Захист від радіації та брудних ігор

У Декларації про державний суверенітет України, затвердженій Верховною Радою УРСР 16.07.90 р., уперше проголошувалося: «Українська РСР має свою національну комісію радіаційного захисту населення».

Національну комісію з радіаційного захисту населення України (далі — НКРЗ) було створено за Постановою Верховної Ради Української РСР від 1 серпня 1990 р. №95-ХІІ «Про невідкладні заходи щодо захисту громадян України від наслідків Чорнобильської катастрофи». У пункті 2 цієї постанови передбачалося: «З метою забезпечення науково обґрунтованого підходу до вирішення проблем радіаційного захисту населення з урахуванням регіональних особливостей республіки, розширення участі у міжнародному співробітництві з цих питань створити національну Комісію радіаційного захисту населення України, підзвітну Верховній Раді Української РСР. Комісіям Верховної Ради Української РСР з питань Чорнобильської катастрофи, екології та раціонального природокористування, законодавства і законності подати у жовтні 1990 року на затвердження Верховної Ради Української РСР проект положення про зазначену Комісію».

Верховна Рада УРСР Постановою від 28.02.1991 року № 798-ХІІ «Про Голову Національної комісії з радіаційного захисту населення України (НКРЗУ)» затвердила академіка Академії наук Української РСР Дмитра Гродзинського Головою НКРЗУ та доручила йому:

— до 1 квітня 1991 р. представити на розгляд Верховної Ради Української РСР пропозиції стосовно складу НКРЗУ;

— розробити Положення про НКРЗУ і внести його на розгляд четвертої сесії Верховної Ради Української РСР. До прийняття Положення керуватись у роботі Тимчасовим положенням про НКРЗУ, затвердженим Президією Верховної Ради Української РСР.

Склад НКРЗУ — в кількості 25 осіб — було розглянуто та затверджено Постановою Верховної Ради УРСР від 30.08.1991 р. № 1461-ХІІ , але Положення про НКРЗ так і не було розроблено та подано на затвердження.

У такому тимчасовому правовому статусі та кількісному складі НКРЗУ існувала до 1999 року.

Сучасний стан

28 червня 1996 року на п’ятій сесії Верховної Ради України було прийнято Конституцію України, в статті 16 якої проголошується: «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави».

У 1999 році Верховна Рада України повернулася до розгляду цього питання. Тим вона вийшла за межі своїх конституційних повноважень, на що багаторазово звертали увагу законодавців як Головне науково-експертне управління та Головне юридичне управління, так і окремі народні депутати України, — проте своєю Постановою від 02.03.1999 р. «Про голову та склад Національної комісії з радіаційного захисту населення України» знову перезатвердила голову Національної комісії (академіка Національної академії України Дмитра Гродзинського) та Національну комісію у складі 30 осіб, із них — 12 осіб перейшли з попереднього складу комісії.

Сьогодні до складу комісії входять 27 членів НКРЗ, з них — 4 академіки, 3 члени-кореспонденти НАНУ, АМНУ, УААН, ІАНУ, 15 докторів наук. Окрім них, до роботи з питань, віднесених до компетенції НКРЗУ, залучено майже 50 вчених та фахівців у сфері ядерної та радіаційної безпеки, протирадіаційного захисту населення, які працюють на безоплатній основі. Структура, штат та питання матеріально-технічного забезпечення НКРЗУ визначено постановами Кабінету Міністрів України, а фінансування — законами України «Про Державний бюджет України».

Однак усі пропозиції стосовно поновлення складу НКРЗ наражаються на шалений спротив з боку її заполітизованих позаштатних «радників» та «експертів», які, складається враження, намагаються в радіологічному сенсі ПРИХВАТИЗУВАТИ цей орган.

Нарешті, НКРЗ, разом із профільним комітетом Верховної Ради України, після майже 10-річних зволікань спромоглися підготувати та внести на розгляд Верховної Ради України проект Постанови «Про Положення про Національну комісію з радіаційного захисту населення України», яку було, знову-таки всупереч Конституції України, затверджено Постановою Верховної Ради України 19.05.1999 р. № 675-XІV.

Зазначимо головне, найсуттєвіше. Відповідно до пункту 2 зазначеного положення «НКРЗ є відповідальною перед Верховною Радою України і підзвітна їй».

Відповідно до своїх функцій і повноважень (розділ ІІ Положення), НКРЗ «готує щорічні доповіді про стан радіаційного захисту населення в Україні для інформування Верховної Ради України» (пункт 4.8 Положення), але за всі роки її існування жодної такої доповіді подано не було.

У затвердженому положенні не було, на жаль, визначено періодичність поточного звітування НКРЗ перед профільними комітетами, порядок взаємодії з ними та термін повноважень голови та членів комісії.

Все це призвело до того, що за всі роки існування НКРЗ не було подано жодного звіту про її діяльність не лише до Верховної Ради України, а й навіть до профільних комітетів.

Замість щорічних доповідей і звітів, як це роблять інші інституції, утворені при Верховній Раді України (Рахункова палата або Уповноважений з прав людини), — НКРЗ обмежувалася випадковими стислими письмовими інформаціями ледь на десяток аркушів.

За роки існування НКРЗ її вплив на затвердження проекту нової Концепції захисту населення у зв’язку з Чорнобильською катастрофою (реєстраційний № 5215 від 24.03.2000 р.), багатостраждального проекту Національної програми мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи, удосконалення чорнобильського законодавства в цілому виявився незадовільним. Навіть не розроблено та не узгоджено форму експертного висновку про стан радіаційного забруднення населених пунктів, подання якого вимагають чорнобильські закони.

Голова комісії та її члени де-факто перетворилися на довічних обранців на кшталт судів, хоча такі вічні повноваження їм не надавали. Сам голова комісії виявився заручником свого заполітизованого, але некваліфікованого найближчого оточення з «радників та експертів», та неспроможним зорганізувати плідну роботу комісії. Для декого з них під дахом НКРЗ виникла звичайна радіологічна синекура.

Саме існування НКРЗ при Верховній Раді України, з юридичної точки зору, виявилося нелегітимним, що призвело до парадоксальної ситуації зі щорічним бюджетним фінансуванням утримання НКРЗ через виконавчу владу, а саме — Мінекології України, хоча в такому випадку це було б доцільніше здійснювати через МНС або Держатомрегулювання.

З врахуванням викладеного, потребує нагального врегулювання сам статус, Положення та персональний склад Національної комісії з радіаційного захисту населення.

Світовий досвід

Якщо орієнтуватися на підходи до вирішення цього питання в державах, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, то слід зазначити таке:

* У Російської Федерації ці питання перебувають у компетенції Наукової комісії з радіаційного захисту, яка існує при Інституті біофізики Російської академії наук,

* У Республіці Білорусь Національна комісія радіаційного захисту існує при Кабінеті Міністрів РБ.

До речі, в європейських країнах такі комісії функціонують при органах державного регулювання як організації наукової підтримки (Іспанське товариство з радіологічного захисту, Комісія з радіологічного захисту в ФРН тощо).

Пропозиції виконавчої влади та НАН України

Стан справ в НКРЗ України спричиняє велике занепокоєння серед науковців, спеціалістів та у виконавчої влади.

Не випадково, Держатомрегулювання України 19.08.2005 року звернулося до Кабінету Міністрів України з листом № 13-03/4397-675к/684к із пропозицією створити робочу групу для розробки законопроекту стосовно статусу НКРЗУ з покладанням на неї виконання завдань відповідно до встановленої компетенції цього органу центральної виконавчої влади.

Таку пропозицію підтримали повністю або частково Мінекології, МНС, Мінпаливенерго, Мін’юст, МОЗ України та НАН України.

Стосовно статусу НКРЗ було висловлено й альтернативні пропозиції про доцільність її підпорядкування як безпосередньо Кабміну України, так і Раді національної безпеки та оборони України.

Законодавча пропозиція

Із врахуванням викладеного я вніс до Верховної Ради України законопроект № 8143 від 14 вересня 2005 року про прийняття Постанови «Про закінчення повноважень Національної комісії з радіаційного захисту населення України», де пропонується:

1. Визнати роботу голови Національної комісії з радіаційного захисту населення України за період з 1999 по 2005 рік незадовільною;

2. Вважати такими, що втрачають чинність з 31 грудня 2005 року, Постанову Верховної Ради України від 2 березня 2000 року «Про Голову та склад Національної комісії з радіаційного захисту населення України» (Відомості Верховної Ради України, 2000, № 19, ст.147) та Постанову Верховної Ради України від 19 травня 1999 року (675-XІV) «Про Положення про Національну комісію з радіаційного захисту населення України» (Відомості Верховної Ради України, 1999, № 30, ст. 243).

3. Запропонувати Кабінету Міністрів України та Національній академії наук України вирішити подальший статус, повноваження та персональний склад Національної комісії з радіаційного захисту населення України.

Однак ці пропозиції зустріли величезний спротив. Розпочалася кампанія перекручувань моєї позиції та різних брудних інсинуацій на кшталт того, що я хочу навіть знищити НКРЗ.

Скажу відверто: мрію про те, щоб НКРЗ вийшла із замшілого радіологічного схрону та стала здатною відповідати на виклик часу.

Тож питання «якою має бути Національна комісія з радіаційного захисту населення» постало не жартома, а як біль душі фахівця-професіонала з радіаційного захисту, котрий працював в цій царині в МінЧорнобилі України в 1991—1998 роках, — за нездійснені сподівання на плідну та корисну роботу цього науково-дорадчого органу на користь українського народу.

Таким чином, моя законодавча пропозиція спрямована:

1) на врегулювання статусу НКРЗ відповідно до вимог Конституції України, з урахуванням європейських та світових досвіду і стандартів;

2) на обновлення та підвищення авторитетності її складу, зокрема голови НКРЗ, — у світовій науковій царині радіаційного захисту ( МКРЗ);

3) підвищення якості роботи та впливу НКРЗ на вирішення завдань радіаційного захисту в Україні.

Юрій СОЛОМАТІН, народний депутат України, секретар Комітету ВР з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, співпрацівник МінЧорнобиля України в 1991—98 рр.