Святвечір на Буковині

Отже, то був світ, наповнений народними повір’ями, билицями та легендами про неймовірні чудеса та надприродних істот. Буцімто тоді розкриваються небеса, вода перетворюється на вино, а в домашніх тварин прокидається дар розмовляти людською мовою. Водночас протягом цієї перехідної пори року до осель поверталися душі померлих й активізувалася всіляка «нечиста» сила, а також пов’язані з нею чаклуни та відьми.

Щоб уберегтися Різдвяної ночі від «нечистої» сили та чаклунства, наші предки споконвіку вдавалися до різних магічних дійств, запозичених колись давно з арсеналу справжніх магів — ворожбитів, примовників та ін. Однак найпевнішим засобом протидії силам зла вважали неухильне дотримання цієї пори старовинних звичаїв та обрядів.

Уявлення про те значення, якого надавали своїй ритуальній поведінці носії традиції, передають карпатські повір’я про відзначення різдвяного Святвечора. Обов’язковим звичаєм цього свята вважалося обдаровування обрядовими стравами сусідів, родичів чи знайомих, що мало жертовний характер. За дотриманням цього звичаю пильнували міфічні сили зла — посланці найстаршого Юди, тобто Сатани, яких він відправляв того вечора у світ, щоби «перевідати, чи люде ходят один до других з вечерею». Адже, на переконання гуцулів, доки люди будуть одне до одного ходити з вечерею, доти «буде світ стояти» і «буде найстарший Юда прикований ланцами до скали». Відгомін цих переказів нам вдалося почути від місцевих старожилів ще у наші дні. Таким чином, дотримання календарної традиції і виконання магічних ритуалів вважалося запорукою стабільності «свого» світу і його убезпечення від посягань потойбічних сил зла, набирало в очах носіїв цієї традиції надзвичайної суспільної ваги.

Головним ритуалом Різдвяних свят в українців вважалася колективна родинна вечеря на різдвяний Святвечір. Вона присвячувалася душам померлих родичів і предків, що, за народними віруваннями, приходили на цю «тайну вечеру». Приходу цих особливих адресатів пожертви досягали закликанням їх на трапезу. В гуцулів перед початком трапези на Святвечір глава родини, ґазда, брав зі столу миску з усіма святвечірніми стравами й, передаючи її кому-небудь із домашніх, тут же, за столом, запрошував на вечерю «божих і грішних душ», з тим щоби «вони на тім світі так вечерили, йик ми тут». Це символічне жертвоприношення закріпилося в різдвяній обрядовості у вигляді низки характерних звичаїв, як-от: тримати порожнім одне місце за святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є присутніх, тощо. Поширеним є звичай зоставляти після різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч — із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків.

З огляду на значимість ритуальної різдвяної вечері-трапези велику увагу приділяли приготуванню обрядових страв. Різдвяне меню на Буковині зазвичай складалося з 12 страв. Обов’язково варили кутю, яку тут називали «пшеничкою»; її підсолоджували медом і додавали горіхи та перетертий мак. У народному календарі Буковини, складеному і виданому 1875 р. етнографом Григорієм Купчанком, перераховано страви, які готували до святкової вечері місцеві господині: пшениця (так традиційно називалася в українців Карпат і Прикарпаття кутя), галушки, боби, пироги, квасоля, печериці, сливи (чорнослив), риба, сушені овочі. Також буковинки пекли пироги, книші з маком, із капустом, із горохом та ін. Страви накладали на стхл, застелений скатертиною, під яку попередньо вистеляли сіно. Основні різдвяні страви — кутя-пшениця, пироги-вареники, голубці, риба — збереглися в ритуальній кухні буковинців до наших днів.

Із дотриманням старовинних звичаїв накривають на різдвяний стіл у наші дні в гуцульському селі Довгопіллі над Білим Черемошем, на Путильщині. Попередньо на стіл настеляють сіно, яке накривають обрусом, перев’язаним червоною ниткою (від злих сил та злого ока). На столі має бути 12 страв, серед яких обов’язковими є кутя-пшениця, гриби, вареники з начинкою (наприклад, із маком), голубці, риба, узвар; також готують фасульки (квасолю), салат із бурячка.

Цікаво, що старожитньої традиції намагаються дотримуватися і в приміських селах під Чернівцями, жителі яких значною мірою перейняли урбанізований спосіб життя. Ось який вигляд має різдвяний стіл у приміському селі Заволоці. Під скатертину, скраю столу, кладеться жмут сіна. Основною стравою, як і скрізь, є варена пшениця, приправлена цукром або медом, а також меленим горіхом і маком. Обов’язковими є гриби та узвар із сухофруктів. До традиційних страв також належать колочена фасоля, варений біб, вареники з капустою та з картоплею, смажена риба, оселедець. Не обходиться різдвяна вечеря, як і жодне народне свято, без голубців (або, як тут кажуть, голобців) — звісно, пісних. Ще на стіл накладають салат із бурячка з грибами, а хороші господині можуть почастувати свою родину пампушками з вишневою начинкою.

Святковий стіл у Різдвяну ніч набував тимчасового статусу домашнього вівтаря-жертовника, тож усе, що на ньому знаходилося, теж набувало магічного характеру. Переважна більшість магічних дійств, до яких вдавалися носії традиції на Святвечір, були покликані сприяти родючості і плодючості всього, на чому ґрунтувався достаток родини: ріллі, садовини, худоби, домашньої птиці, бджіл тощо. Ці обряди здебільшого вже не збереглися до нашого часу.

Прикметна риса магії Святвечора — особливе місце відводилося головним ритуальним стравам: калачеві та куті. Наведемо кілька дійств з обрядової практики наддністрянських сіл на Сокирянщині. Так, коли господиня замішувала тісто на калачі, то годилося руками в тісті скрутити перевесло з житнього приколотка (так звався сніп, який був лише частково обмолочений) і перев’язати плодове дерево, яке не хотіло родити, або ж горіхи — щоби були рясними. Дехто робив це вдосвіта того дня, що Святий вечір. Подібне магічне дійство з сіном у буковинців наводить і Г. Купчанко, але серед обрядовості свята Івана Хрестителя: «Цього дня перев’язують сіном, яке лежало до того часу від Різдва на столі, всі фруктові дерева, «аби родили».

Цікаві обряди були пов’язані з кутею. Коли з печі виймали готову пшеницю, то зверху вона мала присохлу кірочку. Її збирали і давали курам — але тихенько, аби не чули сусіди, — «щоб не йшли кури від свого гнізда». До ворожінь на різдвяній пшениці вдавалися і в інших місцевостях регіону. Так, у гуцулів на Святвечір господиня давала курам варену пшеницю, зі словами: «Їште, курочки! Кілко туй дзеренец, абисти знесли тілко яєц».

Хрестоматійно відомим є загальноукраїнський різдвяний обряд підкидування вгору куті. Здебільшого цей обряд мав такий вигляд: перед початком ритуальної вечері глава родини набирав ложку страви і підкидав її вгору, до стелі. Це дійство зазвичай тлумачилося в руслі загальної магії родючості, з уточненням щодо аграрного, бджолярського чи скотарського спрямування. На Буковині ворожили на майбутній урожай зернових, а частіше — на бджолині рої. Добрим знаком для ворожби вважалося, якщо зерна прилипали до стелі. Саме так трактували це магічне дійство буковинські ґазди в другій половині ХІХ ст.: якщо підкинута пшениця прилипала до стелі, там залишалося багато зерен, то це провіщало і добрий урожай, і «добрий рік на бжьоли». Аграрне спрямування ця ворожба утримувала подекуди ще до середини ХХ ст., як, наприклад, у наддністрянських селах Хотинщини. Як згадує старожилка із с. Зелена Липа: «Перед початком вечері тато кидав ложку пшениці до стелі — на урожай».

У підгірських районах цей обряд підпорядковувався здебільшого завданням бджолярської магії. Присутні при дійстві діти намагалися зловити підкинуті зерна, тобто наділену магічними властивостями пожертву, — бо, як вірили, щасливець влітку «впіймає рій», «у того бджоли будуть вестися».

На Гуцульщини обряд набув передусім скотарського спрямування. Із таким спрямуванням магічне дійство збереглося до наших днів, зокрема, на хуторах Буковинської Гуцульщини. На початку різдвяної вечері ґазда або хтось зі старших набирає ложку пшениці або ще якоїсь страви із зернових чи бобових і розкидує по хаті. Робиться це для того, щоби «цілий рік велася худоба».

В основі цього різдвяного обряду — жертвоприношення характерної слов’янської ритуальної страви — каші у вигляді куті-пшениці, яку підносили душам небіжчиків. Відомі схожі за формою дійства з підношенням-розкидуванням жертовної страви, які зберегли виразний поминальний характер. Таким, зокрема, є обряд, який ще на початку ХХ ст. теж побутував у різдвяний Святвечір у гуцулів. Його виконавцем виступала господиня оселі, яка на початку вечері розкладала по півложки пшениці та інших страв у кутиках вікон та розкидувала біб по всіх кутках хати. Це адресувалося «ангелам та душам померлих, що в сю ніч приходять поживитися».

До старовинних різдвяних обрядів слід віднести й приготування на Святвечір для худоби жертовної «вечері». З особливою урочистістю цей обряд виконувався у Карпатах і прилеглих підгірських селах. Ось як це відбувалося. Перед тим, як сідати до святкового столу, газдиня набирала у коритце потрошку від усіх 12 страв, і господар із тією «вечерею» обходив маржину, тобто корів, та іншу худобу: коней, овець тощо і по жмені викладав перед кожною твариною.

Окрім дорослих, до різдвяної магії трішки долучалися і дітлахи. Велике задоволення як найстаршому поколінню, так і наймолодшому приносила обрядова гра з імітуванням квочки, що подекуди у наших селах збереглася й до сьогодні. Вона належить до арсеналу магії плодючості. Як згадує про свою участь у цій грі в середині 30-х старожилка з наддністрянського сільця Галиця на Сокирянщині, грали в неї зранку, перед Святим вечером: «Ми з братом залазили під стіл, де вже було настелено сіно, і «квокали»: «Квок, квок, сорок дев’ять курок, п’ятдесятий кугут». Казали, що як так робити, то будуть ранні курчата. За це нам давали горіхи, цукерки, печиво. А до мене приходили онуки «квокати».

Інша старожилка пам’ятає, що ще колись ця гра відбувалася безпосередньо на Святий вечір й у формі діалогу. Дітлахи залазили під стіл і запитували звідти: «А що хочете?» А дорослі відповідали приказкою про сорок дев’ять курок і кугута й кидали винагороду — горіхи та солодощі. На Кельменеччині діти «квокали» під столом, щоб у новому році в господарстві були квочки.

А після завершення трапези у буковинців і зараз, як і сто літ тому, прийнято ходити з вечерею до родичів і сусідів. І поки житиме ця гарна традиція в нашім народі, доти і стоятиме наш український світ.