Як свідчить історія, кожна нація має своїх героїв, котрі в ту чи іншу епоху відіграють ключову роль у її житті. Серед видатних особистостей буремного ХХ століття виокремлюється український політичний, державний, громадський та військовий діяч, один із незаперечних лідерів визвольних змагань 1917—1921 років Симон Васильович Петлюра. Його політична зірка запалала в революційні часи 1917 року і вже до кінця життя освітлювала йому шлях в боротьбі за незалежність України. Навіть після смерті його іменем називали представників українського народу, які хоча б якось проявляли прагнення до національного самовизначення.
Отже, яке місце займав С. Петлюра в державотворенні України, якою він був людиною? Сьогодні на ці питання можуть відповісти архівні документи, які є безцінним надбанням Національного архівного фонду нашої держави. Найбільш інформаційним в даному плані, безперечно, є листування самого Симона Петлюри, його родини, друзів та однодумців. Дещо менше про цю непересічну постать розкажуть офіційні документи.
Народився Симон Васильович Петлюра 10 травня 1879 року в Полтаві, в міщанській родині козацького походження. Після здобуття початкової освіти навчався в Полтавській духовній семінарії, проте закінчити її не вдалося — його було відраховано через активну суспільно-політичну позицію. Уже в 1900 році С. Петлюра став членом Революційної української партії (РУП), а дещо пізніше — створеної на її основі Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Водночас він активно займався публіцистично-журналістською діяльністю, працював у періодичних партійних виданнях «Праця», «Селянин», «Вільна Україна», «Рада» та інших. У 1912 році став співредактором часопису «Украинская жизнь» у Москві. Впродовж 1916 — березня 1917 року працював на відповідальній роботі в «Союзі земств», був заступником уповноваженого цієї організації на Західному фронті.
Після лютневої революції 1917 року громадсько-політичне життя С. Петлюри набрало ще більших обертів. Будучи головою Українського військового комітету Західного фронту, він брав участь у роботі Першого Всеукраїнського військового з’їзду, що проходив у Києві в травні 1917 р. Саме від цього з’їзду, на якому С. Петлюру обрали головою Українського генерального військового комітету, можна вважати початок його боротьби за Українську державу. Вже в червні 1917 р. С. Петлюра став генеральним секретарем військових справ Генерального Секретаріату Української Центральної Ради. Впродовж червня — грудня він активно розбудовував Збройні Сили молодої держави, фактично створивши Армію Української Народної Республіки. Проте вже в грудні 1917 р., з огляду на розбіжності в Генеральному Секретаріаті щодо шляхів військового будівництва, С. Петлюра змушений був залишити цю посаду.
На початку січня 1918 р. він став командувачем гайдамацьких кошів Лівобережної України, відіграв провідну роль у придушенні більшовицького повстання в Києві. Відтоді спостерігається швидке зростання його авторитету й популярності, відбувається його формування як провідного діяча української національної революції та творця Української держави.
Після гетьманського перевороту, наприкінці квітня 1918 року, С. Петлюра очолив Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств, був заарештований владою, а після звільнення підтримав Український національний союз, який готував антигетьманське повстання. В листопаді 1918 р. він увійшов до складу Директорії УНР і був призначений Головним отаманом республіканських військ. Коли в лютому 1919 р. В. Винниченко пішов з посади Голови Директорії УНР, С. Петлюра очолив цей керівний орган і взяв на себе відповідальність за долю Української держави.
Улітку 1919 р., прагнучи захистити інтереси загальноукраїнської справи, С. Петлюра намагався домогтися порозуміння з урядом Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з Є. Петрушевичем, який під натиском поляків змушений був перейти на Наддніпрянську Україну. В боротьбі з більшовиками він став на шлях співпраці з Польщею (грудень 1919 — квітень 1920 рр.), за що неодноразово критикувався своїми політичними опонентами. В листопаді 1920 р., після остаточної поразки у визвольних змаганнях, С. Петлюра відійшов з урядом і армією УНР на польську територію, де продовжив визвольну боротьбу.
У грудні 1923 р. С. Петлюра залишив Польщу і в 1924 р. переїхав до Франції, оселився в Парижі, куди до нього з часом переїхали дружина і донька. Сам С. Петлюра вважав столицю Франції саме тим містом, звідки найбільш зручно стежити за міжнародними планами, «що кують десь в дипломатичних канцеляріях та мають в тій чи іншій комбінації й Україну як об’єкт для себе». Тут він у 1925 р. започаткував видання громадсько-політичного і літературно-мистецького тижневика «Тризуб» — пресового органу середовища УНР.
Перебуваючи за кордоном, С. Петлюра був переконаний, що це тимчасове явище і вірив у швидке повернення в Україну. На його думку, основними завданнями української еміграції були: збереження «традиції української державності» і пропаганда «української ідеї серед політичних і суспільних кіл Європи і Америки та ознайомлення їх з життєвістю і політичною доцільністю ідеї Української Держави». Він весь час підтримував і заохочував ініціативи, спрямовані на консолідацію українських державотворчих сил за кордоном; виношував ідею створення єдиного громадського центру для всієї української еміграції; пропагував українські ідеї перед урядами, парламентами, громадськими організаціями країн світу; обстоював історичне право українського народу на самостійне державне існування.
Проте активну громадську діяльність С. Петлюри призупинила трагічна смерть — 25 червня 1926 р. він був убитий С. Шварцбартом, котрий мав зв’язки з більшовицькою спецслужбою. Це стало відчутним ударом по зовнішньополітичній діяльності української еміграції. І хоча С. Петлюра часто був об’єктом різкої критики з боку політичних опонентів, все ж, після відходу від політичної діяльності М. Грушевського та В. Винниченка, національно-державницькі сили українства не мали лідера такого масштабу.
Він належав до найбільш переконаних і непоступливих українських самостійників-державників, був рішучим противником будь-яких федеративних зв’язків України з Росією, непохитно стояв за національно-державницьку ідею.
Як писала дружина Симона Васильовича Ольга Опанасівна в одному з листів у січні 1927 р.: «По-різному будуть оцінювати С. В., але одного не одмовлять: він горів і вмів видобувати горіння й ентузіазм, міг впливати на масу». І дійсно, державницька позиція С. Петлюри заслуговує на глибоку пошану, а його діяльність може стати прикладом для сучасної української політичної еліти.
Нижче подаються витяги з листів С. Петлюри та його дружини періоду еміграції, які зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України. Вони дозволять скласти враження про державницьку позицію С. Петлюри та його роль у боротьбі за самостійність України.
Із листа С. Петлюри до надзвичайного представника Директорії УНР у Бухаресті К. Мацієвича з проханням отримати від румунського уряду допомогу з озброєння і боєприпасами для української армії. 28 жовтня 1920 р.
Шановний Кость Андрійович!
У відповідь на листа Вашого, переданого через Остроградського, коротко оповідаю:
а) Військове становище. Армія перебуває зараз у стані перемир’я, яке, як заявили деякі більшовицькі делегати, поширюється, з їх погляду, і на наш фронт. Ми маємо відомості, що більшовики перекидають свої війська на Врангеля і на нас. Армія після тяжких маршів і боїв потроху одпочиває, приводить у порядок мобілізованих, ладнає себе з господарчого боку [...]. Взагалі готується до прийняття удару. Якщо буде зауважено, що більшовики мають нанести нам удар, ми будемо попереджати його. [...] Нам не вистачає набоїв. Од них зараз все залежить. Маємо запас всього біля 600.000 рушничних — це лише для одного бою. Отже в даний мент все залежить од своєчасності тої допомоги, яку Ви можете нам дати [...].
Набої! Не забувайте.
З повагою Петлюра.
Із тексту інтерв’ю С. Петлюри закордонній агенції РУСС-ПРЕС. Грудень 1923 р.
[...] Из всего сказанного выше Вы могли вынести впечатление, что не только лично я, но и вся украинская эмиграция твердо верит и убеждена как в жизненности, так и в незыблемости украинской государственной идеи. Эта убежденность питается тою силой однородности, как выявила украинская нация в попытках ее денационализации на своем историческом пути и в росте национального самосознания ее, с которым в конце концов должны были считаться и такие новеляторы, как большевики и с которыми жизнь заставит считаться — хотят ли они этого или нет — и других соседей Украины. Идеал украинской государственности, начавшей было в 1917—1918 гг. приобретать вполне реальные очертания и нашедшей было свое выражение в напряженных усилиях государственного строительства, временно искривился благодаря социальной демагогии большевиков, которые кое что испортили, кое что поломали в этой строительной работе. Но база государственного строительства осталась незатронутой. Уничтожить ее даже большевики, при всей их жестокости и бесцеремонности, не в силах. Она — в народе украинском, в его творческих потенциях и сознательной воле к самостоятельному державному бытию.
Пребывая на эмиграции, мы как часть народа, учимся и накопляем свои наблюдения над чужим опытом в вопросах государственного строительства, в том сознании и уверенности, что все это при неустойчивости современных политических отношений Европы найдет свое приложение в реальных условиях родной обстановки и принесет свою пользу в деле освобождения нашего народа. [...]
Із листа С. Петлюри до К. Мацієвича про стан української справи в Парижі. 25 січня 1925 р.
[...] Мріємо ми тут про утворення Французького Т[оварист]ва прихильників Української Незалежності, але поки що ґрунт для нього «твердий» занадто. Потрібна раніш велика підготовча праця. Поки що ми проводимо інформаційну частину її. Я маю на увазі подати французьким політикам певні відомості про нашу справу і захитати їх «москвофільство». Сам я персонально не бачусь з ними, але раніш з нашими людьми докладно обговорюю, що саме, як кому говорити. Тим часом ми примушені обмежуватись в цій праці відвідинами елементів опозиційних до сучасного Уряду та парламентської більшості. Робимо це з двох причин: а) для розмов з парламентською більшістю потрібно мати тут своїх розумних соціалістів, — а їх, як на зло, навіть поганеньких в Парижі немає; б) з опозицією легше розмовляти, тим більше, що вона все зміцнюється, сподіваючись досягти тих же наслідків, що й у Англії під час виборів. [...]
Наслідки перших відвідин французьких політичних діячів переконують мене в необхідності мати своєчасно і свіжу інформацію про події на Україні. Ці інформації можна використати. Отже, прийміть, дорогий Косте Адріановичу, це на увагу і по можливості постачайте мене ними. Це — дуже потрібно для справи, значіння якої для Вас зрозуміле і доказів не вимагає. — Я не уважав доцільним розпочинати оці відвідини раніш того, як відбудеться з’їзд. Тепер, коли він одбувся і обрав свій центр, в розмовах з політичними діячами легше говорити, посилаючись на нашу організованість, яка їм, як людям, що рахуються з організованістю та силою, звичайно імпонує. Таку ж інформаційну працю по моєму плану мають розпочати і наші студенти серед своїх французьких colleg, але для цього треба, щоби «Громада» стала на ноги.
І тут перший початок організації вже зроблено. Маємо ми також на увазі використати і круги «Прихильників Ліги Нації». Але на перешкоді стоїть обмаль досвідчених людей і їхня матеріальна незабезпеченість. Кожний тут з наших людей тяжко працює і може уривати для громадської праці лише невелику частину свого часу. Другою перешкодою в нашій праці на тутешньому ґрунті є брак грошей. Можна мати і низку розмов з цікавими людьми і використати їх для справи пропаганди, але для цього треба прийняти їх хоч скромно, але так, щоб було щось на столі, бо це місцевий «стиль» і «антураж», без яких немислимо щось робити. Але жалі тут мало що допоможуть, — отже і я, і мої ближчі співробітники обмежуємось поки що межами можливого. [...]
Із листа С. Петлюри до К. Мацієвича щодо перспектив української справи за кордоном. 19 квітня 1925 р.
[...] Наша бездіяльність у напрямку організації підготовчої політичної праці в таких центрах як Лондон, Рим, Женева (з огляду на резиденцію тут Ліги Націй) мені не дає спокою, хвилює мене і мучить за майбутнє. Воно можу бути дуже сумним навіть тоді, коли на Україні будуть сприяючі внутрішні умовини для майбутнього державного будівництва. Я добре знаю вдачу нашого народу, не переоцінюю витривалості його, відчуваю розхристаність і недисциплінованість української інтелігенції і низку інших «внутрішніх» наших болячок, щоб оптимістично дивитись на майбутнє. Тому я велику вагу надаю зовнішнім чинникам і гадаю, що без своєчасної допомоги з їхнього боку ми знову провалимося по всіх швах і закінчимо нову спробу українського державного ренесансу катастрофою. [...]
[...] Я відчуваю конечну необхідність певної і ревізійної праці над нашими дотеперішніми методами будівництва і усталення єдності думки та чину між елементами співзвучними. [...] Боюсь я, що коли ми не знайдемо в собі сил організаційних для цього, — то майбутні події пронесуться хуртовинами над нашою нещасною землею, і ми не в силі будемо ні спинити їх, ні використати в наших інтересах. [...]
Із листа С. Петлюри до К. Мацієвича про перспективи розвитку українського політичного життя за кордоном. 22 травня 1925 р.
Дорогий Косте Адріановичу!
Запізнився я трохи з моєю відповіддю на Вашого останнього листа, бо не зовсім добре почував себе, а через це й писати не міг. Та, властиво, кажучи, з Парижу й писати дуже тяжко — почуваєш себе одрізаним від більш жвавіших осередків нашого життя, а через це ніби виснаженим і збіднілим на безпосередні вражіння від всього того, що творить «наше життя за кордоном». [...] Хотілося б і більш частіших побачень і з більшим числом тих діячів наших, що думають про майбутнє. Ясна річ, що здійснення цього бажання знаходиться поза межами можливого, а тому приходиться з деякими своїми думами-спостереженнями або таїтись (це недобре), або викладати їх в листах, що теж має свої уємні моменти.
Про одне з таких спостережень хочеться мені подати до Вашого відому. [...]
Коротко кажучи, — цілокупність даних про українську справу примушувала декого з європейських політичних діячів розцінювати її більш поважно, як в роках 1918—1919, і в дусі, більш одповідаючому нашим державним інтересам, не надщербленому ні автономіями, ні федерацією.
[...] Серйозні європейські політики, давно вже розчаровані в росіянах, і на українців рукою безнадійно махають, кажучи, що і од них нічого не можна сподіватись — тввердого і непохитного.
Переказую Вам все це на підставі поданих мені інформацій. Може в останніх дещо перебільшено й не точно, але навіть в тому разі, коли поставитись до них з застереженням, не можеш звільнитись від вражіння тяжкого і приголомшуючого. Сепаратність кроків політичного характеру поодиноких діячів нашої еміграції та тих елементів, в імені котрих вони виступають, дезорієнтує ті сили, над опінією [читай як думкою] яких бажаною для нас, ми працюємо, і вносить страшенне безладдя в погляди цих сил на українську проблему. [...]
Нема нічого дивного, коли подібні явища дезорієнтують зацікавлених українською проблемою політичних діячів Європи і викликають у них зневажливі зауваження на адресу українців.
а) «Вони (українці) не мають характеру»,
б) «Їм бракує витривалості щодо переведення своїх ідеалів в життя», в) «Вони своїми хитаннями в основному питанню національного життя не здатні викликати пошани до себе», с) «і взагалі — це — не серйозні люди», бо мовляв, «самі ж надщерблюють свій ідеал». Ніби під впливом всього цього і мені поставлено було моїми співбесідниками таке запитання:
— «Чи я, персонально, вірю у відданість українського народу ідеалу державної незалежності? Чи захоче цей народ дружно боротись за його? Чи не переоцінюю я всіх тих фактів, що ніби мають свідчити про зріст національної свідомості на Україні та про кристалізацію волі його до самостійності?».
Я не буду переказувати Вам своєї відповіді на це запитання, бо зміст її зрозумілий. Повинен, проте, признатись, що психологічно я почував себе не дуже добре, бо бачив, що згадані вище факти з діяльності окремих українських діячів зробили певне вражіння і на моїх співбесідників. Переконати ж їх можуть не логіка, не діалектика, а наочні факти єдності нашої національної тактики і дисциплінованість виступів в оборону наших головних постулатів.
Пишу все це Вам довірочно і не маючи права надати поданим мені в довірочній розмові інформаціям ширший розголос. [...]
Не роблю я з усього цього «катастрофічних» висновків, але коли здибуєшся на практиці з подібними явищами, то мимоволі починаєш себе запитувати: «Доколи, Господи... буде тягтись оцей внутрішнє-національний «сепаратизм», що боком вилазив нам на протязі цілої нашої історії?» [...]
Із листа С. Петлюри до К. Мацієвича про ставлення до ідеї побудови будь-яких федеративних зв’язків України з Росією. 12 червня 1925 р.
[...] Тепер кілька уваг по суті висловлених Вами думок. Я їх кваліфікую, як такі, що торкаються тактики нашої національної політики, і ні в якому разі не як провідні лінії її для тих груп чи осіб українського руху, що зв’язали своє ім’я і діяльність з самостійницькими змаганнями нашого народу за роки 1917—1925. Коли б ці групи та особи фактично були втягнені в «союзну орбіту» з Москвою, то це було б не лише доказом «малоросійської шатости» провідників нашого руху, не лише політичною компрометацією їх, а величезним надщербленням нашого національного ідеалу, поскільки взагалі роля особ чи груп відіграє свою вагу в історичних процесах. [...] З мого листування з Вами Ви могли відчути і не раз може зауважити тривожні ноти за наше майбутнє, поскільки його можна уявляти в термінах життя нашого покоління. Знання дійсних сил і можливостей, якими володіє наш народ щодо досягнення свого національного ідеалу, не може не викликати такої турботи. Великою консолідацією і дісціплінованістю ми взагалі ні в історії, ні тепер не можемо похвалитись. Я уважаю, що «союзницькі» чи федеративні концепції цій консолідації заважають. Звичайно: як реальний політик, — я повинен передбачати ріжні — ймовірні — комбінації ближчого майбутнього, зв’язаного з можливістю змін на Україні. В зв’язку з цім я рахуюсь, що наш народ, приспаний і заколисаний «вигодами» союзницького чи федеративного співжиття з Москвою, не знайде в собі ні сили організаційності, ні психологічних-національних предпосилок, щоб захистити своє право на самостійне державне життя в момент зміни влади на Україні. [...]
Публікацію підготувала начальник відділу використання інформації документів Центрального державного архіву громадських об’єднань України, кандидат історичних наук Світлана Власенко.
Фото та фоторепродукція з малюнка надані Центральнимо державним архівом громадських об’єднань України.
С. Петлюра.
Фрагмент листа С. Петлюри до К. Мацієвича.
Члени Директорії УНР (зліва направо) Ф. Швець, А. Макаренко, С. Петлюра. 1919 р.
Дружина С. Петлюри Ольга і донька Леся.
