Зона особливої... байдужості

Два старі одноповерхові будиночки на вулиці Червоноармійській у Пирятині ніби ще більше присіли і зіщулились, коли за їхніми спинами виросли ошатні п’ятиповерхівки, з усіма зручностями, поліпшеного планування. Зведені за програмою «Житло — військовим», ці новобудови виправдали надію на державу і рідне відомство кількох сотень сімей військовослужбовців. Стали вони прихистком і для мешканців цих хатинок. Радіти б людям, бо одержали нове житло безплатно. Але як порошинка в оці не дає насолодитися навколишніми красотами, так і побутові труднощі, з якими зіткнулися мешканці, затьмарюють радість від проживання у нових квартирах.

Щоб захистити свої права на житло і права споживачів комунальних послуг, люди писали Президенту, зверталися до судів. Олена Кузьменко, вивчивши законодавство, намагається відстояти інтереси свої і сусідів у суперечці з комунальними службами Пирятина. Адже за її плечима — вже два виграні судові процеси.

* * *

Таких, як Олена Святославівна, чиновники не люблять.

— Це ж ви скрізь пишете, — дорікають їй на прийомах начальники.

А вона й не відмовляється. Але не скандалить, не кричить. У відповідь вона цитує статті із законів, аргументуючи свою позицію.

Захищатися її навчило життя. Олена Кузьменко — дочка військовослужбовця. Тато помер, коли дівчинці було п’ять років. Квартиру площею 12,8 квадратного метра від Лубенської КЕЧ сім’я одержала вже без годувальника. Тепер у жінки вже двоє своїх дорослих дітей. Виростали вони тут же, в одному з двох будиночків на Червоноармійській, в яких тулилися ще сім сімей. Якість будівель не спричиняла захоплення. А коли десь десять років тому Міноборони розпочало за кілька десятків метрів зводити багатоквартирний будинок, у одноповерхівках схопилися за голову. Там б’ють палі, а тут тріщать стіни, там кран несе перекриття, а тут втягують голови у плечі, бо вантаж «пролітає» зовсім поруч. Писали в усі інстанції, які, на їхній погляд, могли зарадити в такій ситуації.

— Після цього комісій їздило... Адже ремонтів нам ніхто ніколи не робив. А тут Лубенська КЕЧ передала Пирятинській міськраді наше житло. А підприємство ЖКГ його на баланс не взяло. Щоразу, як ми тільки про ремонт мову заводимо, відповідь у міських служб одна: на балансі будинки не стоять. Хтось із перевіряльників тоді здивувався, за віщо і кому ми платимо за комунальні послуги? — згадує Олена Святославівна.

Відтоді платити перестали. А невдовзі міськрада спохопилася — і подала судові позови на стягнення заборгованості. Олені Кузьменко присудили сплатити борг.

— Але я ладна була обстоювати свої права в апеляційному суді. І річ аж ніяк не в сумі, вона була невелика. Я, тричі з’їздивши в апеляційний суд, витратила більше. Але чому таке ставлення до людей? — бідкається жінка. — Підприємство УЖКГ, коли там дізналися про мою апеляцію, швиденько повидавало всім довідки про відсутність заборгованості. За що ж тоді подавали до суду? Після цих подій, каже жінка, сесія міськради своїм рішенням відмінила подальше нарахування квартплати, адже будинки — насправді аварійні.

* * *

Надія на поліпшення житлових умов з’явилася в родини Олени Кузьменко, за її словами, після того, як влада Пирятина наполягла, щоб Міноборони під час будівництва наступного будинку надало квартири і мешканцям аварійних домівок.

Щаслива мить мала настати у 2004 році. До неї Олена Святославівна готувалася надзвичайно серйозно: студіювала Конституцію України, Сімейний кодекс, Загальну декларацію прав людини, Закон «Про житлово-комунальні послуги». Як з’ясувалося, не марно:

— Наші два будинки заплановано під знос. У такому випадку, за чинним законодавством, на одну людину передбачено метраж житлової площі за максимумом — 13,65 квадратного метра. Виходило, що однокімнатної квартири для мене і прописаної зі мною дочки замало, мають надати двокімнатну. А запропонували однокімнатну...

Її аргументи суд прийняв, і двокімнатну квартиру родина Олени Кузьменко одержала... на рік пізніше від своїх сусідів, у другій черзі житлового будинку на вул. Червоноармійській, 4-б.

* * *

Ордери новоселам почали вручати у березні 2005 року, через місяць люди одержали ключі, але — на диво — заселятися не кинулися.

— Довгий час у нашій другій черзі з 38 квартир жили тільки в двох: моя сім’я та ще молоде подружжя, яке чекало дитинку, — розповідає Ніна Старовойт. — У будинку не було ні газу, ні електроенергії. Уявляєте, як жили? А нам подітися нікуди — розформували нашу військову частину в Чернігівській області. Родина Людмили Галбури опинилася приблизно в такій само ситуації, тільки в Херсонській області:

— Коли про розформування частини завели мову, ніхто нам не обіцяв ніякого житла. Саме в розпалі була передвиборна президентська кампанія. І я наважилася написати Вікторові Ющенку про те, що я, мати трьох дітей, з чоловіком, уже покійним, віддали військовій службі по 31 року, а тепер куди — у безвість?

Відповіді дочекалися вже у 2005-му. Та ще й якої! Буде житло! Тільки треба зв’язатися зі штабом ВПС у Вінниці.

Але там Галбур, як з’ясувалося, не чекали і запал охолодили:

— На квартири в Пирятині чекає вся Україна.

Лише черговий, висловлений уголос, намір звернутися до Президента розтопив серце військового чиновника. Тільки як вирушати на нове місце помешкання, коли там немає тепла і світла? А тут, посеред херсонського лісу, все руйнують. І Людмила Федорівна знову пише Президентові... Чи читав цей лист сам Віктор Андрійович, чи добре спрацювали його служби, чи, може, й взагалі Київ не встиг втрутитися в пирятинські комунальні справи, родина не знає, але незабаром п’ятиповерхівка «ожила»: 15 липня з’явилася напруга в електромережі, 22 липня розпочато газопостачання, з 26 липня освітлюються сходові клітки у під’їзді. Галбури, одержавши ордер 15 червня, приїхали до Пирятина 24 серпня.

— Плату за проживання з нас узяли з 15 червня, — показує абонкнижку зять Людмили Федорівни.

— І з усіх взяли з моменту видачі ордерів, окрім мене, бо я з законами ходила і в КП «Наш дім», і в підприємство очисних споруд, і у водоканал, — доповнює Олена Кузьменко. — Ми ніяк не можемо довести, що коли не було газу і світла, ми тут не жили.

Претензій у мешканців нового будинку, озвучених Оленою Кузьменко, до комунальників — не перелічити. І це лише за чотири місяці проживання... Договори з КП «Наш дім» на обслуговування передбачають оплату мешканцями адмінвитрат (реєстрація, видача довідок) і вивезення сміття. Але ж люди не реєструються щомісяця. Стосовно сміття, то де вказано, що вартість цієї послуги обраховують за площею квартири, а не за кількістю мешканців? І з якого дива КП «Наш дім» брав гроші за освітлення під’їздів, якщо з філією обленерго не має договору? Ще й цю послугу обраховував із розрахунку кількості квадратних метрів житла. Навіщо тоді в будинку загальний прилад обліку? Чому на вимогу зробити перерахунок, перерахували так, що мешканці стали боржниками? (Олена Кузьменко наводить як приклад себе.)

Чому в Пирятинському водоканалі спочатку розповідають, як ти, мешканцю, не правий, а тільки тоді зважають на факт: так, є попередження, що ви не проживали?.. (Так сталося, зокрема, з Оленою Святославівною і одним із сусідів — інвалідом.) Чому комісія приймала будинок в експлуатацію без належної перевірки водопровідної мережі, системи теплопостачання? Труби течуть, теплопостачання не відрегульовано. Ще й опалювальний сезон розпочався пізніше: Лубенська КЕЧ, якій належала котельня, заборгувала за газ 3,5 тис. грн. Чому, чому?.. Одні «чому?»

Відповіді, на жаль, значно скупіші за питання. І в міськраді, і в райдержадміністрації однозначно погоджуються з тим, що брати гроші за освітлення під’їздів КП «Наш дім» не має права, а надати калькуляцію зобов’язане: на зустрічі комунальних служб зі споживачами, влаштованій заступником голови Пирятинської райдержадміністрації Віктором Бугайовим, на цьому навіть наголошували. У майбутньому договорі має бути все прописано: всі 16, визначених законом, послуг із вартістю. Узгоджено непорозуміння в оплаті послуг з водопостачання, запевнив Віктор Бугайов. Хочеться сподіватися, що водоканал не просто прозвітувався, а перерахунок справді зробили всім, хто звертався. А принагідно хочеться зазначити, що людям, котрі не знають так добре законодавство, як Олена Кузьменко, фахівці водоканалу могли б і підказати написати свого часу заяви про те, що водою не користуються, оскільки не проживають. Хоч би і оголошенням на будинку. Адже важко уявити, що про будинок, якого чекала вся Україна, відповідно і умови в ньому, не знали в підприємстві, котре бере його на обслуговування.

Котельня Лубенської КЕЧ почала працювати після втручання Віктора Бугайова. Але хто налагодить внутрішньобудинкові системи? «Наш дім» тут нібито ні до чого, бо не є балансоутримувачем, а залишається ним Міноборони. Саме до нього комунальні служби міста адресують претензії й щодо якості даху, стін, відсутності поштових скриньок тощо.

Міський голова Пирятина Дмитро Шаповал висунув вимоги замовнику ліквідувати будівельні недоліки. Інформації про результат наприкінці другої декади листопада він іще не мав. Хоча Олені Кузьменко тимчасово виконуючий обов’язки начальника управління капітального будівництва та ремонту Повітряних сил Збройних сил України, полковник О. В. Лісогурський відписав ще у серпні, що «генпідрядником ведуться роботи з усунення недоліків внутрішньої мережі водопостачання та каналізації, ... щодо усунення протікання даху; генпідрядником ведеться пошук поштових скриньок...» А серед іншого — і «здійснюються заходи щодо передачі в комунальну власність територіальної громади м. Пирятина... будинку».

Людмила САМОЙЛОВА, кореспондент обласної газети «Зоря Полтавщини», Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ, власкор «Голосу України».