гідно жити, одержуючи мільярдні прибутки?

Високі технології і стратегічні інтереси країни — нерозривна зв’язка і бути вона повинна в надійних руках вищих державних інститутів влади, під захистом чітко сформульованих законів і програм стратегічного розвитку.

* * *

Якось мені довелося побачити фамільний сервіз сім’ї Демидових — однієї з найбагатших у Російській імперії, яка збила з легкої руки Петра Великого свій капітал на залізорудному видобутку і металургійному виробництві на Уралі. «Не словами, а справами», —акуратно написано на дні кожної тарілки цього сервізу! Гадаю, давно настав час конкретними справами допомогти самим собі і довести усьому світові, чого варті наші слова.

Поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Нудне життя без польоту фантазії. Неможливий рух уперед без великої мети. Безрадісні будні, якщо вони не наповнені змістом.

На підтримку останніх із могікан процитую: «Якщо я не горітиму, якщо ти не горітимеш, якщо ми не горітимемо, хто ж тоді розсіє тьму?»