За оцінками експертів, Україна є однією з найбільш неблагополучних в екологічному сенсі країн Європи. Чого варта лише одна ЧАЕС! Тож поміркуймо над тим, чому, власне, усіма визнаний пріоритет, яким є захист довкілля, було фактично дискредитовано.

Звичайно, ми дістали від колишнього СРСР не бозна-яку спадщину. Через нерозважливу, екологічно спустошливу господарську діяльність керівних структур колишнього СРСР економіка України формувалася без урахування об’єктивних потреб та інтересів її народу, фінансування природоохоронних заходів здійснювалося за залишковим принципом. Внаслідок цього наша індустрія перенасичена хімічними, металургійними та гірничорудними виробництвами, від яких значною мірою залежить добробут наших міст і сіл. Але що відтоді змінилося? Форми дискредитації пріоритету екологічного розвитку стали більш брутальні, оскільки, про що б не завели мову — про виробництво сорбентів у столиці чи розробку шлакових відвалів у Дніпропетровську — доводиться мати справу з корпоративними війнами, судовою тяганиною, запеклою боротьбою за власність. Мусимо визнати, за роки незалежності держава не розробила, а отже, і не здійснювала чіткої стратегії екологічної безпеки. Саме це, а не статистика забруднення довкілля, і є основною екологічною проблемою України. Екологічна проблематика доволі багатогранна. Передусім це — регіональні екологічні негаразди, які відмінні між собою на Донеччині та Київщині, на Черкащині або Харківщині і в Криму. Можна лише мріяти про створення сприятливих умов для залучення інвестицій у заходи з охорони навколишнього середовища, якщо навіть важко внести зміни у природоохоронне законодавство, які враховували б особливості тієї чи іншої області. У ліпшому разі ми обстоюємо екологічні проблеми на словах. У Харкові та Луганську фахівці-екологи готові розробити екологічні атласи для своїх областей, що могли б стати прикладом для інших регіонів. Проте дослідження не проводяться через брак належного фінансування.

Ще один бік проблеми — радіоекологічна безпека. Зрозуміло, що підприємства ядерно-паливного циклу вкрай шкідливо впливають на довкілля. Але ж реабілітацію територій, що потерпають від уранового виробництва, фактично пущено на самоплив. Звідси — радонова небезпека, бо навіть якість води на радіаційний контроль перевіряється вряди-годи. Причини слід шукати у невизначеності державного регулювання радіоекологічної безпеки.

Загальновідомо, що промислові й побутові відходи мають збиратися, транспортуватися, утилізуватися і захоронятися. Зрозуміло, що лише з однієї цієї позиції екологічну ситуацію на території України можна поліпшити істотно. Але ми довго запрягаємо, щоб колись поїхати. До того ж через нескоординовані дії Мінохорони здоров’я, МНС та Мінприроди досі відсутня нормативно-правова та інструктивно-методична документація, за допомогою якої можна було б чітко визначати клас небезпеки тих чи тих відходів, нарешті розробити інтегральні методи оцінки токсичності відходів тощо.

Завдяки міжнародному співробітництву ми досягли певних успіхів в охороні водних ресурсів. Наприклад, дослідження екологічної реабілітації басейну Дніпра стало можливим лише завдяки Центру Дослідження Міжнародного Розвитку (ІDRC, Канада). Система екологічного управління трансприкордонним річковим басейном Сіверського Дінця створена завдяки проекту «Інтегроване управління водними ресурсами у Східній Україні» (COWІ, Данія). Вкрай необхідно розробити державну програму поступового зменшення сумарної емісії забруднюючих речовин для регіонів України на період до 2030 року, що зменшить екологічні ризики для водних об’єктів і природного середовища взагалі. Цілком реальною є загроза накопичення токсичного мулу в закритих морських акваторіях і водосховищах, які використовують для постачання питної води у великі міста. МНС уже нині мало б замислитися про запобігання і ліквідацію можливих джерел екологічних катастроф. На жаль, у цьому відомстві працюють за принципом ліквідації того, що сталося, а не запобігання тому, що може статися.

Не менш важливою є і охорона атмосферного повітря. Україна має міжнародні зобов’язання стосовно припустимих норм викидів забруднюючих речовин у повітря з урахуванням Європейської системи інвентаризації (CORІNAІR) та Кіотського протоколу для підприємств гірничо-металургійного комплексу. Але всі ці положення фактично не реалізуються, бо Мінприроди досі не розробило відповідні статутні документи. До речі, одним з ефективних механізмів фінансування екологічних заходів в усьому світі є природоохоронний обмін боргів (ПОБ), що передбачає списання частини зовнішнього боргу держави навзамін природоохоронних витрат у національній валюті конкретної країни. Деталі такого обміну (розмір боргу, що списується, витрати на екологію) визначають кредитор і країна-боржник. Наприклад, Польща за останні 11 років у рамках угод ПОБ з членами Паризького клубу кредиторів «переадресувала» майже 300 млн. доларів своїх боргів на екологічні витрати у країні, що стосуються 250 інвестиційних природоохоронних проектів. Але вигодами, які надає ПОБ, ми досі не скористалися. Хоча, за попередніми оцінками фахівців, саме у 2005—2006 роках можна було вести мову про конверсію 50 мільйонів євро.

Звісно, здійснювати ефективну політику невиснажливого розвитку державі важко навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядає ця проблема в Україні, відновленій державі, яка переживає успадковану глибоку системну кризу і змушена одночасно розв’язувати безліч проблем: економічних, соціальних, екологічних. Через це є об’єктивна потреба для держави сформувати повноцінну екологічну стратегію з метою досягнення збалансованого стану. Фінансування природоохоронних заходів не може відбуватися за залишковим принципом. Навпаки, держава повинна посісти активну позицію в питанні екологічної ситуації в країні. Час розпочати конструктивний діалог для закладення основ глобального еколого-економічного партнерства між суб’єктами підприємництва та іноземними партнерами, які вбачають у захисті довкілля цивілізований розвиток суспільства. Охорона природи має стати ще одним, реабілітованим, пріоритетом держави.