Будь з ким готовий побитися об заклад, що за чистотою, охайністю і впорядкованістю, а відтак і статечністю, Суми, либонь, єдине місто в Україні, яке на рівних може посперечатися зі своїми західними побратимами. І не я один такої думки. У непідробному захопленні від цілорічно причепуреної оази бадьорості, здоров’я і чистоти всі гості міста над Пслом, у тому числі й незліченні зарубіжні туристи та офіційні іноземні делегації. А завдячують Суми своїй привабливості, ошатності і зразковому порядку працьовитим трудівникам ТОВ «Сумикомунтранс» на чолі з Володимиром Чертковим.

...Ішов 1993-й — третій рік загальної «демократії», яку вітчизняні стернові всіх мастей «ненав’язливо» трансформовували в анархію. Відповідно до тодішніх «еталонів», вибори нового керівника тоді ще «Сумського орендного комунального автотранспортного підприємства» мали відбутися за повного «штилю» електорату — тобто на безальтернативній основі. Ніхто й гадки не мав, що це затишшя перед бурею. Рівно за три дні до виборів колектив делегує до завідувача ремонтної майстерні Володимира Черткова своїх повпредів з жорстким ультиматумом: скласти конкуренцію самовисуванцю. Новоспечений претендент, отетерівши від такої довіри, спробував було пручатися, мовляв, не по Савці свитка. Та аргументи «парламентерів» виявилися такими «переконливими» і «виваженими», що Черткову довелося беззастережно викинути білий прапор. Зрештою, такими само беззаперечними були й результати виборів: за креатив колективу віддали голоси понад 94 відсотків працюючих.

Особисто Володимира Миколайовича ця неждана вікторія більше налякала, ніж порадувала. Куди подіне очі, якщо не виправдає довіри товаришів, які швидше з відчаю поставили на нього? Чи під силу йому нинішній віз комунальних проблем, з якими свого часу чимало клопоту мали його попередники, чиї імена спричиняли легкий морський «бриз» навіть у міністерських кабінетах: генерал у відставці Микола Мінаєв та колишній головний інженер будівництва Красноярської ГЕС Сергій Призенко? Що після таких корифеїв може запропонувати колективу, а тим паче місту? Проте, з другого боку, він хоча й не генерал, але й не зовсім ликом шитий. Як-не-як за плечима у нього не інститут благородних дівиць, а сувора проза життя, яке з дитинства (батько-коваль пішов із життя, коли Володі тільки-но виповнилося 13 років) загартовувало, додаючи до сибірського колоритного характеру підлітка перцевої начинки і крицевої волі. У дванадцять у батьковій кузні викував свій перший гвіздок, ще за півроку — підкову, яка замість щастя, віддячила йому сирітством. Після смерті батька Володимир став єдиною опорою і надією для матері та 11-річного брата. Тож, аби не втратити перед ними свого статусу «мужчини», вночі по-дитячому плакав у подушку, а вдень зав’язував нерви вузлом і, щоб вивести сім’ю в люди, з потрійним завзяттям почав гризти граніт наук. І недаремно. Середню школу Володимир закінчив майже відмінником та ще й із червоним дипломом механізатора широкого профілю і з водійським посвідченням на додачу. Тоді ж, у 1972-му, в неповні вісімнадцять, юнак на відмінно витримав ще один іспит на зрілість. І не чим-небудь, а жнивами, як механізатор Кишовської МТС Новосибірської області. У нагороду, начальство «вибиває» для юного таланта дворічну «бронь» від армії. Проте «дарування» й справді виявилося з перцем — рішуче відмовилося від «лафи» й уже невдовзі загартовувало сибірський характер спочатку у танковій частині під Житомиром, після виходу в запас — 3 роки випробувачем танків на Харківському заводі імені Малишева, а опісля — котельним оператором, трактористом, інженером сільгосптехніки, головою Селецької сільради Народицького району на Житомирщині та студентом-заочником місцевого сільгоспінституту. Обласне начальство вже накинуло оком на перспективного спеціаліста й готувало в заступники голови райвиконкому, коли бабахнув Чорнобиль. Так у пошуках прихистку, не для себе, для дітей і дружини, Володимир Чертков на початку 90-х опинився в Сумах...

...Упродовж усієї ночі не зімкнув новообраний директор очей, б’ючись над одвічним гамлетівським питанням: «Бути чи не бути?». Утім, лютневий світанок, заколисаний хурделицею, так і не приніс обіцяної розради. І Чертков вирішує відмовитися від посади. Зупинили від поспішного кроку стривожені погляди людей, що зранку юрмилися біля приймальні з німим запитанням в очах: «Невже ми помилилися в тобі?».

...Півроку без спочину мотався по відрядженнях, прискіпливо вивчаючи досвід роботи колег у великих і малих містах. Усе побачене, підмічене й почуте схоплював на льоту й занотовував до блокнота від «а» до «я». Та коли повертався до рідних пенатів, руки німіли від одного вигляду залишеної йому «спадщини», що скидалася на гордіїв вузол зі скринею Пандори на додачу. Навіть сибіряку було від чого прийти у розпач.

На той час місто залишалося єдиним обласним центром, де через відсутність контейнерів, сміття збиралося й вивозилося «за дзвінком», тобто за графіком та ще й раз на два-три дні. Тож у визначені дні й години в очікуванні сміттєвозів біля кожного житлового будинку, нерідко даремно, шикувалися довжелезні черги з квартирним «добром» і прокльонами на вустах.

— Переважно цілком заслуженими, — як страшний сон згадує ті часи Володимир Миколайович. — Через відсутність сучасних транспортних засобів та нормальної організації праці підприємство працювало як мокре горить. Ось і перепадало нам від людей на горіхи.

Тодішній автопарк підприємства скидався на латану-перелатану свитину з одним рукавом. Тож викручувалися як могли. Щоб «взути» автомашину, завалящі шини збирали на звалищах, на узбіччях доріг, тимчасово переставляли їх із відремонтованих на невідремонтовані автомобілі. Допомагало мало. Адже водії сміттєвозів збирали сміття за власними «графіками»: заради власної захмарної зарплатні, образно кажучи, каталися з Києва до Одеси через Владивосток. Коли Володимир Чертков ознайомився з цим «ноу-хау» — обома руками за голову схопився: складова паливно-мастильних матеріалів з’їдала близько 80 відсотків коштів у собівартості однієї тонни вивезених відходів. І тепер він уже ставить питання руба перед своїми недавніми «парламентерами»: «Або працюємо чесно й на совість, або я негайно складаю із себе директорські повноваження...».

Результату, якого цією заявою добився директор, позаздрили б найвпливовіші чаклунки: на запропонований компроміс пристали всі горе-новатори. Розроблений спільно оптимальний графік збору відходів скоротив довжину маршрутів автомашин удвічі. І через рік за зекономлені на пальному та на амортизації кошти колектив, уже ТОВ «Сумикомунтранс», встановлює небачені до цього в місті 1600 контейнерів для твердих відходів. Збігає ще півтора року, і підприємство, знову-таки за виручені кошти, втричі скорочує автопарк й замінює всі допотопні маломісні «газони» великогабаритними «КамАЗами» й «ЗІЛами». Так директор з командою однодумців самотужки, і в переносному, і прямому значенні, розпочав очищення міста від бруду. Та справжнім тріумфом здорового глузду став перехід Сум у 1999-му — за ініціативою того-таки товариства на чолі з Володимиром Чертковим — на прямі розрахунки населення з конкретними надавачами комунальних послуг.

— То був, можна сказати, революційний переворот у «комуналці», — згадує Володимир Миколайович. — Адже до цього всі кошти надходили до загального «котла», біля якого десятеро стояли в черзі за милостинею з черпаками, а вдвічі більше — з дірявими ополониками. Тим всеїдним «котлом» десятиріччями залишалися житлово-експлуатаційні контори, керівники яких на свій розсуд левову частку всіх надходжень залишали в себе, а решту роздавали партнерам за принципом: тому дам, тому не дам, та й то лише до великих свят.

Відтак, реально запровадивши в життя відомий лозунг: «Кожному по труду!», сумчани, самі того не підозрюючи, перші серед працівників комунальної сфери України, зазіхнули на давню й наскрізь порочну систему дармоїдства. Саме відтоді недавній учень разом зі своїм підприємством трансформувався в учителя для цілої галузі. Нині колеги їдуть по досвід до Черткова з усіх-усюд: з Києва, Харкова, Львова, Ужгорода, Люботина, Львова, Одеси, Севастополя, Горлівки... Щойно в Сумах, наприклад, на базі «Сумикомунтранса» завершився надцятий за ліком республіканський семінар комунальників, в якому взяли участь представники із 37(!) міст України. А наприкінці грудня переймати досвід до сумчан автономно приїдуть не хто-небудь, а недавні законодавці української комунальної «моди» — харків’яни. Слід зауважити, що «всі прапори» нині з’їжджаються до Сум і за втіленим, і втілюваним досвідом.

Тим часом директор «Сумикомунтрансу» вже давно мріє збирати відходи за західним зразком — роздільним методом: на облаштований біля кожного будинку майданчик поставити по три великі закриті контейнери: для твердих і харчових відходів та ганчір’я. Зрештою, чому тільки мріє? Не сьогодні-завтра на склади надійдуть перші дві сотні німецьких сміттєзбірників. Водночас Володимир Миколайович розуміє, що одними, навіть ультрасучасними контейнерами без підвищення загальної культури і свідомості населення справі не зарадиш. Тож вийшов з ініціативою перед керівниками міста взятися за виховання молодого покоління безпосередньо в дитсадках і школах. Навіть власну програму розробив. Неспроста, звісно. Адже саме з німецькою фірмою «Шиффер» уже фактично завершено перемовини про спорудження на околицях обласного центру безвідходної сортувальної лінії, «продукцію» якої «прямим курсом» відправлятимуть на переробні заводи.

— Так одним пострілом вполюємо двох зайців: не захаращуватимемо навколишні сільгоспугіддя сміттям та ще солідну живу копійку матимемо, — ділиться планами співрозмовник. — Хоча б за ті ж харчові відходи, з яких суміжники виготовлятимуть чисті екологічні добрива.

Відсутність коштів — одне з найболючіших питань для всіх сумських комунальників.

— Навіть у Білорусі, не кажучи вже про Росію та інші країни СНД, комунальна галузь переведена на бізнесові рейки, тоді як рідна влада, немов мачуха, «балує» нас лише економічними потиличниками, — зітхає Володимир Чертков. — Так, за 15 років ціни на «горючку» підскочили у десятки разів, а тарифи на сміття — заледве в чотири рази. Схоже, в українських вождів не все гаразд з арифметикою. Невже всерйоз розраховують, що європейська спільнота відважиться пустити нас на поріг свого дому нечесаними й немитими? До речі, за аналогічним сценарієм діють також місцеві можновладці. Уявіть собі, що Суми — єдине місто України, де упродовж останніх 5 років з міського бюджету не дотується жодна комунальна послуга.

...Цілеспрямованість і працьовитість трудівників «Сумикомунтрансу» та їхнього лідера Володимира Черткова завжди на слуху і у столиці, і в Україні. Підтвердження того — кілька десятків кубків, грамот і дипломів, отриманих ними за останні 5 років. Найдорожчі для директора — диплом лауреата галузевої профспілки та Почесна грамота Кабміну за 2004 рік. Одна біда: столичне начальство за волячу двожильність і організаторські здібності Черткова душі у ньому не чує, а місцеве, навпаки, — що краще він працює, то сильніше намагається прибрати до рук його дітище...

Багато гірких слів довелося почути про підступність доморощених можновладців і від свого візаві. Найболючішою була оповідь про те, як 2 роки тому міська влада, через свою непомірну пожадливість безкарно зірвала реалізацію міжнародної угоди з австрійсько-американсько-українською фірмою про спорудження на території області сучасного заводу з переробки побутових відходів, а після того почала «пресувати» його самого, аби він передав у донецькі руки поставлене на ноги підприємство. І цього разу колектив став горою за свого директора: «Нехай тільки спробують, того ж дня оголосимо безстроковий страйк...». Їхні «помаранчеві» наступники, які колись дерли горло на сесіях міськради за цілісність підприємства, півроку були тихше води і нижче трави, а тепер і вони почали гострити зуби на «Сумикомунтранс».

Прощаючись, я відважився на запитання: «На злидня йому весь отой клопіт, турботи, безсонні ночі? Чи не краще з його організаторськими здібностями податися на вільні хліби? Тим паче що від пропозицій відбою немає».

І почув відповідь, гідну древніх філософів: «Щоб, як і колись, у рідному місті знову розквітли троянди. Адже вони виростають лише там, де люди живуть заможно і щасливо...».

Суми.