Руки хірурга не мають права помилятися

Два роки тому заступник головного лікаря з лікувальної роботи Одеського обласного онкологічного диспансеру Анатолій Лурін одержав несподівану телеграму з Москви від олімпійської чемпіонки з фігурного катання Ірини Родніної. Вона запрошувала його взяти участь у телевізійному ток-шоу «Після п’єдесталу», автором і ведучою якого була.

У Москві в телестудії до останньої хвилини Анатолій Григорович сушив голову — для чого прославлена спортсменка запросила його на ток-шоу. Але коли в студії з’явився могутнього зросту, з пудовими кулаками легендарний хокеїст Олександр Рагулін, у Луріна перехопило подих. Рагулін підійшов до Луріна і видихнув:

— Ну, здрастуйте, лікарю! Здрастуйте, чарівнику.

І так обняв Анатолія Григоровича, що в того захрустіли хребці.

Історія з порятунком хокеїста Рагуліна в біографії заслуженого лікаря РРФСР Анатолія Луріна — не найбільш знаменна і гучна. Після невдачі збірної СРСР з хокею на Олімпійських іграх спортсменів-армійців розкидали для проходження військової служби в далеких гарнізонах як покарання. Розбитому травмами і хворому Олександрові Рагуліну, а він тоді ледь з трудом пересувався, місцем «заслання» дістався Новосибірськ. Начальником військово-медичного управління Сибірського військового округу тоді був полковник Анатолій Лурін. Після першого медогляду Рагуліна він зрозумів, що шанси врятувати не здоров’я, а життя прославленого спортсмена є. І хірург Лурін ці шанси використав на всі сто відсотків — зробив кілька операцій, а заняття за спеціальною методикою дали змогу витягти спортсмена буквально з того світу.

І саме Олександр Рагулін, коли його запросили взяти участь у ток-шоу «Після п’єдесталу», наполіг на тому, щоб поруч з ним був його рятівник Анатолій Григорович Лурін.

На «особовому рахунку» за сорок років у хірурга Анатолія Луріна — більш як сорок тисяч операцій. І кожна з них — зарубка в пам’яті, кожну пам’ятає до найменших подробиць.

Після закінчення Вінницького медінституту його було призначено молодшим лікарем танкового полку в Групу радянських військ у Німеччині. Лікарем був молодшим, а за досвідом — старшим від багатьох майорів і полковників медслужби. Щаблі військової кар’єри Анатолій Лурін перескакував без труднощів, військові звання одержував без затримок. Ні-ні, та й шепотіли злі язички в спину, мовляв, у Луріна, «лапа волохата» в Міністерстві оборони, яка просуває у службі. А звідкіля тій лапі взятися. Лурін народився в селі Верхнячка Христинівського району Черкаської області, батьки — звичайні трудівники, а сам трудову діяльність починав помічником турбініста на цукровому заводі.

До медичного інституту, а трохи пізніше й до Військово-медичної академії Лурін вступав в умовах наджорсткого конкурсу, а от суперниками його на іспитах справді були ті самі синочки з «волохатими лапами».

Після розвалу Радянського Союзу полковник Анатолій Лурін написав рапорт: «Прошу перевести для продовження служби в Україну, на батьківщину. Хочу брати участь у будівництві Збройних сил України». Прочитавши такий рапорт, командувач військ Сибірського військового округу наказав подарувати полковнику Луріну «Волгу», щоб той тільки не їхав до України. А в особистій розмові кадровики лякали Анатолія Григоровича «достовірною інформацією», що, мовляв, жодних Збройних сил в Україні не буде ніколи.

— Це ми ще побачимо, — посміхався полковник Лурін, пакуючи валізи.

В Україні запропонували служити в Одеському військовому окрузі. Потім — призначення начальником Центрального військово-медичного управління Збройних сил України. Присвоїли військове звання генерал-майора медичної служби.

Здавалося б, Анатолій Григорович піймав, як мовиться, долю за хвіст. Насправді це було далеко не так. Йому дісталися не троянди, а колючки в розбудові військово-медичної служби української армії.

Узяти, наприклад, військові санаторії. Після створення української армії вона виявилася «господаркою» величезної кількості санаторіїв — у Криму, Одесі, Шклі, Трускавці. Міноборони Російської Федерації вимагало від України «по-братськи» поділити військові оздоровниці. Анатолію Луріну довелося попрацювати і дипломатом. Результат такої дипломатичної місії відомий — Україна не втратила жодного санаторію.

Саме генералові Луріну належить концептуальна модель організації військово-медичної служби. У Радянській Армії вся військова медицина структурно входила до системи тилового забезпечення. З одного боку, ця підпорядкованість медиків тиловим службам була виправдана. А з другого — породжувала цілковите безправ’я і безсилля медицини в погонах. Скажімо, знайшли військові медики порушення в організації харчування особового складу. Хто має виправляти недоліки? Тилові служби, в яких медики перебували в підпорядкуванні. Звичайно, тилові начальники не були абсолютно зацікавлені в тому, щоб військові медики виявляли «активність». Сьогодні, на пропозицію Луріна, схема взаємовідносин змінилася — організацією і контролем медичної служби займаються особисто командири-єдиноначальники. А вони вже знають, як зняти «стружку» з тиловиків за недоробки, які було виявлено медслужбою.

У генерала Луріна, за його словами, характер був не генеральський: скоріше м’який, ніж жорсткий і жорстокий.

Але дивна річ — підлеглі не користувалися такою м’якістю, а прагнули не підводити свого генерала. За півтора року керівництва медслужбою Збройних сил України генерал Анатолій Лурін дійшов до кожного полкового медпункту, особисто знав усіх полкових лікарів, багатьом з них сприяв просуванню в службі.

Саме Лурін був першим військовим медиком України, який налагоджував міжнародне співробітництво з колегами-медиками армій країн Європи. Ті, за їх визнанням, не очікували, що зустрінуть такого інтелігентного, грамотного і чарівного українського генерала. До речі, та сама концептуальна модель генерала Луріна, про яку йшлося вище, сьогодні успішно застосовується в армії ФРН, до прикладу. Отож, як кажуть, знай наших.

І навіть у ці напружені роки створення медичної служби Збройних сил України хірург Лурін стояв біля операційного столу.

— У медицині репетицій не буває, — каже Лурін. І любить ще він повторювати слова великого медика Ібн Сіни, який казав, що у лікаря має бути погляд сокола, руки дівчини, мудрість змії і серце лева.

Я розпитував колег Анатолія Луріна про нього, і всі розповідали про його досвід, про майстерність хірурга, про мужність лікаря, про доброту — тобто називали всі ті якості, про які казав Ібн Сіна.

Є ліки для хворого — це надія

Так вийшло, що генералу Анатолію Луріну довелося піти в запас. В Одесі, куди він повернувся, в нього не було ні квартири, ні роботи, тобто довелося починати, як у лейтенантські роки — з нуля.

З роботою налагодилося швидко — йому було зроблено найблискучіші пропозиції: у хірурга Луріна в медичному світі авторитет незаперечний. З усіх пропозицій він вибрав, скажемо так, не найперспективнішу — став хірургом в обласному онкологічному диспансері. Чому саме онкологія?

— Мені здається, — розмірковує Анатолій Григорович, — що онкодиспансер для багатьох, хто опинився тут, лунає як вирок. Лікар тут для хворих усе — рятівник, надія, він — істина в останній інстанції. Я розумію, що не чудотворець, але знаю твердо, що мої руки — руки хірурга — не мають права на помилку. Я оперуватиму доти, доки руки триматимуть скальпель. Кожна операція — це проміннячко надії для хворого.

В обласному онкологічному диспансері Анатолій Лурін для хірургів, для всіх лікарів як камертон, за яким вони звіряють свою роботу. Поруч з Луріним сьогодні працюють заслужені лікарі Йосип Воронов і Олександр Згура, доцент Олександр Біленко — їх називають кращими хірургами Одеси.

І всі вони, звичайно, 23 грудня будуть за святковим столом — Анатолію Григоровичу Луріну виповнюється 60 років. Чи встигне за святковий стіл сам ювіляр — це під сумнівом. Бо, якщо хтось потребуватиме операції, він, звичайно, буде в операційній. І зробити з цим нічого не можна.

23 грудня в родині Луріних відзначатимуть два ювілеї — онука Катруся святкує разом з дідом свій десятилітній день народження. Мабуть, коли виросте, теж буде медиком. Як батько — підполковник медслужби кандидат медичних наук Ігор Лурін (сьогодні він — начальник проктологічного відділення Центрального клінічного військового госпіталю), як бабуся — Світлана Вікторівна працює лікарем-ендокринологом 411-го клінічного військового госпіталю в Одесі. Як дідусь — генерал медичної служби Анатолій Григорович Лурін.

І слава Богу, що є на світі такі лікарі, як Луріни, медична династія яких не переривається.