Погодьтеся, часто багатьом нашим громадянам незрозуміла спрямованість діяльності того чи іншого фонду. Але є один, про який більшість із нас знає. Це — Український національний фонд «Взаєморозуміння і примирення» при Кабінеті Міністрів України. Займається цей фонд проблемами жертв нацистських переслідувань: виплатами, різними гуманітарними акціями, співпрацею з німецькими містами і громадськими об’єднаннями.

Голова правління УНФ «Взаєморозуміння і примирення» Ігор Лушніков тісно співпрацює з головою Української спілки в’язнів — жертв нацизму — Маркіяном Демидовим. За їхньою згодою я, як заступник голови спостережної ради УНФ «Взаєморозуміння і примирення», і публікую цю статтю.

Цілеспрямована робота всіх організацій, що мають безпосереднє відношення до долі кожного із сотень тисяч українських громадян, свого часу тісно координувалася з діяльністю робочої групи з питань міждержавних відносин із захисту жертв нацизму і учасників бойових дій в зарубіжних країнах.

Ця група була створена на початку 1999 року у складі Комітету Верховної Ради України у закордонних справах.

Робоча група: актуальне коло питань

На той момент як керівник цієї робочої групи я розумів: нам належить виконати величезну роботу, а поставлені завдання вимагатимуть від нас значних зусиль.

Наша робоча група ініціювала підготовку і ухвалення відповідного закону. Декілька слів про це. Мною було внесено законопроект «Про соціальний захист осіб, які постраждали від фашистських переслідувань у роки Другої світової війни (жертв нацистських переслідувань)». Саме його основні положення були враховані в ухваленому Верховною Радою 23.03.2000 р. і підписаному 14.04.2000 р. главою держави Законі України «Про жертви нацистських переслідувань».

Цей закон нарешті «сформатував» коло питань такої актуальної і невідкладної проблеми, як захист інтересів громадян України, потерпілих від нацистських переслідувань. У ньому чітко кваліфікувалися особи —«жертви нацистських переслідувань», визначався їх статус, правові принципи і порядок створення ними відповідних громадських організацій.

Важливо і те, що в цьому законі ми передбачили систему, підкреслю, державного соціального захисту і соціальні гарантії.

Весною того самого 1999 року я від імені робочої групи ініціював звернення народних депутатів України до депутатів бундестагу ФРН.

Труднощі: «німецький» ракурс

Труднощі, і навіть чималі, виникали. У зв’язку з цим слід зазначити, що уряд ФРН, скільки міг, зволікав з розв’язанням цих питань, відмовляючись від будь-яких переговорів щодо справедливих виплат громадянам України — жертвам нацизму. Свою позицію уряд аргументував, висуваючи на перший план заяву уряду СРСР від 22.08.1953 р. про відмову від репараційних претензій на користь фінансового оздоровлення народного господарства НДР, а також на одноразовий фінансовий внесок як одноразову допомогу громадянам колишнього СРСР. Він становив 1 млрд. дойче марок, а домовленість на цю суму була досягнута між урядами ФРН, Росії, України і Білорусі 29.01.1993 року. Середній розмір цієї допомоги жертвам нацизму в Україні становив 602 дойче марки.

Цілком природно, що така сума, та і сама постановка проблеми в подібному ракурсі, жодною мірою не задовольняла ні керівництво нашої держави, ні самих жертв нацизму, ні їх громадські організації, так само як і Український національний фонд «Взаєморозуміння і примирення».

Висока планка української сторони

Всі ці українські організації, взявши високу планку моральної відповідальності перед потерпілими, відстоювали їх інтереси на всіх можливих рівнях: від дискусій з німецькими адвокатами і співпраці в міжпарламентській німецько-українській робочій групі — до звернень до Президента України і канцлера ФРН.

Слід зазначити, що наша сторона керувалася загальноприйнятими в цивілізованому світі нормами права, зокрема, матеріалами Нюрнберзького судового процесу над групою головних нацистських військових злочинців (1945 — 1946 рр.); Надзвичайної державної комісії зі встановлення й розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників і їх союзників і завданих ними збитків громадянам, колгоспам і громадським організаціям, державним установам СРСР (створена в 1942 р.); Європейської конвенції з прав людини (статті 4, 5, 17); Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни (1907 р.); Основним законом Федеральної Республіки Німеччини (стаття 3); німецьким законодавством нацистського періоду окупації України, а також постановою Європейського парламенту від 16.01.1986 р., в якій була визнана обов’язковою в моральному і правовому плані виплата компенсацій німецькими фірмами тим, хто примусово працював на них під час війни.

Один тільки перелік цих документів свідчить і про глибоку і всебічну роботу учасників переговорів, і про складнощі, зумовлені різними аспектами міждержавних відносин.

Процес пішов

Точка відліку в тривалому і неоднозначному переговорному процесі з німецької сторони відносно виплат за примусову працю — 16 лютого 1999 року, коли ФРН виступила з ініціативою створення фонду для виплати компенсацій промисловим працівникам у роки націонал-соціалізму.

Переговорний процес тривав більше року, його активними учасниками були делегації України, Росії, Білорусі, Польщі, Чехії, Ізраїлю, а також американські адвокати.

Рівень переговорів був досить високий — достатньо зазначити, що головували на них заступник міністра фінансів США С. Айзенштат і представник канцлера ФРН О. Ламбдсдорф.

Ще одна точка відліку в цій непростій справі: федеральний президент ФРН Йоханнес Рау від імені німецького народу і від себе особисто — в присутності делегації України — приніс вибачення всьому українському народові за злочини, вчинені нацистами.

І хоча здавалося, що все найскладніше позаду, нашу делегацію чекав наступний непростий переговорний етап.

Маю на увазі розподіл суми виплат і число живих жертв нацизму (згідно з німецькою статистикою, їх лише 300 000 у всьому світі!), а також фінансовий обсяг загальнонімецького фонду.

Завершення переговорів

Остаточним підсумком у всьому цьому надважкому процесі стало 23 березня 2000 року, коли на одинадцятому(!) раунді ці, без перебільшення, безпрецедентні переговори були завершені. Всьому цьому чималою мірою сприяло і моє звернення як народного депутата України до нашого парламенту з проханням прискорити ухвалення закону України «Про жертви нацистських переслідувань».

Компенсаційний фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» було створено 6 липня 2000 року, коли бундестаг ухвалив відповідний федеральний закон. Повноваження цього загальнонімецького фонду передбачали визначення ним категорій претендентів на отримання виплати, порядок її спадкування в разі смерті жертви нацизму.

На цьому етапі мною — від імені робочої групи Комітету Верховної Ради України у закордонних справах — було ініційовано звернення парламенту України до бундестагу з пропозиціями до вказаного законопроекту, що повніше враховують інтереси потерпілих.

У форматі компромісу

Треба відзначити, що очікувані виплати не відповідали достатньою мірою нашим вимогам. Але ми завжди (та і не тільки українська сторона) розуміли: не можна затягувати до безкінечності переговорний процес.

Адже ми повинні були враховувати вік жертв нацизму, стан здоров’я цих людей, їх високу смертність.

Тягар моральної відповідальності перед ними вимагав від усіх учасників переговорів піти на розумний компроміс.

Так було розподілено 10 млрд. дойче марок, 8,25 млрд. з яких пішли на безпосередню виплату тим, чия рабська праця використовувалася в Німеччині, з них — 1,724 млрд. дойче марок — для українських остарбайтерів.

Про етапи виплати.

Австрійська Республіка виділила для виплат українським підневільним робітникам, які перебували під час війни на її території, майже 78,5 млн. євро. До речі, виплату у розмірі 85,4 млн. євро одержали майже 43 тисячі наших співвітчизників — за рахунок коштів, невикористаних іншими партнерськими організаціями. Призначена виплата від Австрійської Республіки була проведена в один етап.

Зовсім інакше йшла справа з виплатою від ФРН. Вона відбувалася в два етапи.

Першу її частину одержали всі жертви нацизму — 473 709 осіб та правонаступники тих, хто помер, не дочекавшись виплати.

Практично всім потерпілим була призначена і друга частина виплати. З лютого 2004 року почалася виплата цього другого траншу. На 10.11.2005 р. її вже одержали 463,6 тисячі людей.

Як не втратити права спадкоємства

Але існує на сьогодні одна істотна проблема. Маю на увазі, по-перше, тих жертв нацизму, кому був призначений другий транш і хто не встиг одержати свою виплату, і, по-друге, їх правонаступників, які не повинні втратити свого права на її одержання.

Усі правонаступники повинні знати: процес виплати — від початку і до кінця — підпорядкований законодавству ФРН. Вас можуть позбавити вашого права на виплату, якщо не подасте в УНФ «Взаєморозуміння і примирення» (через обласні відділення) заяву та інші необхідні документи впродовж шести місяців з дня смерті потерпілого. Це вимога закону ФРН «Про створення Федерального фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (параграф 14, п. 3).

Якщо це не було зроблено вчасно — право на виплату втрачається і не буде поновлено.

Наступний важливий нюанс: призначення виплати жертві нацизму і навіть переказ грошей до банку не є гарантією обов’язкового отримання виплати (як помилково вважають правонаступники).

Хотілося б довести до відома всіх зацікавлених осіб одну важливу дату — 30 вересня 2006 року. Після цієї дати, згідно з вищезгаданим законом ФРН (параграф 14, п. 4)., ліквідуються всі права на призначену виплату.

Закон свідчить: до встановленої дати має бути закінчено розгляд документів, призначення і отримання виплати за померлого. Тому всім одержувачам (хто вчасно звернувся в УНФ «Взаєморозуміння і примирення» і подав всі документи згідно з вимогами німецької сторони) потрібно не пізніше березня 2006 року обов’язково звернутися до фонду, щоб повідомити, наприклад, про зміну адреси та інші важливі зміни.

Ще раз акцентую увагу правонаступників: будь-які звернення після вказаної дати не гарантують отримання виплати.

Хочу нагадати також, що гроші, які надходять до України для виплати жертвам нацизму, до моменту отримання адресатами є власністю німецької сторони і норми нашого законодавства не застосовуються щодо діяльності німецького Федерального фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє».

Попереду — робота

Повинен визнати, що, на жаль, вирішені не всі проблеми, про які йшлося під час переговорів з німецькою стороною.

Об’єднання потерпілих не тільки України, а й Росії, Білорусі, Польщі, Чехії на всіх рівнях намагаються добитися справедливого ставлення і до інших категорій людей. Але через істотні промахи у федеральному законі (у ньому визнані лише в’язні концтаборів і гетто, а також підневільні промислові працівники) залишилися неохопленими німецькою виплатною ініціативою діти до 12 років і діти, народжені в неволі, підневільні сільськогосподарські робітники, в’язні таборів на окупованій території колишнього Радянського Союзу, особи, що врятувалися під час розстрілів цивільного населення окупантами.

Для громадських організацій, що об’єднують жертв нацизму, за цим переліком категорій потерпілих стоїть багато чого: відчуття несправедливого до них ставлення, ігнорування їх законних вимог, аж до знехтування норм моралі.

Природно, що для УНФ «Взаєморозуміння і примирення» важливим завданням є так побудувати свою роботу, щоб максимально акумулювати всі зусилля вітчизняних і міжнародних гуманітарних і урядових структур і спрямувати їх на допомогу потерпілим від нацизму.

Жити за законами пам’яті

Я міг би наводити приклади конкретної допомоги жертвам нацизму, розповідати про довгострокові плани спільних німецько-українських проектів про «Потяг пам’яті», який був профінансований німецьким Федеральним фондом, про цільову соціальну і медичну допомогу потерпілим.

Але це — ще одна тема, що вимагає ґрунтовного викладу. А ми, вступаючи в шостий рік XXІ століття, повинні пам’ятати одвічні і прості істини, якими керувалося людство з незапам’ятних часів:

* Минуле не проходить. Воно з нами і в нас.

* Ми не можемо бути вільними від зобов’язань перед совістю.

* Ті, що живуть, повинні навчитися розуміти одне одного — інакше всі ми ризикуємо втратити щось дуже важливе.

Ігор ШАРОВ, заступник голови спостережної ради Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення» при Кабінеті Міністрів України, лідер депутатської групи Народного блоку Литвина у Верховній Раді України.