Юрій Тюрін з Ай-Тодорського маяка

І в новорічну ніч звично та вічно сяє мореплавцям надійним сліпучо-зеленим, пульсуючим дороговказом, посилає точні радіосигнали суднам, вказує шлях лише щасливого плавання найвідоміший на кримському Південнобережжі нині 120-річний маяк. Зразковим цей шедевр будівничого мистецтва називають на крихітному клаптику землі завдяки незмінній упродовж понад чверть століття бездоганній вахті старого мудрого служителя маяка, капітана другого рангу Юрія Івановича Тюріна, який допоміг і мені доторкнутися до серця маяка — його променистої лінзи і сутності.

Своїм компасом у житті й морях називає ветерана чимало кримських служителів маяків і мореходів. Як спеціаліст він знає і вміє працювати з різною технікою, водночас нести важкі, часом небезпечні вахти біля самісінької штормової стихії. Як людина — і в свої понад 70 — невиправний романтик, цікавий, багатогранний. Каже: «Народжене морем, сповите серпанком таємничості, слово «маяк» ніколи не залишає байдужим і невдячним серце кожного справжнього моряка. Рятівний промінь то проводжає, то зустрічає мореходів із далеких подорожей, допомагає їм в лиху негоду, дарує надію, впевненість у тому, що земля їх чекає, як мати і рідні та близькі люди. Тому зразкова робота і служба — справа життя і честі служителя маяка».

Це завдяки його старанням тут «на вічному якорі життя» збережено і опоряджено розкопки древніх римських лазень-терм, залишки таврських украплень, які цікавлять науковців-археологів. Заповідному місцю він не втомлюється відстоювати відповідний статус, ще замолоду створив на маяку перший у країні гідрографічний музей маякової служби, відомий тепер далеко за межами півострова.

У багатющій експозиції його улюбленого дітища —унікальний і цікавий матеріал з описами маловідомих і невідомих фактів, подій, історій, що показують усю складність праці служителів маяків, навігаційні прилади минулих років, карти і лоції, найдавніші й сучасні якорі, ліхтарі, дзвони, інші унікальні атрибути мореплавання.

На захоплюючу повість про буття маяка схожа багатотомна нині книга почесних гостей, перші записи у якій залишили Лев Толстой, Антон Чехов, короновані й титуловані особи, відомі полководці, державні діячі, митці...

Про самовіддану і романтичну працю хранителів маяків і морських мандрівників Юрій Іванович розповідає по-юнацьки пристрасно. Наочно показує: яке давнє мореплавання, такі стародавні й маяки. Їх знаменитий родоначальник — Александрійський маяк зі статуєю Посейдона на башті на острові Фірос упродовж 1,5 тисячі років навіть належав до семи чудес світу, доки його не зруйнував землетрус 1326 року. Не поступався шаною та людським захопленням і його не менш знаменитий побратим: Родоський колос бога Геліоса, теж повалений землетрусом у 285 році до н. е. Вихід до Чорного моря слов’ян, дружин Київської Русі і козацтва також підкріплювали сигнальні вогні та маяки, чимало з яких поставили тут ще стародавні греки.

Нині їх у нашій державі понад 100, більше 20 лише кримських азово-чорноморських маяків — вічних провідників і священної сторожі наших водних просторів.

Найстаріші: Херсонеський, Тарханкутський, Інкерманський, Єнікальський, Кінбурнський, Тендрівський, як і кожен наступний з них, після спорудження освячені на «богоугодну справу забезпечення безпеки мореплавання і збереження життів мандрівних та подорожуючих православних християн»...

По крихтах збирає Юрій Іванович історію кримських маяків, сумлінно фіксує вражаючі факти. Приміром, про те, як в 1942 році фашисти бомбили Херсонеський маяк, але із вщент зруйнованої башти його начальник Андрій Дудар разом зі своєю дружиною Марією Федорівною продовжували вказувати шлях нашим кораблям зеленими сигналами ракет. Поранений, він не залишив свій пост до останнього, а після війни ще два десятиліття був начальником, але вже Ай-Тодорського маяка. Герой і народився на маяку в сім’ї його служителя — ратника піхоти запасу Іллі Дударя, учасника першої героїчної оборони Севастополя 1854—1855 років.

Це саме Тюрін домігся, щоб двопалубний теплохід Ялтинського порту отримав ім’я «Андрій Дудар». Не менш героїчна й звитяжна участь у війні з німецько-фашистськими загарбниками хранителя Саричського маяка Михайла Макухи, яку продовжив його син Андрій...

Але спілкування з багатьма кримськими служителями маяків зазвичай не обходиться і без їхніх неспокійних спогадів про спливаючий у вічність рік. Хоча йдеться вже не про скандально відому російську дамбу до острова Тузла, а саме про маяки та багато інших суто мирних навігаційно-гідрографічних об’єктів. Де-юре вони мають належати Україні, яка згідно з нормами міжнародного права й несе відповідальність за безпеку мореплавства у своїх територіальних водах. Та де-факто — чимало з цих об’єктів досі контролює Чорноморський флот Російської Федерації. Тому й минулого року засмучували нас нові спалахи конфліктів на грунті перебування іноземних військ на суверенній території, які траплялися навіть під час святкування Незалежності України. Тоді, приміром, більше місяця на найпівденнішій континентальній точці української території — маяку мису Сарич стояли у всеозброєнні російські морські піхотинці. Гіркий спогад про це протистояння залишився у багатьох понині. Невже воїнська частина 49385, яка була у складі ЧФ СРСР, й після 1993 року, коли відбувся розподіл флотів, досі вважає себе нібито правонаступницею-володаркою об’єктів і землі військової частини колишнього «Союзу непорушного республік вільних»? При тому, що жодних прав і повноважень утримувати навігаційно-гідрографічні об’єкти: маяки, буї, світлові та всі інші застережні знаки на кримському узбережжі наша північна сусідка насправді не має. 1997 року під час укладання базових угод щодо флоту вони не увійшли до переліку орендованого росіянами майна. Тоді це чомусь вирішили відкласти на потім. Щоб закласти підстави для конфліктів? Бо росіяни більшість об’єктів не полишили понині, хоча є стоси документів, за якими все це добро — суто українська власність.

Тож маємо рішення всіх судів на користь України, а виконання — жодного. Що не зміцнює нашу дружбу і добросусідство та не робить успішнішим вирішення спільних завдань з безпеки мореплавання. Прикро, але факт: російська сторона давно і наполегливо хапається за кожен гідрографічний об’єкт, множить юридично невирішені питання, щоб всілякими способами максимально пролонгувати свою присутність на півострові, вважають українські моряки і служителі маяків. І справді: перемовини результатів не дають роками. Необхідність контролювати гідрографічні об’єкти на українській території росіяни традиційно пояснюють «турботою про боєготовність свого флоту», ніби від звичайнісінького маяка чи бакена залежить безпека оснащених наймодернішою комп’ютерною і супутниковою навігацією сучасних кораблів.

Багато сухопутних і просолених морем кримчан переконані: насправді контроль над гідрографією для ЧФ — це контроль над районами розгортання сил у разі підвищення бойової готовності.

А це ж питання безпеки нашої держави на Чорному і Азовському морях. Тривала «гідрографічна битва» вже втомила не лише наші «верхи», а й «низи», кажуть люди. Потрібно по-господарськи укласти комерційні договори на кожну будівлю, земельну ділянку, причал тимчасового базування російського Чорноморського флоту. Тоді все це коштуватиме набагато більше, ніж нинішнє перебування на півострові сусідського ЧФ.

Надія на успіх переговорів щодо Чорноморського флоту в рамках державної комісії Путін—Ющенко. Вони й покажуть, чи може нова українська влада відстояти свій національний інтерес. Час нам на різних берегах Чорного й Азовського морів згадати давнє морське гасло: «Маяки — святині морів. Вони належать усім та недоторканні, як повпреди держав».

Крим.