Ім’я Т. Г. Шевченка оповите любов’ю і славою не лише в Україні. Поезія й мистецтво слова поєднались у його творах з боротьбою за визволення народу, за соціальну справедливість і духовне розкріпачення мас. В історію культури й літератури людства він увійшов не лише як геніальний поет України, а й як найвизначніший, найбільший поет слов’янства, як поет-гуманіст світового значення. Його поетичне звернення до народу, заклик до єднання за повалення самодержавства, за створення нового суспільства, здійснення ідеалів волі — «Заповіт» — відоме на всіх континентах землі. Його перекладено 147 мовами світу, деякими з них по 5—10, а то й 15 разів. Тому й починається знайомство народів планети з творчістю українського поета саме із «Заповіту». Написав його Тарас Григорович на Різдво Христове, 25 грудня 1845 року за старим стилем, або 7 січня 1846 року — за новим, перебуваючи на лікуванні у свого давнього товариша лікаря А. О. Козачковського в Переяславі.

Андрій Осипович Козачковський був онуком протоієрея Домонтовича і сином протоієрея і ректора Переяславської семінарії Йосипа (Осипа) Козачковського, які мали неабиякий вплив на духовне життя Полтавщини, до складу якої входив тоді Переяслав. Учився він спершу в батьковій духовній семінарії, згодом закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію, служив лікарем на флоті, повітовим лікарем у Курську, а потім міським лікарем у Переяславі, лікарем та викладачем медицини в семінарії. Любив літературу, займався віршуванням. Своє знайомство з Т. Г. Шевченком Андрій Козачковський описав у спогадах про поета, опублікованих у газеті «Киевский телеграф» № 25 за 1875 рік (до речі, до цього часу ні в яких виданнях не перевидані): «З творами Шевченка мене познайомив у Петербурзі в 1841 році альманах Гребінки «Ластівка». Невдовзі після цього, зустрівшись із земляком Зеленським, я завів мову про вміщені в альманасі незрівнянні твори якогось Шевченка. «Хочеш, я познайомлю тебе з автором?» Певна річ, пропозиція була прийнята з щирою вдячністю. Через кілька днів після того зайшов до мене із моїм земляком незнайомий пан, який привітав мене такими словами: «Дай Боже здрастувать! Оце той самий Тарас, що ви хотіли з ним познайомитись». Відтоді дружба пов’язала Козачковського і Шевченка на все життя, вони активно листувалися, та й відомий вірш поета «А. О. Козачковському» тому підтвердження.

У жовтні того ж 1845 року Тараса Григоровича спіткала тяжка недуга. Він поїхав лікуватись у Переяслав до Козачковського. Той саме здійснював перепланування і ремонт будинку, тому поселив хворого в сусідньому селі В’юнище у свого близького і надійного друга С. Н. Самойлова, з яким Шевченко заприятелював ще з перших відвідин міста.

Для вже літнього колишнього судівського засідателя, що досяг чину титулярного радника, приїзд поета був радісним у його тяжкій самотності. Щовечора до пізньої ночі вели вони розмови на різні теми, про всілякі події. Колишній кріпак дивував господаря своїм розумом і багатством знань. А Шевченку дуже легко й гарно писалося в цьому домі. Там він написав такі твори, як «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», «Холодний Яр», «Псалми Давидові», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі...», «Три літа».

Напередодні Різдвяних свят Шевченкові нездужалося ще більше, і Козачковський забрав його у Переяслав, щоб лікувати під своїм постійним доглядом. З покоління в покоління серед переяславських жителів передається розповідь, що нібито вночі, коли в Козачковських усі відпочивали, Тарас Григорович устав з ліжка, засвітив свічку, а потім узяв перо й аркуш паперу і написав вірш «Як умру, то поховайте...». На 16-му рядку його рука зупинилась — мабуть, нелегко було Шевченку написати: «а до того я не знаю бога». Залишається лише гадати, що, напевно, доки не постане велика сім’я українська, «сім’я вольна, нова», доти він не бачить божої правди і не готовий стати перед Богом, його душа повинна залишитись на землі, серед своїх людей. Тому й залишились на місці цього рядка лише крапки.

Коли вранці до нього зайшов Козачковський, поет прочитав йому щойно написаний вірш. Цю сцену зобразив на картині художник Лев Вітковський. На ній Шевченко, сидячи в ліжку і прикрившись ковдрою, змарнілий і блідий, читає своєму лікарю і доброму товаришеві Козачковському новий вірш. Той, підперши рукою щоку, уважно слухає. Поруч на краєчку столу — пляшечки з мікстурами, на табуретці — рукописи. Картина нині зберігається у Київському національному музеї медицини України.

На щастя, поет одужав і невдовзі на місці крапок вписав слова: «я не знаю...», а потім іншим разом заповнив його до кінця: «я не знаю Бога».

На початку 1846 року Шевченко укладає альбом своїх творів. 23 поезії за останні три роки заносить він до свого рукописного збірника й називає його «Три літа», який завершує віршем «Як умру, то поховайте...» і ставить під ним дату: «25 грудня 1845 року в Переяславі». Цей вірш довго поширювався в рукописних списках, знаходили його і в записниках кирило-мефодіївців під час їх арешту в квітні 1847 року. Вперше його було надруковано під назвою «Думка» в 1859 році в Лейпцігу в збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки». Вірш також уміщувався, але не повністю, у кількох рукописних виданнях «Кобзаря». Перші вісім рядків були включені у видання «Кобзарь» Тараса Шевченка коштом Д. Коржанчикова в Санкт-Петербурзі в 1867 році під назвою «Заповіт», яка й закріпилася. Повний же текст вірша вперше було вміщено у четвертому номері львівського журналу «Мета» 1863 року під назвою «Завіщаніє» з деякими невідповідностями в окремих рядках. За текстом автографа рукописної збірки «Три літа» вірш з’явився друком лише 1907 року в Санкт-Петербурзі у виданні «Кобзаря» за редакцією В. Доманицького.

У Переяславі-Хмельницькому, в меморіальному будинку-музеї лікаря Андрія Козачковського, є окрема експозиція, присвячена написанню національним генієм і пророком Тарасом Шевченком «Заповіту». Переяслав-Хмельницький — унікальне місто. У ньому 26 музеїв, експонати яких мають всесвітнє значення, тут майже 370 пам’яток історії українського народу. Генеральний директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», Герой України М. Сікорський виступив ініціатором створення ще одного, 27-го, музею — Меморіального будинку-музею «Заповіт» Т. Г. Шевченка. Вже працює організаційний комітет, очолюваний колишнім військовим Б. Войцехівським, фонд майбутнього музею постійно поповнюється все новими й новими експонатами.

Володимир Проненко, журналіст.