Чумачка

Напевно, вже немає такої «чоловічої» професії, яку не освоїли б жінки. І воювали, і сталь плавили, і літаками керували... Та досі не зустрічала згадок — навіть фольклорних — про участь «слабкої статі» в чумакуванні. Ця древня українська професія вважалася суто чоловічою, жіноцтво до неї здавна не допускали... Але, з’ясовується, були й винятки. Петро Градовський, директор профтехучилища, а заодно літератор і краєзнавець, автор кількох книг про своє рідне село Забріддя Черняхівського району на Житомирщині, «розкопав» цікаві свідчення про жінку-чумачку, яка жила в його селі...

Марічка Круківська походила із чумацької родини. Її батько та троє братів кожної весни їздили до Криму на власноруч змайстрованих мажах. Возили жито, овес, борошно, а назад — сіль, рибу, різний крам. Чумаки Забріддя та навколишніх сіл прямували до Криму однією валкою, тож батьки Марії та її майбутнього чоловіка Федора чумакували разом. Федя, як називала його дружина, був розважливим, сміливим, а в батьковому ремеслі виявляв неабияку кмітливість — і коли закуповували товар, і коли продавали. На той час його батько, Станіслав Карчевський, вирішив підібрати надійну хазяйновиту невістку, адже під час чумакування його чимале господарство залишалося в жіночих руках. А стара Карчевська зовсім занедужала...

Вибрав Федір Марійку, «дочку Крука» — вони перед тим дві зими дружили і ходили разом на вечорниці. Відгуляли весілля, привезли в хату до молодого посаг і почалися звичайні будні. А коли минула зима, Станіслав Карчевський знову почав лаштуватися в дорогу, до Криму. Але його син поставив зовсім несподівану вимогу, щоб і Марійка поїхала до Криму. Батько спочатку розгубився, адже про таке навіть мови бути не могло! «Де це видано, щоб баба їхала з чумаками?» — «А що, вона помішає? Буде воли поганяти, варити їсти... Головне, що будемо з дружиною разом!» Батька переконати було неможливо: «Не можна брати бабу в дорогу, вона ж не витримає!» Але Федя наполягав: «Ніяка вона не баба, а моя дружина та ваша невістка. Дорогу ще краще за нас витримає!» Станіслав не втримався і як вперіщить сина по спині батогом — аж кров’яна смуга виступила! Федір схопився і втік. А батько тільки буркнув услід: «Недуга його матері! Козарлюга, а дурний... Сам намучиться і бабу вимучить... А як вона волові на роги попаде — взагалі каюк буде!» Але навіть такі серйозні аргументи на Федора не подіяли.

Увечері в хаті панувала гнітюча тиша, батько був насуплений, ніхто не смів йому навіть слова сказати. Зранку почали готуватися до подорожі, лаштували ярма, колеса, сушили сухарі. А коли сім’я зібралася вечеряти, Федя заявив прямо: «Якщо Марійка не поїде, не поїду і я!» Тільки через день старий таки дав згоду на таку ризиковану справу.

Марічці виділили окрему мажу, на яку склали харчі, ложки, казан, в якому вона щодня варила чумакам кашу, куліш, галушки. Коли її батько побачив, що Марійка поїде з чумаками до Криму, то тільки здивовано перехрестився. Довелося Федору виправдовуватись...

На весняного Миколу вирушили. Щодня долали 20—30 верст шляху. Марійка щодня бачила все нові, незнані краї, адже раніше далі Житомира не була. Готувала чумакам обіди та вечері, а на валку чумаків, здорових та дужих чоловіків, треба було багато наварити! Та одного дня трапилася халепа: не дорахувалися пари волів — у шкоду зайшли. Пан, на чию землю вони потрапили, довго їх не хотів віддавати. З того часу Карчевський дивився на невістку трохи скоса, бо вважав, що саме жінка у валці була причиною негараздів...

Щоранку чумаки вирушали до схід сонця. Майже всі ходили босими, вмивалися росою. Дні не завжди були погожими. Траплялося й таке, що цілу ніч і цілий день йде дощ, і сонця нема, щоб обсушитись. Намучилась Марічка в тому чумакуванні — ні тобі відпочинку, ні свята, ні неділі... Топчи землю, вари їсти, ремонтуй снасті — і так щодня.

Та все-таки цю подорож Марійка вважала найщасливішою частиною свого життя. До самої смерті вона жила враженнями про своє чумакування. Адже чумаки майже ніколи не сварилися, не сперечалися. В них діяв неписаний закон: усі за одного і один за всіх. Тому злодії та розбійники часто обходили чумацькі валки стороною. До того ж Марійку чоловіки поважали, не сміли нічого поганого при ній казати.

Це був 1869 рік. Марія пізно восени повернулась додому, до своєї звичної роботи по господарству. Більше ніколи не їздила вона чумакувати, але ту красу і романтику запам’ятала назавжди і передала у розповідях своїм нащадкам. Її онук і повідав своєму племіннику Петру Градовському про чумачку-полісянку. А той переказав цю історію у своїй книзі «Календар народних звичаїв та обрядів у селі Забрідді на Житомирщині».