Скільки себе пам’ятає, Стефанія Болой живе в замку. Тут вона народилася, тут жила її мама, а перед тим — дідуньо. Не раз поривалася піти звідси, але фортечні мури ніби тримають її путами. Пригадує, колись мамі, як удові загиблого солдата, пропонували переселитися, але вона відмовилась. Сказала Стефі: «Ти переселяйся, а я тут, на горі, залишуся». Та хіба могла вона покинути матір саму в замку? Мами давно не стало, а Стефа так і живе в цих мурах разом з чоловіком Романом і песиком Босим. Добровільно виконує місію хранительки замку, хоч ніхто їй за це не платить, але всі визнають: якби не було там пані Стефи, чи витримала б фортеця нашестя сучасних нищителів?

Місця тут історичні й надзвичайно красиві. Коли під’їжджати до селища Микулинці, що в Теребовлянському районі на Тернопільщині, здалеку на горі видніється костел оригінальної архітектури. Кажуть, у світі таких лише два. Його відновили, тепер тут відбуваються відправи, які відвідує і пані Стефа. Ходить вона і в греко-католицьку, і в православну церкви, бо вважає, що Господь один.

Поруч — графський палац і п’ять гектарів чудового парку: вікові дуби, липи, ялиці... Збоку над урвищем — залишки замку-фортеці. Його збудувала власниця Микулинців Йорданова для захисту від ворогів. Містечку більше 900 літ. Перша згадка про нього як давньоруське поселення Микулин зустрічається у «Повчанні» Володимира Мономаха своїм дітям. Фортеця не раз боронила тутешніх ремісників і селян від набігів турків і татар. Одного разу облога тривала 15 днів і ночей. Втрати ворогів були величезними, але й становище захисників ставало дедалі критичнішим. Вони змушені були піти на переговори з завойовниками. За те, що складуть зброю, ворог обіцяв захисникам свободу. Але, ввірвавшись у фортецю, військо Ібрагіма Шишмана порубало всіх чоловіків, а жінок і дітей узяло в полон. Ще тоді вороги зауважили, що місцева вода і грязі добре затягують рани.

Через кілька століть новий власник Микулинців барон Конопка зайнявся вивченням місцевої води і збудував неподалік перший санаторій, куди приїжджала знать з усієї Австро-Угорщини. Він, на жаль, не зберігся. Розповідають, що наступниця Конопки підпалила санаторій, щоб отримати велику страховку. Нині в цих місцях — селі Конопківка — збудовано сучасний санаторій «Медобори». А у графському палаці вже багато років діє обласна фізіотерапевтична лікарня реабілітації на 150 ліжок. Головний лікар Зіновій Ясеник каже, що сірководнева вода плюс цілющі грязі плюс красивий ландшафт, помірний клімат дають чудовий ефект у лікуванні хвороб опорно-рухового апарату, неврологічних. Дуже добре під дією води розсмоктуються рубці після опіків, певні зрушення є в лікуванні дітей з ДЦП.

А я подумала про ще один ефект — історичний. Зіновій Андрійович — добрий господар і при нинішньому безгрошів’ї намагається підтримувати в належному стані і палац, і парк. Імпонує й те, що він не прагне заробити на подорожчанні путівок, робить усе, щоб лікування було доступним для простих людей. Тому сюди приїжджають пацієнти з багатьох регіонів України.

Хто тільки не господарював на горі: Зборовські, Мнішеки, Синявські... Останніми власниками палацу були Реї. Графиню Юзефу маленька Стефа запам’ятала. Каже, що була вона доброю. У палаці жило повно її бідніших родичів. Не відмовляла в помочі і селянам. Двом дівчатам допомогла вивчитися на професорок (так тоді називали учительок). Пам’ятає пані Стефа розкішні бали, вечірні чаювання на терасі, забавки з панянкою Данусею. Вона, як і всі нащадки Реїв, живе тепер у Великобританії і донедавна листувалася із Стефою Григорівною.

Мама пані Стефи працювала в маєтку Реїв. Оскільки знала грамоту, то їй доручали відправляти кореспонденцію, купувати мануфактуру. На Миколая і на Різдво графиня робила прислузі подарунки. Пані Стефа згадує, що мама перед смертю часто мріяла: «Мені хоч би місяць пожити, як при графині».

— Усе життя було в нужді, — каже моя співрозмовниця. — Батько загинув на війні, але дізналися вони про це аж у вісімдесятих. Мама була полькою, тато — українцем. Коли поляки виїжджали з Микулинців, то кликали і нас з собою. Мама відмовилась: «А що, як тато повернеться і нас не застане?»

Бідувала вдова з двома доньками дуже, особливо в сорок сьомому. Зупка з лободи, гречаний хлібець, солоний огірок... Їх смак пані Стефа пам’ятає досі. Як пам’ятає Новий рік, його ще називали Сильвестр, у 1948-му. Сіла вдова з дітьми за порожній стіл, заплакала...

Святкує Стефанія Григорівна і Новий рік, і католицьке Різдво, і православне. На її столі побачила різдвяну шопку. Каже, взяла її на виплату, бо одразу заплатити 17 гривень не виходить. Того дня Болоям привезли машину дров, яка обійшлася разом з доставкою майже у 300 гривень. А ще треба їх порізати, наколоти... Добре, якщо вкладуться у 200 гривень. Балон газу — 135 гривень і той так чадить, що їсти неможливо зготувати. Користуються саморобною електроплиткою. Каже, картоплю варить три години. У невеличкій кімнаті холодно. Стіни фортеці метрової товщини, поки нагріються...

З дровами Стефанію Григорівну підвели. Обіцяли переселити, але не вийшло. Аж тепер, коли зима у розпалі, сказали, щоб купувала дрова. Річ у тім, що у фортеці нібито з’явився інвестор, який готовий вкласти у її збереження і розвиток інфраструктури 5 млн. євро. Про це розповів мені селищний голова Теодозій Ониськів. Якби сюди вкласти кошти, то ця чудова місцина давала б непогані прибутки. Це підтвердила і директор Фонду сприяння реконструкції та збереженню культурної спадщини України Любов Санникова. Любов Павлівна поки що не захотіла оприлюднити ім’я інвестора, сказала тільки, що він вітчизняний і що йому чинять перешкоди. Саме інвестор має фінансувати відселення Болоїв. Так що невідомо, скільки ще зимуватиме й літуватиме пані Стефа з чоловіком у фортечних мурах.

І хоч на старість (хранительці замку виповнилося 72 роки) хочеться пожити в нормальних умовах, але пані Стефа все частіше згадує мамині слова: «Я звідси нікуди не піду». Принаймні зі своєї гори і вона не хоче йти. Каже, не поміняла б її ні на Тернопіль, ні на Київ. Запитую, про що мріється під Новий рік. Найперше — щоб у державі був спокій. Бо вона за своє життя всілякого надивилася. Щоб влада подбала трохи про старих. Ні, чужого вона не хоче. Хай би віддали те, що заробили з матір’ю тяжкою працею. По три-п’ять карбованців несли до ощадкаси, все відкладали на чорний день, бо було їх у житті немало. Якби віддали заощадження, то не жаліла б собі пані Стефа на тюльку, копчену рибу і голландський сир, які вона так любить.

А ще поїхала б на могилу батька. Рядовий Григорій Зальопаний був поранений під Гданськом і помер у шпиталі 11 травня 1945 року. Кілька років тому польський священик узяв Стефанію Григорівну до Гданська і повіз на батькову могилу.. Її так тягне хоч ще раз побувати там, але тепер, кажуть, потрібні долари.

Я залишаю її біля фортечного муру. Вириваюся звідси з полегшенням. Пригадую, що в цих стінах сидів ув’язнений власник замку, якого звинуватили у змові проти Франца Йосифа. Його замурували, а їжу подавали через маленький отвір. Ходять легенди і про палке кохання, і про зраду... Їх безліч знала мама пані Стефи і вона тепер шкодує, що не розпитала її про все детальніше. Вони цікаві для туристів, журналістів. Мрії нинішньої хранительки замку набагато прозаїчніші. Чи збудуться вони?

Тернопільська область.