РАДІСТЬ І СМУТОК ПРОВІСНИКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

«За вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність постановляю: нагородити ...»

(З Указу Президента України «Про відзначення державними нагородами України колишніх політичних в’язнів і репресованих». 26 листопада 2005 року.)

Передзвін

Ідучи на черговий «зв’язок» з ним, мимоволі зупиняюся на головному майдані країни — Незалежності. В уяві постають вирування тут щасливого люду в 1991 році. Нарешті здобули незалежність. Таку бажану передусім для тих, хто боровся за неї.

Неподалік цього Майдану більш як тридцять років тому його «взяли» на робочому місці, а потім... десять років в’язниці й заслання.

Я йшов на чергову зустріч зі своїм колишнім викладачем у Київському державному університеті імені Шевченка. Йшов до нього, щоб розпитати про ті події. Почути і збагнути пережите ним. Що трапилося в країні після відомої хрущовської «відлиги»?

Якщо йдеться про «жертви» репресій, то таких жертв було значно більше. Зокрема, серед учасників збройної боротьби за незалежну Україну (УПА), з якими більшість членів дисидентського та гельсінського руху були солідарні.

До того ж і дисиденти, і бійці УПА не були пасивними «жертвами», а активними захисниками української нації від її нищення (етноциду), борцями за незалежну українську державу. Тож якщо казати про нагороди, то, мабуть, краще було б заснувати один орден, приміром, «Учасник боротьби за вільну Україну» без будь-яких ступенів. Таку нагороду можна було б вручати ще живим учасникам національно-визвольної боротьби, незалежно від того, були вони бійцями УПА чи дисидентами.

Що стосується репресованих узагалі, то кількість таких дуже велика, якщо навіть взяти тільки повоєнний період.

І ще одне зауваження. Указ запізнілий. Бо багато учасників того руху відійшло в інший світ.

— Прикро. Але, як мовиться, краще пізніше, ніж ніколи...

— І то правда.

Дисидентський рух

— А тепер, Василю Семеновичу, давайте з’ясуємо суть явища, яке ви називаєте рухом опору 60—80-х років? Які були його цілі?

— Цей рух стали називати дисидентським. Після підписання 1975 року на міжнародній гельсінській нараді Заключного акта про права людини та створення в Росії, Україні, Грузії та Вірменії громадських гельсінських груп він набув правозахисного характеру. Його учасників можна поділити на дві групи: тих, хто відкрито критикував офіційну ідеологію та політику, і тих, хто виготовляв, переховував та поширював заборонену літературу, так званий самвидав.

Було і чимале пасивне оточення, яке складалося з людей, котрі спілкувалися з названими активістами, симпатизували їхнім ідеям і були читачами самвидаву.

— То можна твердити, що той рух набував ознак масового?

— Він мав перспективу стати масовим, а репресії саме і мали запобігти цьому.

— А в чому полягала конкретна діяльність його учасників?

— Передусім — це літературна і мистецька творчість, яка була небажаною саме тому, що це була якісна література і справжнє мистецтво, в ньому не було рабського духу, навпаки, утверджувалась особиста і національна гідність. У багатьох почуття національної гідності пробудила поезія Василя Симоненка: відомий вислів, вжитий у його поетичному звертанні до України «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю», лякав тодішніх речників фальшивого інтернаціоналізму. До того ж дисиденти писали заяви та протести з різних питань, які хоч і надсилалися до офіційних інстанцій, але внаслідок відсутності будь-якої позитивної реакції на ті звернення стали розповсюджуватися шляхом самвидаву.

— А що ви сказали б про ідеологію цього руху? Якою вона була?

— Витоки українського руху опору 60—80-х років — передусім у гуманістичних та культурних домаганнях. Адже провідними постатями руху були відомі поети, літературні критики, митці, науковці. У своїх заборонених творах вони відстоювали такі цінності, як унікальність духовного світу особи, самобутність української культури, а отже, і нації, утвердження прав людини та нації. Це і було ідеологічне осердя того руху.

— Чи можете розказати докладніше про це?

— Основні цілі того руху можна звести до таких: перша — утвердження демократії, прав людини, друга — захист культурної самобутності української нації, пробудження національної свідомості і у зв’язку з цим протест проти русифікації. Третя: вимоги політичного самовизначення української нації, одні вимагали розширення автономії України у складі СРСР, інші — схилялися до вимоги повної державної незалежності України.

Отже, важливим складником ідеології дисидентського та правозахисного руху в усіх республіках, крім Росії, був ліберальний націоналізм. Тобто: наголошення на культурній самобутності, національній самосвідомості та праві на політичне самовизначення. Такий націоналізм поєднувався з повагою до культурної самобутності і державної незалежності будь-якої іншої нації. Одне слово, рух утверджував справжню взаємоповагу між націями, був носієм справжнього інтернаціоналізму — на противагу тому, який служив лише прикриттям російського шовінізму. До цього руху приєдналися також деякі учасники із ОУН, УПА.

І ще одна деталь. Особиста ідейна позиція учасників того руху була відома здебільшого тільки у найближчому колі спілкування, оскільки вони не розголошували своїх ідейних розходжень задля збереження єдності у боротьбі проти комуністичного режиму.

— А що найбільше лякало режим у цьому русі?

— Керівники СРСР вважали, що розширення автономії України, зрештою, призведе до її виходу зі складу СРСР. До речі, група Лук’яненка спочатку включила у свою програму тезу про вихід України зі складу СРСР.

— Василю Семеновичу, а кого ви вважаєте вождями того руху чи його ідейними наставниками? Чиї тексти найбільше поширювалися у самвидаві?

— Для руху опору 60—80-х років не був характерний вождізм. Не було протиставлення лідерів і рядових, як це спостерігається в сучасних політичних партіях. Але можна виокремити певних осіб, котрі відігравали провідну роль у русі. Серед них — Іван Світличний, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Михайло Брайчевський, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Валентин Мороз, Михайло Горинь, Микола Руденко.

Цей список можна продовжити низкою інших імен: Василь Стус, Ігор та Ірина Калинці, Михайло Осадчий, Степан Хмара, Богдан Горинь, Олесь Сергієнко, Микола Горбаль, Ірина Сеник, Надія Світлична, Раїса Руденко, Стефанія Шабатура, Олесь Бердник, Микола Матусевич, Мирослав Мартинович, Василь Овсієнко, Семен Глузман, Зіновій Антонюк, Микола Плахотнюк, Юрій Бадзьо, Іван Сокульський, Гелій Снєгірьов, Валерій Марченко, Ігор Кравців, Степан Сапеляк, Зіновій Красівський, брати Мармуси, Іван Кандиба, Василь Підгородецький, Василь Долішній, Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз та десятки інших активних людей, які пройшли крізь табори та ув’язнення. Декотрі із них загинули в неволі: Василь Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Михайло Сорока, Михайло Дяк. Також більшість дружин та родичів ув’язнених були причетні до самвидаву і зазнали всіляких переслідувань та утисків. Багато інших активістів, хоч і не були ув’язнені, але зазнали переслідувань: студентів виключали з університетів (тільки з КДУ були виключені Іван Драч, Микола Воробйов, Надія Кир’ян, Микола Холодний, Микола Рачук, Станіслав Чернілевський, Іван Гайдук, Михайло Якубовський та інші), деякі пройшли крізь репресивну психіатрію (Леонід Плющ, Василь Рубан, Микола Плахотнюк, Михайло Якубовський), інших звільняли з роботи, не друкували їхніх творів, не виставляли картин тощо. Художницю Аллу Горську та композитора Володимира Івасюка було вбито. Втім, ширше про рух можна дізнатися з публікацій. Найважливіші з них — книга В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму», Георгія Касьянова «Незгодні», Анатолія Русначенка «Національно-визвольний рух в Україні», Василя Овсієнка «Світло людей».

— Першим добре аргументованим твором дисидентського руху стала праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» (1965). Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест навіть наважився поширити цю працю серед партійної бюрократії (для ознайомлення). Її широко розповсюджували у самвидаві, вона була опублікована за кордоном багатьма мовами. Нещодавно відбулася презентація її нового видання. Ця подія не була помічена масмедіа, хоча і сьогодні ця книга зберігає свою актуальність. А може, саме тому її й не помітили. З-поміж інших важливими були «Лихо з розуму» В. Чорновола, «Приєднання чи возз’єднання» М. Брайчевського (про Переяславський договір 1654 року). Також праці Євгена Сверстюка «Іван Котляревський», «Собор у риштуванні», а серед його статей хотів би відзначити статтю «З приводу процесу над Погружальським» про підпал наукової бібліотеки АН. Це був не перший випадок знищення бібліотек в УРСР, бо це було частиною загальної стратегії, спрямованої на знищення української культури. Велике зацікавлення викликали статті Валентина Мороза та ін. Поширювалися також заборонені поезії: В. Симоненка,Л. Костенко, М. Холодного, І. Драча,І. Сокульського, Б. Мамайсура та ін. Але особливо важливим у самвидаві був редагований В. Чорноволом заборонений журнал «Український вісник».

— А як ви оцінюєте власну участь у цьому русі? За що саме були арештовані?

— Я належав радше до «підмайстрів» — організовував розмноження та поширення самвидаву. Це досить скромний внесок, якщо порівнювати його з внеском вищеназваних та неназваних осіб — авторів текстів самвидаву. До арештів 1972 року я написав для самвидаву тільки один документ — «Відкритий лист до депутатів Рад УРСР», підписаний псевдонімом Антін Коваль. Але арешти в січні 72 року змусили мене вдатися до відкритого протесту — у вигляді «Відкритого листа до членів ЦК КПРС». Був тоді членом компартії, кандидатом філософських наук, працював у Інституті філософії АН України. Водночас викладав у Київському університеті імені Шевченка.

Обірву нашу розмову з В. Лісовим. Він встиг надіслати тільки два примірники листа (Брежнєву і Щербицькому) та один передати секретареві партійної організації Інституту філософії. А понад 100 копій, віддрукованих для поширення, були вилучені у Євгена Пронюка (співробітника інституту філософії) під час його арешту. Є. Пронюка і В. Лісового було заарештовано 6 липня 1972 року. Слідство тривало понад півтора року. Лісовий пам’ятає і досі, як слідчий казав йому погрозливо: «Чи знаєте ви, проти якої могутньої державної машини повстаєте?» Та сталося так, що та машина пізніше таки розвалилася.