За кілька днів до нового 1984 року мене відправили у відрядження до віддаленого поліського району Волині взяти інтерв’ю у знатного картопляра, який щойно одержав Державну премію Союзу РСР. До приїзду кореспондента обласного радіо в оселі господаря готувалися ретельно. Про це свідчили апетитні запахи, що долинали із сусідньої кімнати. Ось лише біда — мого героя при вигляді мікрофона ніби вимкнуло: ні пари з уст. Не допомагали навіть підказки прибулого разом зі мною секретаря райкому партії.

Спровадивши із кімнати поважного суфлера, кілька разів клацаю клавішами магнітофона, імітуючи його вимкнення.

— Він що вже не працює? — пожвавішав механізатор.

— А навіщо даремно крутити. Все одно ж мовчите.

— То правда, — мій співрозмовник полегшено зітхнув і... заговорив.

Розповідав він про професію механізатора-картопляра так цікаво і барвисто, що півгодини минули якось непомітно. Касета закінчилася, і «Репортер» повідомив про це тихим писком.

— Ви що, записували? — насторожився чоловік і замовк. Про якусь подальшу розмову перед мікрофоном годі було і думати. Але коли в присутності партійного секретаря я прокрутив господарю його монолог, обличчя знатного картопляра розпливлося від задоволення. Напевно, так красиво, колоритно він ще ніколи не говорив. Через день передача майже без скорочень прозвучала по Волинському обласному радіо, а трохи згодом — по Українському.

А ми після того непростого інтерв’ю уже втрьох за столом, повним різними смачними наїдками, від душі сміялися над ситуацією, з якої зуміли достойно вийти. Господар зовсім не ображався за мій обман. Більше того, подарував прекрасну ялинку, яка впродовж усіх новорічних свят нагадувала мені про зустріч із цією прекрасною працелюбною людиною, якій легше орати землю, ніж розповідати про себе журналістам.

Волинська область.