Відкритий лист

Президентові України Віктору ЮЩЕНКУ

Голові Верховної Ради України Володимиру ЛИТВИНУ

В.о. Прем’єр-міністра України Юрію ЄХАНУРОВУ

Вельмишановні Вікторе Андрійовичу, Володимире Михайловичу, Юрію Івановичу!

Не маючи змоги поінформувати кожного з вас особисто про наболілі питання щодо стану й подальшого розвитку АПК та селянського життя загалом, звертаюся до вас з відкритим листом.

Реальний стан вітчизняного АПК та українського села не відповідає стратегічним цілям формування української державності: виникла і продовжує загострюватись продовольча проблема, істотно ослаблена матеріально-технічна база сільськогосподарських підприємств, оплата праці в аграрному секторі є однією з найнижчих, основна маса сільськогосподарських підприємств залишається низькорентабельними чи навіть збитковими, повільно розв’язуються соціальні проблеми села. Загальний висновок: умови для подальшого розвитку АПК і поліпшення в ньому економічної ситуації вкрай несприятливі. Якщо залишити наявну систему управління аграрною сферою в такому стані, то сподіватися на поліпшення ситуації в галузі — марна справа.

Нині близько 8 млн. громадян України, з яких переважна кількість — жителі села, виїхали у різні країни світу на заробітки. Основною мотивацією їхніх дій є наявність у цих країнах робочих місць, гарантія забезпечення стабільного заробітку і доходів на основі гарантованих цін за виконані ними роботи і вироблену продукцію, чого немає в нашій державі і чого, на жаль, ніяк не може зрозуміти велика кількість державних чиновників. Свідченням цього є те, що, незважаючи на досить високий рівень соціального облаштування багатьох сільських населених пунктів, навіть у них через низький рівень заробітків триває відплив молоді і спостерігається незабезпеченість спеціалістами різних професій.

Особисто я та перспективно мислячі науковці і практики покладали велику надію і, на щастя, ще сподіваються на те, що ці проблеми вдасться вирішити за допомогою проведення аграрних реформ на основі апробованої в усьому світі ринкової, госпрозрахункової за своєю суттю, економіки. Альтернативи цьому просто немає. Ще в 1994 році науковці Інституту аграрної економіки, який я очолюю вже 18 років, визначили зміст цих реформ, їх десять складових та етапи виконання. Для їх здійснення підготовлено й передано на місця низку посібників і рекомендацій, необхідні проекти програм, проекти нормативно-правових актів, пропозиції. В усіх областях і багатьох районах проведено семінари з керівниками і спеціалістами сільського господарства. В результаті селяни стали власниками землі, вони мають право вільного вибору форм господарювання. Створено нові господарські структури, побудовані на приватній власності на землю у поєднанні з індивідуальними, сімейними і колективними формами організації праці. У 2000 році, хоча із запізненням (не з вини вчених), колективні сільськогосподарські підприємства реформовано у господарські структури ринкового напряму. Це дало змогу припинити спад виробництва і забезпечити певний приріст продукції та підвищення ефективності виробництва.

Проте багато пропозицій, особливо з реформування економічного механізму господарювання, ігнорували і на стадії прийняття, надто на стадії практичного втілення, що в результаті не забезпечило досягнення основної мети реформ — вирівнювання викривлених та узаконених попередньою системою стосовно сільського господарства й селянина економічних законів, приведення їх у відповідність з діючими в інших сферах економіки країни. Сільське господарство, як і раніше, залишається на узбіччі суспільного виробництва, всі дії стосовно нього відбуваються за залишковим принципом, тільки у ще більш викривленому вигляді.

За нашими оцінками, запропоновану інститутом конструкцію реформ на сьогодні освоєно лише на третину, що не могло забезпечити бажаний ефект. Можна навести аналогію з будівництвом. Ніхто не чекає ефекту від незавершеного будівництва. А тим часом антиреформатори, які не знали і, на жаль, дотепер не відчувають значення і змісту реформ та ігнорують їх незавершеність, ставлять під сумнів доцільність проведення реформування і все роблять для того, щоб воно не продовжувалося.

Звідси випливає висновок: основною причиною виникнення економічних негараздів в АПК є протидія реформам антиреформаторських сил. Виступаючи за селян на словах, вони в економічному плані гальмують розвиток сільського господарства, часто не усвідомлюючи цього.

Тому основним завданням сьогодення в державі мусить стати засудження антиселянської ідеології. Її провідники мають негайно зійти на узбіччя у державному, господарському і громадському управлінні. Хіба можна досягти позитивного економічного результату від провідників лівої ідеології, коли вони не визнають в економічному плані землю як ресурс виробництва, не враховують цей ресурс у системі розподільчих і регулюючих функцій держави, зокрема в ціноутворенні, кредитуванні, оподаткуванні, страхуванні, іпотеці, фондовому ринку тощо? Натомість провідники правої ідеології визнають таке право за ресурсом землі, водночас не можуть зрозуміти, що ресурс землі у всіх складових розподільчих і регулюючих функцій повинен мати однакову норму доходності з іншими видами ресурсів, які використовуються в усіх галузях і сферах діяльності.

І в першому, і в другому випадках вбачається антиселянська ідеологія, внаслідок якої сільське господарство щорічно недоотримує близько 20 млрд. грн. доходу. Без подолання цієї ідеології, без державної підтримки результативність реформ і поліпшення ситуації на селі неможливі. Як і раніше, відбуватиметься гасіння локальних «пожеж», земля використовуватиметься неефективно, не розвиватимуться сільські території, люди не матимуть інтересу там жити і працювати, а держава, в якій є ці явища, — безперспективна.

З огляду на вищевикладене слід було б ближчим часом зосередити зусилля держави в розвитку АПК в таких напрямах.

Перший — активізація аграрних реформ. На основі раніше зроблених трьох кроків (земельна реформа, господарська реформа, формування інфраструктури ринку) потрібно негайно приступити до практичного втілення інших її складових — формування ринкового змісту економічних правил гри, наповнення економічним змістом конструкції реформ та їх законодавчого забезпечення. Не треба ревізувати зроблене формальними заявами: «проведення так званих реформ», «переваг великого виробництва над малим», не беручи при цьому до уваги складових реформ і наявності в Україні багатьох великих господарств, в яких насамперед слід навести порядок. Водночас не треба забувати про людину, а усвідомлено, крок за кроком, йти далі, адже країни Східної і Центральної Європи діяли саме так. Вже на другий і третій роки реформ вони відмовилися від ліберально-ринкової моделі, управляли процесами обміну товарів з участю держави і досягли необхідного результату. Нині вони є членами СОТ, ЄС і ставлять за мету ввійти в постіндустріальну стадію розвитку суспільства. Так маємо діяти і ми.

Другий — концентрація зусиль держави для забезпечення виконання завдань першого напряму. Для цього слід негайно розробити і прийняти рамковий закон про організацію і управління аграрним ринком. Він має складатися з трьох частин. Перша — створення ринкового середовища, де мають бути відображені всі складові функціонування аграрного ринку — виробництво, переробка, торгівля, корпоратизація тощо. Особливе місце тут слід відвести питанням ринку землі. За нашим визначенням, ринок землі є вартісне опосередкування цього ресурсу, включення його до складу економічної субстанції, передбачення на цю складову норму доходності, розбудова на основі цього в державі «економічних правил гри» і лише потім освоєння процесу купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення, відпрацювання інструментів і механізмів функціонування земельного ринку. Другою частиною закону мусить бути чітке визначення функцій аграрного ринку — соціальної, стимулюючої, регулюючої, селективної та адміністративно-організаційної, які забезпечували б їх ефективну дію в усіх складових ринку.

Третьою частиною має бути визначення пріоритетності сільського господарства як галузі з уповільненим оборотом капіталу і забезпечення у зв’язку з цим державної підтримки виробництва й розвитку сільських територій.

Третій — зосередження зусиль держави на розробленні та забезпеченні виконання програми соціально-економічного розвитку сільських територій. Держава зобов’язана знайти кошти для фінансування розробки даної програми, а її виконавці — охопити всі без винятку 28,6 тисячі сільських населених пунктів. У кожному з них має бути оцінена соціально-економічна ситуація (з позицій забезпечення нормальних умов життя за рахунок територій і ресурсів, на яких вони розташовані), визначено проблеми, накреслено заходи для їх розв’язання, передбачено фінансове забезпечення та терміни виконання.

Акцентую увагу на цих питаннях саме тому, що тепер пропонують різні програми і варіанти розвитку АПК. Але без розв’язання вищезазначених питань вони, як і раніше, не виконуватимуться. Не вирішуватимуться питання формування матеріально-технічної бази, впровадження сучасних технологій, підвищення рівня заробітної плати, поліпшення соціально-культурних умов життя на селі.

Для реалізації системи заходів з розв’язання назрілих проблем розвитку аграрного сектору економіки і соціального облаштування села доцільно розробити державну програму «Розвиток агропромислового виробництва на інноваційній основі» з конкретним визначенням обсягів робіт та їх фінансового забезпечення до 2015 року.

Для забезпечення виконання порушених мною питань у Національному науковому центрі «Інститут аграрної економіки» здійснено теоретичні й методичні розробки з достатнім рівнем їх апробації. Впевнений, що їх реалізація сприятиме подальшому розвитку агропромислового сектору економіки України.

З щирою повагою, Петро САБЛУК, директор ННЦ «Інститут аграрної економіки», академік УААН, Герой України.