Випав перший сніг і відразу ж став хазяйнувати. Буквально за годину він перетворив вулицю на казкову декорацію, нагадавши людям, що новорічне свято вже не за горами. Для луганчанки Ольги Миколаївни НИКИФОРОВОЇ це буде вже 103-й Новий рік, і вона підніме за нього келих шампанського.
— А ви любите сніг?
— Люблю і сніг, і сонце.
— А як ви себе почуваєте, Ольго Миколаївно?
— Нівроку. От тільки права нога болить і погано бачу. Через це вдома нічого не можу робити. Телевізор не дивлюсь, а тільки слухаю. Обов’язково новини, щоб знати, що в країні діється.
— Ви цікавитесь політикою?
— Аякже! Я завжди була активною. У молодості особливо. На заводі ім. Жовтневої революції, де я працювала, мене обирали профгрупоргом, займалася зростанням комсомольських лав. І співала, і танцювала.
— За це, певно, вас і полюбив чоловік?
— Ми з Іваном познайомилися в 1932 році, коли нас, заводчан, відправили в село допомагати колгоспникам. Ми — міські, а нас змусили скиртувати жито. Ніхто не вмів, а я в дитинстві бачила, як це робиться, от і зголосилась. Три години працювала, поки дощ не пішов. Дощ і познайомив мене з Іваном. Бачу — йде хлопець і такий мокрий-мокрий. Потім ми з друзями якось запросили його з нами погуляти біля річки. А коли вже в Луганськ повернулись, я побачила Івана один раз у парку Першого Травня, де ми гуляли. Підійшов він до мене, узяв за руку і повів. Хлопець він був гарний, високий, але вдягнутий погано. А я, як профспілкова і комсомольська активістка, постійно перебувала на людях, тому вдягалася добре. Я Іванові тоді сказала, щоб стежив за собою, якщо хоче бути зі мною поруч. Я коли перейшла жити до чоловіка, у них з матір’ю тільки скриня була, кухонний стіл і ліжечко. А моє придане — модний шифоньєр, гарна постіль і тумбочка з книжками. Нажити багатство ми з чоловіком у той час не змогли. Іван Іванович заочно вчився в інституті в Харкові, а коли вже став начальником конструкторського відділу заводу, почалася війна. Я, дитино, прожила зі своїм чоловіком всього десять років. Загинув Іван на фронті, а я залишилася з двома дітьми і з недобудованою хатою. Вважай, що з 22 червня 1941 року живу сама.
— А що, за цей час ніхто заміж не покликав?
— Не до цього було. Дітей на ноги ставила — Женю й Люду, працювала, як несамовита, щоб заробити грошей і хату добудувати. Отак і прожила сама. Ніхто руку теплу мені на коліно так і не поклав, як Іван колись...
От я сьогодні зосталася сама. Діти мої, син Женя і дочка Люда, вже померли. Усі ці роки я жила з дочкою. Вона в мене була дуже хороша. І зять був хороша людина. От тільки не дав їм бог діток. Коли Славко помер, Люда так затужила, так затужила, що не змогла більше жити. Пішла за чоловіком, а мене покинула. Щодня сльози ллю...
— Але ж онуки за вами доглядають?
— Це не мої онуки, а брата мого. Відписала їм свій будинок, щоб доглянули.
— У вашому роду багато довгожителів?
— Нас у батьків було восьмеро. Сьогодні живі троє. Сестра Надя, на п’ять років молодша, живе в Ростовській області, а Маня — в Києві. Вона на 12 років молодша за мене. Скільки це їй... Дай порахую... Виходить, уже дев’яносто.
— Ольго Миколаївно, а ви пам’ятаєте, як раніше святкували Новий рік?
— А ми його раніше не святкували. Тепер прийнято подарунки дарувати, ці, як їх.... салюти стріляти, шампанське пити. У нас такого не було. Дітям цукерки, звичайно, купували. Ще на заводі пайки нам давали: цукор, борошно. Вечерю ми теж не носили, бо ж я комсомолкою була, профгрупоргом. Сама розумієш. Новий рік я стала відзначати, коли Людочка заміж вийшла. У нас дома почали збиратися її і Славкові друзі. Я з ними і шампанського вип’ю, і пісні поспіваю. І подарунки мені Люда завжди дарувала.
— А тепер на Новий рік у вас у хаті і ялинки не буде?
— Як це не буде?! Онуки неодмінно поставлять. Прийдуть родичі, ті, хто і за життя Людочки до нас приходив. Правда, я вже цих свят не відчуваю. От онучці треба допомогти готувати, а я не можу. Хіба горіхів налущити. Ти знаєш, цього року вродило два дерева. Такі горіхи гарні! Я тебе почастую.
— Виходить, Новий рік вас не радує?..
— Як же не радує? Радує. От ще один рік прожила, ще одне свято зустріла. Так, може, і до 110 років доживу.
