ПРИВАТИЗАЦІЯ. НОВА ТОЧКА ВІДЛІКУ

Останні зміни у приватизаційній політиці України викликали жваву дискусію щодо можливих напрямів та об’єктів подальшої приватизації. Крім думок вітчизняного бізнесу, вельми цікавою є точка зору іноземних інвесторів. На запитання «Голосу України» погодився відповісти один з найбільших західних інвесторів в українську економіку, власник і директор німецько-британської компанії RSJ Erste Beteіlіgungsgesellschaft mbH Роберт Шетлер-Джонс.

— Коментуючи економічну ситуацію в Україні, західні інвестори, зокрема, схильні говорити про початок нового етапу української приватизаційної політики. Чи поділяєте ви їхню думку?

— Така думка є цілком справедливою. Ми схильні вважати, що в Україні закінчився черговий етап економічної еволюції, навіть незважаючи на те, що правила нового етапу ще не визначені. Адже саме необхідність прозорої приватизації «Криворіжсталі» оголила і змусила шукати рішення для тих проблем, з якими стикаються держава і власники в Україні. Головне з таких питань полягає в тому, який реальний прибуток у довгостроковій перспективі може отримати держава від продажу державної власності та як спланувати подальшу приватизацію. На мою думку, рішення саме цієї проблеми залучить в Україну додаткові інвестиційні ресурси. Перший крок уже зроблено — в іноземних інвесторів з’явилася надія на те, що українська влада і в подальшому відмовлятиметься від використання непрозорих приватизаційних схем.

— Чому вказані вами проблеми не були вирішені раніше? Адже впродовж усіх років незалежності Україна мала достатньо примарні приватизаційні успіхи...

— Приватизація в Україні була заручницею свого часу. Для західних інвесторів причини невдач на початкових етапах приватизації достатньо очевидні. Продаж державної власності був непрозорим, а результатом непрозорої приватизації були численні зловживання. Зокрема, нам відомі випадки, коли державні підприємства штучно робилися банкрутами, а саме банкрутство було прихованою формою приватизації державних активів. Інший приклад — масове створення компаній, які могли розпоряджатися майном державних підприємств і які фактично «виводили» це майно в приватне володіння. Така ситуація поєднувалася зі слабкою судовою системою і можливістю двозначного тлумачення законів.

Згадайте, раніше в багатьох випадках джерелом приватизаційних схем була сама держава, яка й сьогодні не завжди справляється з управлінськими функціями, не кажучи вже про перші роки вашої незалежності. Через двозначність законів нерідко були правові колізії. Часто ці правові колізії були наслідком помилок під час складання законів, зокрема, у випадках, коли Україна намагалася копіювати досвід інших країн або починала регулювання нових для себе правовідносин чи ринків. Інколи помилки в законах закладалися навмисно — це уможливлювало перегляд таких законів у подальшому і давало можливості для легального тиску на певні компанії та ринки.

— За законами ринкової економіки, найбільша ефективність економічних перетворень, зокрема приватизаційних, у більшості випадків досягається завдяки грамотному дотриманню балансу між інтересами держави і бізнесу. На вашу думку, чому цього не відбулося в Україні?

— Об’єктивно певні труднощі існували у всіх сторін, які мали долучитися до цього процесу. З одного боку, офіційна політика приватизації визначалася людьми, які були безпосередньо причетні до тіньового перерозподілу власності. Мало того, впродовж усіх років «нової» історії України ваша держава не раз доводила, що вона не є ефективним власником. Тому у цей час помилки в управлінні державною власністю були неминучі. З другого боку, в країні тільки зароджувався великий бізнес. У компаній, які на той час існували в Україні, просто не було коштів для адекватної участі в приватизації. Ці компанії не тільки не могли придбати великі державні підприємства, а й самі тільки починали освоювати принципи ефективного управління. І, нарешті, мінімальна присутність західних інвесторів пояснювалась численними інвестиційними ризиками. Якщо загальна економічна криза, інфляція та нестабільність банківської системи розглядалися як тимчасові явища, то відсутність гарантій захисту приватної власності з боку держави унеможливлювала вихід на український ринок для багатьох потужних інвесторів з країн Заходу.

Як проміжний висновок, я хотів би зазначити, що приватизаційна політика України була предметом численних обговорень у західних ділових колах. Загальна думка інвесторів полягає в тому, що недостатня прозорість української приватизації все-таки була цілковито об’єктивним явищем. Передумовами для її існування була недосконала правова система, слабке знання законів ринкової економіки і невіддільність влади від бізнесу.

— Переходячи до оцінки сьогоднішніх приватизаційних тенденцій, чи очікуєте ви на які-небудь зміни у цілях і завданнях приватизації на її новому етапі?

— Спочатку я хотів би відзначити, що найпопулярніші сьогодні приватизаційні теми (а це, зокрема, форми подальшої приватизації, правильне використання отриманих коштів, ефективність відкритих аукціонів тощо) є тільки частиною нинішньої приватизаційної проблеми. Її інший — не менш важливий — аспект стосується отримання довгострокового ефекту від приватизації. Згадайте, у перші роки незалежності чи не єдиною метою приватизації було отримання «швидких» коштів, які йшли на потреби державного бюджету і забезпечення соціальних зобов’язань. Про такі речі, як підвищення конкурентоспроможності державних підприємств і підвищення вартості державних активів, не йшлося взагалі. Але найбільші кошти можна заробити саме за рахунок вмілого співробітництва з інвесторами, і слово «співробітництво» для розуміння такого процесу є ключовим.

Але чи можна говорити про ефективне співробітництво з інвесторами за умов, коли сьогодні в Україні є велика кількість підприємств, які не виставляються на продаж через законодавчі обмеження? Зокрема, в силу положення про «загальнодержавне значення» підприємств, визначеного в Законі «Про приватизацію державної власності». На нашу думку, заборона приватизації таких підприємств є швидше наслідком того, що держава не знає їхньої справжньої вартості. Мало того, закони ринкової економіки свідчать про те, що саме держава і не може здійснити таку оцінку, оскільки остання буде вкрай недостовірною. Причина в тому, що реальна вартість підприємства визначається лише в єдиному середовищі, а саме — на ринку. В свою чергу, найдосконалішою формою оцінки можна вважати вартість його акцій. З об’єктивних причин в Україні ще немає розвиненого фондового ринку, але ми схильні вважати це справою часу.

— Нещодавно, оцінюючи перспективи належних вам підприємств в Україні, ви згадували про новий підхід до приватизації, концепцію якого ви збиралися представити на розгляд Президента і Кабінету Міністрів України...

— Так, для підвищення вартості державних активів ми запропонували сучасний ринковий підхід до приватизації. В основі цього підходу лежить необхідність виведення державних підприємств на світові біржі.

Створення публічних компаній не є справою одного дня і складається з кількох важливих і взаємопов’язаних складових. Згідно із запропонованою нами схемою, на першому етапі держава продає інвестору половину своєї частки у підприємстві (49%) і висуває обов’язкову для виконання вимогу щодо виведення акцій підприємства на світові біржі. Зрозуміло, що виведення підприємства на фондовий ринок покладає численні вимоги до його звітності і загальної культури ведення бізнесу. Крім вкладання коштів у виробничі потужності, інвестор буде змушений налагодити документообіг відповідно до західних стандартів, створити прозору систему управління, «навчити» підприємство правил чесної конкурентної боротьби.

Другий етап приватизації починається після підготовки підприємства до ІPO (початкового розміщення акцій). На цьому етапі держава відкрито продає половину акцій, що залишилися в її розпорядженні. В результаті власність приватизованого підприємства буде розподілена між кількома власниками, до складу яких входитимуть сама держава, великий інвестор і низка дрібних власників. При цьому найоптимальнішою буде ситуація, за якої акції дрібних власників стануть предметом постійних біржових торгів.

— Подаючи такий підхід до приватизації на розсуд Президента і Кабінету Міністрів, ви повинні були бути готовим відповісти на запитання щодо його переваг...

— Новий підхід до приватизації забезпечить державі більший прибуток, ніж одноразовий продаж контрольного пакета. Причина в тому, що державі надається одразу кілька можливостей для отримання коштів від приватизації. Спочатку державний бюджет поповнюється за рахунок продажу 49 відсотків підприємства. Я впевнений, що в багатьох випадках навіть ця початкова сума може перевищити доходи держави від цілковитого продажу своїх підприємств. Потім держава отримує кошти від продажу половини своїх акцій. У цьому випадку йдеться про цілковито інше підприємство — підприємство з модернізованими виробничими потужностями і західними принципами управління. Далі, крім дворазового отримання прямих коштів, держава залишає за собою істотний контроль за діяльністю підприємства і після освоєння інвестицій. І, нарешті, незважаючи на нинішню необізнаність у механізмах біржового котирування, держава зможе навчитися біржовій грі на підвищенні капіталізації своїх підприємств.

— Якщо приватизаційна схема, яку ви пропонуєте, є такою ефективною, то чи готові ви застосувати її щодо ваших підприємств в Україні?

— Цей підхід покладено в основу подальшого розвитку титанової галузі, де на базі підприємства «Кримський Титан» планується створити вертикально інтегровану титанову компанію. Водночас консолідація потужностей у титаноільменітній промисловості — не єдиний приклад. Я впевнений, що цей підхід ефективний стосовно всіх дозволених для приватизації підприємств. Незважаючи на свій сьогоднішній стан, ці підприємства здатні приносити прибуток і можуть стати інструментом залучення довгострокових інвестиційних коштів.