НЕ З ПРИВОДУ ВИБОРІВ

Принаймні, немає жодної нашої заслуги в тому, що значним нафтогазовим та іншим менеджерам Росії набридла залежність від секретаря райкому партії, який на бюро міг позбавити будь-кого з них партквитка і становища, і вони поставили на Єльцина. Щоб переміг балакуна Горбачова і ліквідував владу компартії. Ну а «всемогутній» КДБ виявився здатним лише мордувати поетів та інших дисидентів, але тут одразу порачкував і здав «керівну і спрямовуючу» разом з усім її апаратом. Певно, розслабилися хлопці від базікань Михайла Сергійовича та від його «нового мислення».

Народу стало на п’ять мільйонів менше. Більшість не живе, а животіє. Старі й немічні — приречені. Без ліків, без медичної допомоги, з мізерними коштами. Єдине, що можуть прискорити, — власну смерть. Молодь, і освічена, і не дуже — не має перспектив на рідній землі. Сама освіта деградувала. Багато дипломованих, та малоосвічених. А зграйка молодих, які прориваються до влади, не переобтяжена християнськими ідеалами і за прикладом старших товаришів гребе під себе. Швидше — в круті. З «мерсами», охоронцями і т. п. Частина пнеться у вишукано круті. Ці час від часу товчуться по модних виставках, вернісажах і корчать із себе знавців прекрасного. А тим часом вулиця «виховує» тисячі бездомних дітей... Процвітає бандитизм, пияцтво, наркоманія, СНІД...

Що далі?

Хто захистить, хто відродить Україну у жорстко конкурентному, тісному світі?

Чи наша прекрасна земля стане лише пишним саркофагом українцям і на звільнене місце прийдуть інші?

Невже такий бідний наш народ, така нікчемна наша економіка, що маємо лише вимирати?

Ні! Ми не бідні, ми — обкрадені. Давайте рахувати. Оце нещодавно Верховна Рада ледь-ледь затвердила черговий річний бюджет. Черговий бюджет проїдання. Бо, знову-таки, немає й не може бути в ньому коштів на розвиток. Нічого на майбутнє, нічого на стратегію розвитку, а все по крихті на кожен стіл. Невже країна так погано працює? Знову-таки — ні!

Правда полягає в тому, що з перших років незалежності утворилася колосальних розмірів тіньова економіка — те, що працює, крутиться, а податків не платить. І це не менше або не набагато менше, ніж іще один державний бюджет щороку.

Почалося це ще в роки президентства Кравчука, зміцніло і стало системою за два президентства Кучми. Це означає, що за чотирнадцять років бюджет держави недоотримав до тисячі мільярдів гривень. Ось вони, кошти, якими можна було протистояти вимиранню народу, дбати про його матеріальні й духовні потреби. Це — кошти втраченого оптимізму нації. А податкова ж служба країни, а поруч і правоохоронні структури, зросли за ці роки вельми істотно. Здавалося, мало би бути навпаки: більше податківців — менше тіньової економіки. Чи спрацьовує інше: збільшується кількість осіб, які прикривають несплату податків?

Я звинувачую в неборотьбі з тіньовою економікою в першу чергу президентів, бо силові структури — під їхнім прямим керівництвом.

Шановний Вікторе Андрійовичу! Якщо Ви розробите і будете послідовно, день за днем, рік за роком здійснювати стратегію істотного подолання тіньової економіки — за одне лише це Ви станете Великим Президентом. Розумію, тіньова укорінилася, стала могутнім монстром, але на протилежній шальці терезів — народ і його майбутнє.

Зрештою, нині не має вирішального значення, хто, що і за скільки «прихватизував», але має вирішальне значення — чи всі належні податки сплачує! Декого з дуже крутих можна й роздягти, пред’явивши рахунки за несплату податків за попередні роки з відповідними штрафами. Такий урок спрацює вельми ефективно. З наведенням ладу у цій справі можна паралельно зменшувати податковий тиск, необхідність чого Ви знаєте краще за мене.

Певен, знайдеться у нас у відповідних службах достатня кількість, фігурально кажучи, лейтенантів і капітанів, які заради завтрашнього полковництва й генеральства, солідної матеріальної, легальної винагороди притягнуть до казни нові сотні мільйонів, а в сумі й мільярди гривень. Хай ці люди стануть вельми заможними, але за службу народові. Переконаний, саме серйозна, стратегічна ставка на цих людей, молодих і освічених, а не на генералітет служб, принесе успіх.

Так, Вам дісталася тяжка спадщина. Сотні українських тіньових мільярдів інвестують зарубіжні економіки. Мало того, закордонні ділки, які відкривають фірми в Україні, несуть нам не податкову культуру, а швиденько призвичаюються до наших «порядків» — зарплату формально платять мінімальну, а решту — в конвертах, щоб сплачувати мізерний податок на зарплату.

Уявіть, якби з податками від самого початку був порядок. Зарплата у бюджетній сфері, пенсії давно уже були б удвічі-втричі більшими. А це понад двадцять мільйонів людей, тобто бюджетників разом з пенсіонерами. Це якісно інша купівельна спроможність величезної кількості громадян, це сигнал торгівлі: люди купують більше, це сигнал промисловості і аграріям: давайте більше продукції. Тобто це нові робочі місця і поповнення держбюджету, розвиток замість стагнації і т. д., і т. п.

Трагедія в тому, що всі бачать цю проблему і ніхто як слід не займається її вирішенням. Тобто Кабмін представляє парламенту ті куці проекти бюджетів, кошти на які сяк-так збираються. І ми, депутати, з року в рік ділимо ту мізерію.

Не Вами, шановний Вікторе Андрійовичу, заведено поділ в економіці на «свій» та «чужий», тобто на провладних підприємців, яким дозволено нахабніти, і на опозиційних, які лише й мають платити усе належне. Щоправда, дехто й з опозиційних давно призвичаївся: якщо податкова ним пильно цікавиться, здіймає галас про політичні наїзди. Все змішалося у палкому бажанні обдурювати народ.

Отже, повторюю, не Ваш це гріх, але проблема — Ваша. Решту можуть вирішувати Кабмін, керівники регіонів і т. д., а оцю — лише Президент, його воля, його цілеспрямованість.

А у сфері виробничій, небюджетній нам давно треба орієнтуватися не на рівень мінімальної зарплати, а на питому вагу зарплати у собівартості продукції. Бо мінімальна більше стосується, скажімо, двірника, вахтера, чергового електрика, а не слюсаря-складальника чи сталевара. А в нас, оглядаючись на мінімальну, славлять ледь не благодійниками тих, хто шахтареві чи сталеплавильнику платить до півтори тисячі гривень на місяць. Та це ж насправді мізерні кошти, за які й одна людина на важкій роботі не може відновлювати сили, а не те що утримувати сім’ю й поправляти демографічну ситуацію! Отже, слід законодавчо закріпити (інакше не послухають) питому вагу зарплати у собівартості продукції. Вона має для початку становити мінімум двадцять відсотків із подальшим зростанням. У Західній Європі цей показник сягає п’ятдесяти відсотків, бо найцінніше, що є у суспільстві, у країні — люди і їхня кваліфікована праця.

І хай не просторікують новоявлені видатні підприємці, що таке нововведення різко збільшить собівартість і конкурентоспроможність продукції. Бо такими заявами ці ну дуже талановиті менеджери видають себе з головою. А саме: що вони здатні якось витискати прибуток лише за умови наддешевої робочої сили. То які ж вони після цього видатні? Чи що ж то за еліта, як вони самі себе величають?

Собівартість української продукції давно слід зменшувати не малою зарплатою, від чого й вимирає нація, а впровадженням сучасних технологій. Зокрема, енерго- і теплозберігаючих та інших. А ми на одиницю продукції однієї електроенергії витрачаємо вдвічі-втричі більше, ніж США чи Західна Європа. Ось де резерви несходимі!

Переконаний, нам слід переглянути і податок з доходів фізичних осіб. 13 відсотків з усіх підряд — то лише на певний час відіграє свою роль. А далі, у соціальній державі, треба вводити іншу шкалу. Скажімо, з малих доходів — до п’ятисот гривень на місяць — брати лише п’ятивідсотковий податок, у розмірі від 500 до 1000 — 10 відсотків і далі з кожної суми, що перевищує ці показники, — збільшення податку аж до 35—40 відсотків включно. Це справедливо, бо чим краще суспільство дає можливість людині себе реалізувати і багато заробляти, тим відносно більше вона й має віддавати суспільству. Тоді й соціальна заздрість відходить на другий план. І вона відійде ще далі, якщо обкласти розумним податком житло, яке, скажімо, перевищує 50 квадратних метрів на члена сім’ї, та оподатковувати хоча б 10-відсотковим податком вигоду з банківських вкладів та вкладів до небанківських фінансових установ. Знову-таки: кому суспільство дозволяє процвітати, з того й повинно мати більше зиску.

Перелічувати подібні пропозиції можна довго. Назвав лише ті, які давно оформив у вигляді законопроектів. Тільки от у Верховної Ради, коли вона масу часу змушена витрачати то на якесь вирулювання з наслідків президентських перегонів, то хоч якось поправляє недолугий проект держбюджету, просто часу не вистачає на виконання власне їй притаманних обов’язків.

Було б ідеально, якби глава держави і всі гілки влади першочергово переймалися наведенням податкового порядку в державі і проштовхуванням законопроектів не на користь одного чи кількох кланів, а на користь українського народу.

Якщо Ви закличете представників усіх гілок влади саме до такої роботи за чітким стратегічним, зрозумілим усім людям планом, ніхто не зможе цьому заперечити, бо Вас підтримає народ.

Бо поки що створюється враження, що наші доблесні політики, які згуртувалися у партії і блоки, згадують про народ лише напередодні виборів. Щоб вділив їм своїми голосами місця за небідним столом, а сам і далі зменшувався.

Я тому й увійшов до блоку Володимира Литвина, що цей лідер на практиці показав себе соціально відповідальним. Але зусиль одного блоку буде недостатньо. Щоб виправити ситуацію, потрібна воля глави держави.

Не виборчі перегони змусили мене писати до Вас, а одна лише приналежність до депутатів першого скликання. Не такою ми бачили Україну, якою її зробили, нас не дуже питаючи.

Але ще є надія. Тому й виклав своє бачення. Можливо, небезпомилкове в деталях, але напрям — правильний.

Серед усіх українців у Вас найбільше можливостей. Тому й звертаюся до Вас.

З повагою, Сергій ПРАВДЕНКО, народний депутат України І, ІІІ та ІV скликань.