Коли стрілки годинника повернули за 23-тю і черговий штабіст поїхав додому відзначати Новий 1945 рік, Сашко пішов у самоволку, яка успішно закінчилася весіллям. Відтоді кожне новорічне свято в родині Доценків — це ще і чергова річниця їхнього щасливого сімейного життя: недавно вони відсвяткували 60-літній ювілей.

... Він біг порожніми вулицями Ленінграда на зустріч з коханою, повторюючи про себе, мов заклинання: «Тільки б устигнути!» Йому здавалося, якщо до бою курантів не встигне до святкового столу, сімейне життя не складеться — завоювати серце комсомольського лідера Ані Бенедиктової було зовсім непросто. На 31 грудня в командира бронекатера, капітан-лейтенанта Олександра Доценка було намічене весілля, що мало не зірвалося через суворий військовий наказ — «відмінити всі звільнення». Коли розчервонілий, із крапельками поту на чолі і щасливою усмішкою на обличчі Сашко з’явився на порозі, засмучена наречена і гості вже готувалися підняти келихи за Новий рік.

Ганна Михайлівна дістає із серванта зеленуваті фужери довоєнного зразка:

— Нам їх подарували на весілля, оце з них ми пили за любов, за щастя, за перемогу в ніч на новий, 1945-й рік — рік Великої Перемоги. Але не шампанське, звісна річ. Його тоді і в заводі не було. А пиво — прядильний комбінат імені Кірова, де я працювала в’язальницею маскувальних сіток, а згодом секретарем комітету комсомолу, виділив мені на весілля півбочки пива і півбаранчика. Золотих каблучок у нас не було, але стіл на той час був казково багатий: картопля, оселедець, вінегрет, — розповідає вона. — Відтоді тільки один фужер розбився, точніше, чомусь тріснув від якогось внутрішнього напруження. Не витримав випробування часом, — і Ганна Михайлівна молодо розсміялася.

У неї на диво молодий голос, у розмові телефоном нізащо не здогадаєшся, що належить він 79-літній жительці блокадного Ленінграда. Разом з Олександром Івановичем, якому вже 86 років, вони, як і в молодості, під новий рік збирають друзів у своїй трикімнатній квартирі в центрі Севастополя. І нинішнє новоріччя — не виняток. Тим паче що в 2006-му в їхній родині суцільні ювілейні дати: 65 років тому Олександр Іванович Доценко закінчив Чорноморське вище військово-морське училище і пішов на фронт, 60 років тому вступив до Ленінградської академії ім. О. Крилова і 55 років тому закінчив її. А ще в новому році виповниться 50 років, як вони з Ленінграда переїхали до Севастополя.

Сімейне життя Доценків завжди вибудовувалось залежно від службової кар’єри Олександра. У 1937-му юний киянин після закінчення школи на заклик комсомолу вступив до училища в Севастополі, хоча мріяв стати геологом. Перший випуск новоспечених лейтенантів пішов одразу на фронт, Олександра Доценка відправили на Ленінградський. («У нас з випуску в живих зосталося лише п’ять чоловік», — каже Ганна Михайлівна, немов сама вчилася у військово-морському училищі). Спочатку він командував шостою 130-міліметровою гарматою на крейсері «Аврора», відбиваючи танкові атаки фашистів, потім бронепоїздами «Стойкий» і «Стремительный», що відіграли неабияку роль у прориві блокади Ленінграда. У день її зняття, 27 січня 1944 року, на урочистому вечорі на честь цієї події бойовий офіцер і познайомився з неприступною Анею Бенедиктовою.

Вони познайомилися і розсталися, довго жили листами (у родині їх свято бережуть). Це згодом, у більш зрілому віці він почне говорити віршами, а поки що:

«... Скільки разів уже намагаюся написати Вам, Аню, що-небудь приємне і ніжне, а нічого не виходить. Сухі, неоковирні слова, команда «струнко» відчувається у кожній фразі...»

Після прориву блокади Олександр командував «шхерним монітором», на Балтиці ці бронекатери використовували для воєнних дій, супроводу військових транспортів, висадки десантів. Йшла війна, тому зустрічі були рідкі. Одна з них і закінчилася весіллям. Після війни — академія, захист кандидатської дисертації, переведення до Севастополя. Тут Олександр Іванович Доценко кілька років очолював інженерний факультет рідного училища, у 60-х створював кафедру автоматики і телемеханіки приладобудівного інституту, став відомим ученим. Він написав близько 60 наукових праць, вони актуальні й нині. Всі ці роки Ганна Михайлівна допомагала чоловікові, була берегинею сімейного вогнища, виховувала дітей, працювала в бібліотеці.

У них ніколи не були машини і дачі, всі гроші витрачали на подорожі. Вони пішки пройшли туристичними стежками Криму, Іссик-Кулю, Закавказзя. Побували у Прибалтиці та на Валаамі. Друзі дивувалися, коли подружжя Доценків з благополучного теплого Севастополя вирушали по пригоди на Далекий Схід. Загалом об’їздили романтики весь Радянський Союз.

Вони ніколи не розлучалися і ніколи не сварилися. І досі з любов’ю дивляться одне на одного, і він знову пише їй вірші.

Ганна Михайлівна допомагає чоловікові одягти парадну тужурку з численними бойовими нагородами (вона важка — майже три кілограми), щоб сфотографуватися на згадку. Сідають на тлі єдиного в Севастополі мексиканського календаря — подарунка дітей. Діти з Мексики приїжджають у Севастополь тільки влітку. Так сталося, що дочка Олена — талановита скрипачка — одержала одного разу запрошення на роботу в Мексику, та й застрягла там надовго. Потім син Михайло (як і батько, вчений-кібернетик і теж пише вірші) виїхав туди ж, оженився на мексиканці Авгус, яка, побувавши в Севастополі, мріє тут оселитися назавжди. А коріння киянина Доценка проросло в Мексиці вже правнуками. Їх вони найчастіше бачать на фотографіях.

За нинішнім новорічним святковим столом, якщо не підведе здоров’я, зберуться, як завжди, родинами кілька перших випускників Чорноморського вищого військово-морського училища і Ленінградської академії. Один з них — Павло Сивенко — живе поряд, на тій же Великій Морській (про його незвичайну долю наша газета теж розповідала).

Ганна Михайлівна дуже сподівається, що в 2006-му севастопольській організації жителів блокадного Ленінграда вдасться знайти чарівника, котрий подарує 800 у. о., яких не вистачає, щоб побачила світ книга їхніх спогадів. Її вже набрано і зверстано, залишилося тільки надрукувати. Та й книгу віршів бойового офіцера, вченого, романтика Олександра Доценка добре було б видати.

Севастополь.