На верхніх щаблях нової влади істерика: вчорашні сільські хлопці, забувши, що ділять не межу, а владу, не добираючи слів, з трибун багатолюдних мітингів, які буцімто ніхто й не організовував, на чім світ стоїть обливають помиями парламент — аж до ненормативної лексики. А чому б і ні: розпочав же найголовніший начальник з журналістської морди, то навіщо церемонитися тим, котрі стоять нижче?

Але я про інше. За правилами дипломатичного протоколу, коли в державі відбуваються важливі політичні події, то країни-сусіди, стратегічні чи інші партнери надсилають вітальні послання. Як, приміром, після парламентських виборів в Іраку: США на весь світ розтрубили про перемогу тут демократії. Америка любить Україну не менше, ніж Ірак, а Європа — то й поготів.

У нас теж відбулася епохальна подія — Україна стала парламентсько-президентською республікою. Реалізовано найголовнішу ідею Майдану — ліквідовано основу для існування авторитарної влади однієї особи. Але жодного вітання наша нова влада не одержала. Та й сама вона чомусь не радіє перемозі демократії. Натомість Президент заявляє про неконституційні дії парламенту, а його соратники — що головним їхнім завданням буде робота над внесенням змін до Конституції. Що б це означало?

Час нагадати: першого грудня 2004 року після другого туру президентських виборів з метою врегулювання політичної кризи було зафіксоване компромісне рішення, з котрим можна ознайомитися в «Голосі України» за 3 грудня 2004 р. У пункті 4 спільної заяви, зокрема, записано: «Сторони дійшли згоди щодо прийняття у пакеті з внесенням змін до Закону «Про вибори Президента України» політичної реформи з внесенням змін до Конституції України відповідно до проекту Закону 4180 та формування на цих засадах уряду України». Крім самих учасників політичного конфлікту, гарантами виконання рішення стали представник ЄС Хав’єр Солана, генсек ОБСЄ Ян Кубиш, спікер Держдуми Росії Борис Гризлов, президенти Польщі та Литви Александр Квасневський і Валдас Адамкус. До речі, на правових засадах цієї угоди Віктор Ющенко став Президентом.

Як реалізовується спільна заява? Кожен з гарантів запровадження політреформи торік не раз побував в Україні, але жоден не занепокоївся, що нова влада не переймається реалізацією політреформи. А також тим, що Президент не вживав заходів для розширення складу Конституційного Суду, котрий пропонувала Верховна Рада. А власні пропозиції подав лише минулого жовтня. Чомусь це не цікавило європейські й міжнародні інституції, котрі рік тому вважали політреформу головною нормою становлення демократії в Україні. Втім, ПАРЄ лише місяць тому висловила Верховній Раді невдоволення щодо недоукомплектованості складу Конституційного Суду. Такий от європейський подвійний стандарт: одна сторона з незрозумілих причин провалює справу, а відповідальність європейські головні демократи покладають на другу. Тим часом саме провладна «Наша Україна» не бере участі в голосуванні щодо цього. Хіба така ситуація вигідна Верховній Раді, а не комусь іншому, з кого й треба було б запитати?

Нині і Президент, і його соратники звинувачують парламент у неконституційних діях і порушенні норм демократії, поставивши під сумнів пакетне голосування 2004 року, котре в спільній заяві одержало міжнародні гарантії і підтримку. Складається враження, що наш Президент про гарантії «забув», а самі гаранти цього навіть не помітили...

Та й хіба не Президент Віктор Ющенко після вступу на посаду зчинив метушню, щоб загальмувати реалізацію політреформи під різними приводами? А що став на позицію стороннього спостерігача та невтручання — то без сумніву. Мабуть, вважав, що без його згоди справа не рушить з місця. Коли ж поправки до Конституції стали чинними, то почав розказувати, що Україна начебто не готова до переходу на новий рівень демократії, а парламент неспроможний керувати країною. Хіба не про це свідчить черговий виток протистояння Президента і Кабміну Верховній Раді, породжений переговорами з «Газпромом» та спровокований Юлією Тимошенко, яка рухається «курсом, паралельним з Віктором Ющенком»?

А що міжнародні гаранти? Жоден з них на ситуацію не відреагував. Лише речник Єврокомісії Емма Удвин висловила занепокоєння відставкою Кабміну, закликавши відновити стабільність в Україні. Але — жодного слова про політреформу. Складається враження, що в ЄС перевелися специ зі складання різноманітних «дорожніх карт», які вказали шляхи вступу України в НАТО, ЄС, СОТ, але не спромоглися визначити, в який спосіб тут розвиватиметься демократія. Бо, приміром, хіба не дивно: в жодній країні Європи участь будь-яких партій у виборах під патронатом Президента — в принципі неможлива. Але такий передвиборний хід в Україні та сама Європа сприйняла, як само собою зрозуміле. Хоча очевидно: будь-яка партія може оспорити результати таких виборів, бо застосування тут адмінресурсу не викликає сумніву. А може, й у решті питань наші гаранти бажають зберегти патронат Президента — щоб у надлишку благ залишився бодай якийсь дефіцит? Приміром, демократії. Адже досі всі міжнародні переговори велися переважно з Президентом. Коли Верховна Рада, за Конституцією, почала відігравати більшу роль, то, здається, міжнародні гаранти відразу захотіли її обмежити. З тим, щоб мати справу лише з однією особою — патроном усієї держави. З одним ним домовлятися ж простіше, ніж з усією Верховною Радою. А нашому Президенту вочевидь до вподоби такий собі патерналістський (батьківський.) спосіб управління...

Короткий висновок: торік Європа стала гарантом патронату, а не демократії. А може, європейці вважають, що демократія не повинна поширюватися за межі ЄС: раптом усі стануть демократами, а чиновники спільноти залишаться без робочих місць? Чи не дорогувато для України?

І насамкінець. Замість того, щоб виконувати зобов’язання, взяті торік щодо політреформи, єврокомісари запросили «на килим» Юлію Тимошенко та Віктора Януковича. Мабуть, для того, щоб знову навчати нас жити за тими урізаними нормами демократії, які вони хотіли б бачити в Україні...