Для сторічної Олександри Петрівни Анякіної Новоріччя — час приємних спогадів, привітань звідусіль від дев’яти онуків, шести правнуків, дев’яти праправнуків. Стільки прожила років — і більшість з них незабутні, кожен по-своєму дорогий.

У 1919 році пішла з подружками святкувати Новоріччя в одну засульську хату, що під Ромнами. Грали у фанти. І ось випало чотирнадцятирічній Саші поцілувати у щоку незнайомого хлопчину, який зі своїм другом нагодився на святкування. Коли розходилися, він підійшов до неї:

— А можна я вас проведу?

— Можна.

Провів додому. А тоді й каже:

— А давайте ще походимо?

Кілька разів так ходили-приходили додому. З того Новоріччя — чотири роки зустрічалися-любилися з Антоном Анякіним. Коли йому виповнилось двадцять, прийшов до батьків Олександри просити її руки. Батьку було жаль віддавати свою десяту дитину-улюбленицю на Різдво.

— Та хай вона уматерніє (підросте. — Авт.), — сказав. Однак Олександра вмовила тата дати згоду: дуже любила Антона, переживала, що його втратить.

Згодом народила йому троє діток. Разом пережили голод, війну. Антон Данилович ще до 1941 року дослужився до офіцера, потрапив у фашистський полон, потім після звільнення своїми був відправлений до штрафбату. Родина думала, що він назавжди пропав у вирі війни. Але попри все, коли на його повернення вже ніхто не сподівався, він з’явився з гостинцями перед Новоріччям 1946 року...

У 1953 році син Микола (так назвала, бо в неї улюблена ікона Святого Миколая) приїхав після закінчення військового автомобільного училища у першу свою відпустку на святкування Нового року. Він привіз незвичний напій — шампанське. Пробка з пляшки розбила люстру — тож усім дуже запам’яталося cвяткування Новоріччя.

— З того часу я дуже полюбила шампанське, — щиро зізнається Олександра Петрівна. — Воно зі мною тепер постійно на Новий рік.

Розмовляємо із довгожителькою про секрети її довголіття. Їсть усе, але невеликими порціями, потроху, довго пережовує страву.

— Але не тільки у харчах справа, — каже. — Я всіх люблю. І мене всі поважають, люблять. Скільки було так, що в мене грошей обмаль, а приходять позичати — даю. Після своїх дітей нянчила онуків, а тоді й правнуків. Я стільки усім казок розказала, запашних пирогів напекла! А скільки короваїв зробила, весіль своїм готуванням обслужила. Як людям годила, таку й плату добром маю. Мене невісточка Ольга з того світу своєю любов’ю, піклуванням ще років 20 тому витягла. І зараз мене доглядає.

Олександра Петрівна хоч погано бачить, все ж дуже любить слухати «Ключовий момент», новини, прямі трансляції з Верховної Ради. Переживає за «газову війну». Щодня подовгу молиться за рідних, Україну. У неї дуже гарна пам’ять. Декламувала мені новорічні віршики свого дитинства. Знає безліч пісень, які виспівувала на досвітках.

Коли прощалися, пожвавішала. Багато добрих побажань передала «Голосу України», Верховній Раді. Жінка дуже хоче, щоб їй у 2006 році повернули заощадження.

— А читачам «Голосу України», — наостанок сказала, — бажаю, щоб у всіх у Новому році все було о’кей!

Я засміявся, почувши ці слова з вуст сторічної старожилки, якій у квітні виповниться 101 рік. Її невістка, Ольга Олександрівна, пояснила, що бабуся «набралася» таких слів від праправнуків: тому така й сучасна.

Чернігів.