«Читаєш се, і сум ляга на серце...»

(Газета «Хлібороб», 20 грудня 1905 року).

Нещодавно під час роботи над матеріалом з нагоди 100-річчя від дня виходу першої україномовної газети в Російській імперії — лубенського «Хлібороба» — потрапило до рук кілька перших чисел цього унікального видання. Читаючи їх, мимоволі задумуєшся і над нашою історією, і над нашим сьогоденням. Напрошуються й певні історичні паралелі, адже деякі публікації «Хлібороба» є не просто нині актуальними, а й повчальними. З огляду на це, особливо вражає публікація «Селянський приговор» («Хлібороб» №2) , з якою хотілося б ознайомити й читачів «Голосу України». Тим паче що в ній теж ідеться про «парламентські вибори», на порозі яких знаходимося сьогодні й ми. Отже...

«Року 1905, грудня 16-го, ми, нижче підписані Литвяківські селяне Вовчанської волости Лубенського повіту, зійшлися на сход селянський, та обміркувавши, через віщо саме нам важко живеться, прийшли до тієї думки: у державі, при такім ладі, який був досі, наші потреби ніколи не будуть задоволені. А для того, щоб хоч трохи покращало жити нам, селянам, треба безпремінно установити такий лад Держави, щоб Державою правили не чиновники, а виборні від народу люде, котрі добре знають наші потреби і те, як їм допомогти.

Отже-ж, ті потреби, що є тільки у нашого народу українського, треба щоб рішали виборні з нашого народу, збіраючись нарізно од других народів, бо тільки вони одні і знають добре наші потреби і те, як їм найкраще допомогти. Другі народи добре нашого життя не відають, і через те не можуть у наших ділах за нас рішати. Виборні українського народу повинні збіратися для українських справ в Україні, в Києві. Євреї, що живуть в Україні, мають мати однакові права з українцями.

1. Вибори і до Всеросійської Думи, і до Української Думи (сейму) повинні бути:

Загальні — щоб вибірав усякий, яких би достатків, якої віри або нації він не був, одно слово, кожен, хто має не менше 20 років. Прямі — щоб вибірали послів прямо до обох дум. Рівні — щоб ніхто не мав більш одного голосу. Потайні — щоб ніхто не знав за кого хто подає голос, щоб кожен вибірав по совісти, нікого не боячись.

2. Доглядати за виборами у кожній волості повинні виборні люде, яким нарід вірить і доручить той догляд. А ні поліція, ні земські начальники, ні волосне начальство ніяк не повинно у ті вибори втручатись.

3. Обидві Думи повинні рішать так, щоб їхніх постанов ніхто не мав ніякого права переробити, перерішити або зовсім скасувати. Те, що встановить яка з тих двох Дум, повинно бути законом. Законів ніхто крім Дум видавати не має права. Усі чиновники, починаючи від міністрів, повинні бути одвічальні перед обома Думами по тіх ділах, якими кожна Дума відає.

А4. Крім того, треба, щоб і у нас в Україні не повинно бути ні селян, ні панів, ні міщан, а усі повинні бути рівними, з однаковими правами людьми, не повинно бути ніяких станів.

5. Щоб поліція була передана: городська — городам, повітова — земствам, сільська — громадам сільським, щоб жандарі та шпиги зараз були скасовані, бо крім шкоди та знущання з людей вони нічого не робили. Земських начальників также не повинно бути, бо вони тільки руйнують наше громадське життя і за людей нас не вважають.

6. Щоб усіма чисто ділами у губернії завідувало земство губерніальне, а по повітах — повітове. А вибори земських гласних щоб були також загальні, прямі, рівні і потайні.

7. Щоб зараз помилувані були також усі, хто боровся та страждав за політичні і релігійні справи, а також усі ті наші брати, що засуджені за земельні безпорядки.

8. Щоб смертної кари не було ніяк.

9. Щоб була воля української мови і українського друку. Через те зараз повинен бути скасований жорстокий закон 1876 року, а також і усі другі закони, що були видані проти нашого рідного слова. Щоб була воля для українського народу збіратись, закладати спілки, а також воля віри і правдива недоторканність особи.

10. Щоб народня просвіта нижча, середня і вища була дарова, вільна задля усіх людей, а не тільки багатих. Учення повинно бути безплатнє і заведено на державний кошт. По усіх же, як нижчих, так і вищих школах у нас в Україні повинна бути освіта (ученіє) на рідній, зрозумілій задля нас мові Українській.

11. Щоб кожен мав право їздити куди кому завгодно і щоб не треба було пашпортів за границю.

12. Строк уповноваження послів думських повинен бути не більше 2 років.

13. Щоб москалі й матроси не служили більше 2 років.

14. Щоб краще жити безземельним і малоземельним селянам, а також усім, хто хоче обробляти землю, для того всі землі государственні, казенні, удільні, монастирські, ружні і кабінетські в Україні повинні зараз без викупу перейти до українського наріду, а у Великоросії — дікоросіянам. А з часновладельческих без викупу повинні перейти землі даровані урядом, які після подарування не були продані. А коли б згодом не вистачило, то треба викупляти і часновладельчеські на казенний кошт.

15. Повинен бути заведений зараз податок поступовий (прогресивний налог)».*

Ось так думали про своє майбуття лубенські селяни, «приговір» яких і опублікував «Хлібороб» 20 грудня 1905 року. Минуло 100 років. Але й сьогодні всі селянські пропозиції видаються так, наче писані вони вчора. Тут і «чесні та прозорі вибори», і «чітке виконання законів», і «політична реформа», і «політичні репресії», і «статус української мови» та «безкоштовна вища освіта»... А ще — «безвізовий режим», «земельна реформа», «реформування податкового законодавства»... Усі ці проблеми остаточно не розв’язані й досі!

А що ж в активі? «Нема ніяк смертної кари», «москалі й матроси» уже не служать і двох років, є певний прогрес у «справах виборних»... Оце, здається, й усе. Не густо. А минуло ж 100 років!

Як писав поет, «читаєш се, і сум ляга на серце...»

І є над чим задуматися..., «щоб хоч трохи покращало жити нам...» І щоб «установити такий лад Держави, щоб Державою правили не чиновники, а виборні від народу люде, котрі добре знають наші потреби і те, як їм допомогти».