Новорічної ночі — а було це в далекому 1955-му — в прийомному покої Кельменецької райлікарні пролунав телефонний дзвінок.
— Черговий лікар слухає, — взяв трубку Борис Михайлович Повар, недавній випускник медінституту. — Чим можу допомогти?
— Прошу терміново вислати машину за хворим, —пролунав схвильований жіночий голос з найвіддаленішого села району Молодави. — У чоловіка прорив виразки шлунку.
— Пробачте, хто говорить? Ви сільський фельдшер?
— Ні, дружина хворого...
— У такому разі негайно зверніться до сільського фельдшера, він огляне чоловіка, і, якщо діагноз підтвердиться, негайно вишлемо машину.
— Але ж хворий і є той само сільський фельдшер, до якого ви мене посилаєте, — раптом почув у відповідь. — Xіба фельдшер не може захворіти?
Справді, такої ситуації ще не було. Діяти потрібно було швидко. Але як?
Борис Михайлович рішуче набрав номер телефону головного лікаря, колишнього фронтовика Віктора Лук’яновича Мельника, який до того ж був провідним хірургом лікарні:
— У Молодаві у хворого прорив виразки шлунку...
— Висилайте негайно машину, — аж вигукнув той, не дослухавши Повара, і додав: — Накажіть, щоб сільський фельдшер обов’язково супроводжував хворого.
— Але це сталося з самим фельдшером, Вікторе Лук’яновичу, прорив. Нема кому супроводжувати хворого.
— З фельдшером, кажете?! — перепитав головний. — Справді, складна ситуація. Нехай шофер заводить машину, я поїду на виклик сам...
Через півтори години головний майже на руках доправив хворого до лікарні і зробив йому складну операцію. Асистував йому молодий лікар Повар. Життя фельдшера було врятоване.
Іван БЕЗРУЧКО лікар-пенсіонер.
Кельменці
Чернівецької області.
