Потрібен не набір «рубежів» і цифр, а швидше спектр мотивацій та механізмів, які забезпечуватимуть сприятливі умови для розвитку

Доречно пригадати, що першій аграрній програмі у нашій країні — 140 років. Після скасування кріпацтва князю Васильчикову з науковцем Кавеліним та владі знадобилося лише два роки, щоб зрозуміти важкі проблеми пореформеного села, та ще два роки, щоб створити абсолютне мотиваційне середовище, в якому розквітла народна економічна ініціатива. Впродовж 25 років «приріст ВВП» сягнув 300 відсотків на рік (а за 1890—1900 роки — 3 000 відсотків). Без партій, радіо, телефону, Мінагрополітики, телебачення і газет.

На початку XX століття село стимулювало появу нових персоналій (Столипін, Чаянов, Туган-Баранівський), що створили практичну теорію розвитку села, і царська Росія стала в перший ряд інтенсивного агропромислового розвитку.

Нині вже два десятиліття (починаючи з перебудови) ми живемо в епоху матеріальної, інтелектуальної, духовної, екологічної та іншої деградації етносу. Ми вимираємо, але надія в нас ще жевріє. Життя через вічні закони природи бере своє. Ми шукаємо. Ось уже дійшли до формулювання національної програми «Добробут через аграрний розвиток». Маємо ще одну надію на стрибок у майбутнє.

Істину вже давно знайдено

Свобода від кріпацтва виштовхнула мільйони непідготовлених до самостійного економічного життя малограмотних селян у товарні відносини. Раніше за них думав пан. Протягом двох років в імперії склалися обставини, схожі на ситуацію після розвалу Союзу. Відсутність у народу коштів і розуміння нових реалій призводили до страшних людських трагедій. Усі були насильно вкинуті в стихійне базарне виживання. Але на відміну від 1991 року народ мав професійні й трудові навички жити самостійно, в господарстві були тяглова сила, сільгоспреманент. Вистачало сала, м’яса, фруктів, хліба, овочів... Головне, в країні знайшлися освічені державні діячі, чесні вчені з блискучою класичною освітою. Вже в 1865 році уряд прийняв запропоновані гуртком князя Васильчикова принципи ринкової самоорганізації селян на основі кредитних товариств. Незважаючи на відомий тоді передовий досвід таких організацій в Німеччині, за основу взяли народний досвід селян Гадяцького повіту Полтавської губернії. Тільки він відповідав умовам Росії.

За 30—40 років практично неграмотні селяни без інвестицій увійшли в сталі ринкові відносини і вимагали нових реформ. У цих умовах реформи Столипіна знайшли готове соціально-економічне середовище, яке чекало змін. Мільйони господарств перейшли до товарного господарювання. А держава робила все, щоб створити умови для їх саморозвитку: школи, дороги, сільгосптехніка, насіння, породисті тварини тощо. Будь-яка консультаційна та інша допомога була безкоштовною і висококваліфікованою.

Величезним кроком стало народження з 1900 року в Росії кооперативного руху. Але з розвитком виробництва сільгосптоварів на продаж (перетворення сімейних господарств на товарні) село заполонили посередники, гендлярі. Сільські продукти проходили 5—10 зайвих рук. Їх прибутки сплачували важкою працею хлібороби. Тому селяни вимушені були шукати, як зберегти своє господарство. Кооперація стала механізмом використання переваг великого підприємства та особливостей дрібного виробника.

Без економічно вільного господаря немає інших форм свободи

За будь-яких катаклізмів люди виживали і ставали на ноги завдяки напруженій праці в своїх садибах. Тож програми національного відродження вже на першому етапі мають успішно розв’зувати проблеми фізичного і економічного відродження сім’ї на базі її товарної садиби. Створення інфраструктури розвитку високотоварної садибної держави — найважливіший поштовх відродження промисловості, прикладної науки, духовності, дієздатності етносу тощо.

Отже, народна економічна ідея України — це відродження товарної садибної держави, історично обумовленої на наших чудових землях. Але на сучасних технологічних можливостях, наукоємності та енергоавтономності. Рушієм такої ідеї є природне бажання кожного самому вирішити свою економічну долю, інтенсивно працювати і вкладати всі свої кошти і сили в якнайшвидшу реалізацію сімейної мрії.

Для синхронізації дій народу й уряду в національній програмі необхідно здійснювати: випуск доступної технологічної літератури з питань товарного садибного господарювання, прийняття національної програми розвитку садибної держави, створення спеціалізованих центрів системного відродження регіонів і територіальних громад.

Базовим технологічним, освітнім і методичним центром для обслуговування масового цілорічного виробництва найдешевших біоактивних харчових продуктів рослинного і тваринного походження на основі національних енергоавтономних геліотехнологій може стати наш інформаційно-технологічний центр.

В Україні майже десять мільйонів примітивних садиб з примітивними можливостями. Щоб відродити (зробити товарними) хоча б два мільйони, кожній на енергетичну, технологічну та побутову модернізацію необхідно від 100 тис. грн. Загалом — від 200 млрд. грн. Якщо уряд і знайде їх — то буде свято надурняк мільйонам осатанілих від щастя чиновників і посередників або кошти підуть у проекти століття (гіперсвинарники, що знищать природу, на дотації монополістам тощо). Та й електорат не готовий до цього. Він має індивідуально і на прикладах сам відроджувати працелюбство і системну освіченість (невже незрозуміло, що з цього треба починати розбудову).

А якщо взяти курс на сприяння відродженню сімейного товарного господарства (за Чаяновим), то запускається механізм випереджального самоінвестування і саморозвитку. Держава буде лише допомагати цьому всіма мотиваційними можливостями. Окремі групи населення вже заробляють валюту за кордоном — до 40 млрд. дол. на рік — і спроможні створити власне товарне садибне господарство.

Ось і можливості народу! Ці кошти витрачаються на автономне виживання, навчання дітей, хабарі і накопичення про чорний день, автотранспорт, квартиру, будинок, паливо... На розвиток інфраструктури регіонів України в наявних умовах значна частина цієї валюти піти не може. Бо немає освяченої державою стратегії на непорушність приватної власності, стратегії і програми розвитку нового способу життя сім’ї в гармонії з природою. Відсутня інфраструктура забезпечення життя, творчості, сімейного товарного бізнесу, нових знань тощо, без чого сім’я виживає супроти дій влади, особливо місцевої. Бракує абсолютно зрозумілої кожному системи практичного самоврядування малої батьківщини і захищеності її від ворожого впливу напівкриміналу. Не відлагоджено систему масової економічної, екологічної, правової і технологічної освіти.

Для перетворення в майбутньому нашого населення в народ з новим мисленням і новим способом життя відповідно до вимог часу, природи і світового інтелекту потрібні:

воля Президента, що спирається на патріархів всіх церков, прогресивно-дієздатні партії та рухи, щоб висунути національну економічну ідею відродження садибної сімейної товарної одноповерхової держави — основи її безпеки;

створення всенародного неполітичного єднання, що очолить матеріальну та ідеологічну складові відродження садибної держави;

створення інформаційно-технологічного і освітнього центру садибного відродження;

об’єднання відкритими конкурсами і програмами всього наукового і технологічного потенціалу країни в пошуках оптимальних рішень регіонального розвитку.

Це що, повернення до патріархального суспільства?

Ні! Це паралельна гілка діяльності держави щодо активізації економічної й соціальної активності досі пасивного населення для негайного тотального руху на шляху перетворення середовища і матеріальних умов проживання великого етносу. Інакше він і далі деградуватиме.

З чого розпочати? З розробки і масового впровадження автономних національних садибних енергокомплексів для забезпечення абсолютної конкурентоспроможності товарів і послуг на світовому ринку.

Цей шлях треба доповнювати стратегією розвитку сімейних товарних господарств і стимулюванням інфраструктури їх забезпечення, що дасть достатньо продуктів і підірве монополізм нових латифундистів, рівні соціально-економічні можливості на старті і залучить у саморозвиток України мільярди народних (і тіньових) коштів.

Аби не скотитися в подальшу стихію, потрібна розробка стратегії, механізмів і технологій садибного розвитку XX століття:

нова енергетика, нові екстремальні агротехнології і нові наукоємні напрями в господарській інфраструктурі;

залучення тисяч професіоналів і аматорів в систему створення національних стандартів садибної енергонезалежної, екологічно чистої України нового тисячоліття.

Загальнофілософським критерієм істинності є ПРАКТИКА. Невже не видно, що десятки років балаканини навкруг «уболівання» за село, сільське виробництво тощо приносить не результати, а «дерибан» бюджету? Коли проаналізувати історичні паралелі у всьому спектрі проблем та рішень, видно:

1. Критерієм істини, що виявить доцільність програми «Добробут через аграрний розвиток», буде одне: чи запуститься всенародна економічна ініціатива системного відродження села. Не дай Боже, програма буде адитивною студійною роботою колгоспних науковців і чиновників Агропрому, що довели за десятки років Україну до товарного дефіциту хліба, сала, овочів, м’яса, фруктів, ягід, цукру... Всім відомо, що перебудову ніколи не може здійснити та сила, під керівництвом якої прийшли до необхідності перебудови. Але й нова сила повинна мати системну освіту. В комерційних «академіях управління» їх не готують.

2. В Україні достатньо значних постатей в аграрній науці на стиках знань та технологій. Але якщо нами керує адміністративна «наукова» система, то їх ніхто не бачить і ніхто не може почути.

На цьому тлі наявний механізм Міністерства агрополітики — абсолютно не відповідає потребам часу.

Це має бути міністерство, що проводить: достовірний і безперервний (динамічний) моніторинг національної продовольчої безпеки, створює інфраструктуру розвитку галузі з випереджальним розвитком народної економічної ініціативи тощо.

На інші цілі нам не вистачить бюджету всієї Європи.

Олександр ІВАНЬКО, Олександр ІГНАТЕНКО, Георгій МАДЛЯР, Наталя ЛЕНІНСЬКА (Асоціація військових учених — учасників бойових дій, Міжнародна академія екології).