Зрада національних інтересів. Це словосполучення стало ключовим у полеміці прихильників та опонентів відставки уряду Верховною Радою. Президент Віктор Ющенко ще категоричніший: «Відставка — це зрада політичних і моральних інтересів нації». І вказав, хто є «п’ятою колоною», котра прагне «сформувати нестабільну ситуацію у країні». Для того, «щоб виборці про це знали». І хоч постанова Верховної Ради про відставку уряду нічого не змінює, її легітимність не визнають ні Президент, ні урядовці.

Розібратися в потоці звинувачень парламенту пересічним громадянам непросто. Мені ця полеміка ображених Верховною Радою Президента й урядовців нагадує сумнозвісну практику діяльності партійно-радянських керівників: якщо начальник побажав, то світ, незважаючи на закони, має крутитися навколо нього. Але світ, принаймні ситуація в Україні, змінилася. Ми зробили величезний крок до демократії й живемо в парламентсько-президентській республіці: значна частка владних повноважень перейшла до Верховної Ради. Що викликало неприйняття представників правлячої еліти, зокрема Президента. Складається враження, що поки політична реформа була вигідна Віктору Ющенку, доти він її не заперечував. Очевидно, Президенту здавалося, що без його дозволу вона й не розпочнеться. А хіба не того само прагнуть проурядові сили та — з подачі Юлії Тимошенко — інші партії, які спираються на можливості старої Конституції, ратуючи за пряме президентське правління? Що за новою редакцією Конституції, у принципі неможливе...

Тим часом незалежно від особистого побажання глави держави, політреформа набула чинності. Не будемо вдаватися у причини відставки уряду, але Верховна Рада, яка за Конституцією має на це право. Решта, вважають незаангажовані юристи — неістотне і не може призвести до визнання Конституційним Судом неконституційності цієї постанови.

Так, певні правові суперечності у цьому мають місце. Але... Уявімо, що й Президент, і уряд зацікавлені у щонайшвидшому втіленні політичної реформи. Чи виник би конфлікт на зразок нинішнього? Проблема в тому, що ані Президент, ані уряд, здається, ще не усвідомили, що в Україні — три незалежні гілки влади, які керуються лише Основним Законом, а не зазирають одна одній до рота та не запитують у Президента: «А як думаєте ви?»

Не справа парламенту втручатися в господарську діяльність Кабміну: для цього є Прем’єр. Інакше диктат Президента може обернутися диктатом парламенту, що неприпустимо. Але законний обов’язок Верховної Ради — оцінювати роботу уряду й схвалювати її чи ні. Цього разу вона висловила Кабміну недовіру. Прем’єр-міністр Юрій Єхануров «образився», заявивши про неконституційність рішення, яке начебто дестабілізує ситуацію. Гарантом стабільності він, звичайно, вважає лише Президента.

Більшість політологів, аналізуючи конфлікт, доходять висновку, що можновладці в ньому дбають передовсім про власні політичні дивіденди. Хоч як прикро, та це так. Чомусь наші політичні гравці створюють конфлікти на порожньому місці, забувши, власне, про народ, інтереси якого начебто захищають. Але трагедія в тому, що в лідери більшість з них виповзає переважно на хвилі конфліктів, а не на зважених і конкретних програмах, які й мають забезпечити не віртуальний, а конкретний добробут громадян. Хіба ми забули: були вже програми «Десять кроків до людей», «Віра, надія, любов», в яких цілком достатньо романтики, але немає суто економічних розрахунків. Романтикою наситилися. Давайте-но вже все-таки ближче до діла...