Мовою закону

Що діятиме на групові настрої найсильніше? На думку Леоніда Кравчука, такими небезпечними смолоскипами, що запалять пристрасті, є персональний компромат, мовні та національні проблеми. Хто візьметься за подолання безробіття, якщо для цього потрібні роки й роки, а до Верховної Ради хочеться завтра? Це стосується всіх, а тому об’єднує народ. Національностей і мов у нас багато, що відрізняє особистість, наприклад, татарина від росіянина. Партіям треба «прив’язати» електорат до своєї платформи, тому спочатку народ слід роз’єднати за будь-яку ціну. І найкраще це вдається, коли починаються вболівання за міжнаціональну злагоду.

Ось які принади вбачає народний депутат В. Мироненко, запропонувавши Верховній Раді законопроект (№ 2457 від 04.04.2005 р.) «Про застосування російської мови в Україні». Якщо акт затвердять, то він: «... знизить рівень соціальної напруженості в суспільстві, забезпечить злагоду, єдність народу України, буде сприяти укріпленню та розвитку державності України, формуванню правової держави». Бачите, як все просто — використовуйте повсюдно російську мову поряд з державною і суспільство зануриться у повне «благоденствіє».

Загалом сьогодні у Верховній Раді зареєстровано до двох десятків законодавчих актів, присвячених мовній проблематиці. «Цим законом регулюється діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо використання мов в усіх сферах суспільного життя на всій території України, вільного розвитку, використання і захисту російської, інших національних мов України, а також щодо сприяння вивченню мов міжнародного спілкування», — не полінувався пояснити народний депутат О. Мороз, подавши проект «Про внесення змін до Закону України «Про мови в Українській РСР». Відомий та шановний політик досяг бажаного — найактивніша частина громадськості збурилася. Визнаю, що мені не потрапляли на очі схвальні відгуки. Хоч би як притрушувалися словесною половою основні вимоги можливого закону, всі помітили рядок шостої статті: «Офіційними мовами на всій території України є українська та російська мови».

Та не всі ініціатори подань перенапружувалися, щоб вмотивувати у розлогому вступі необхідність і мету запропонованих проектів. Все це у М. Круглова і В. Наконечного (№ 6325 від 10.11.2004 р.) просто винесено у заголовок: проект закону «Про надання в Україні російській мові статусу офіційної», що «означає визнання її мовою міжнаціонального спілкування». Л. Черновецький не вдавався навіть до таких до болю знайомих пояснень (законопроект № 3410-7 від 05.10.2004). Читаємо статтю 4: «Другою державною мовою в Україні є російська мова».

А групи авторів, охочих пройти якщо не через двері, то пролізти у вікно, застосовують замість термінів «друга державна» чи «офіційна» мови поняття «регіональних мов». У них зустрічаємо два основні мотиваційні пояснення: посилання на Європейську хартію регіональних мов або мов національних меншин та твердження про «традиційне», «природне» розповсюдження мови російської. Є. Фікс, В. Воюш і Н. Шуфрич внесли проект «Про гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської мови, а також регіональних мов меншин в Україні» (№ 6254-1 від 28.02.2005 р.). У статті З пункті 2 зазначено: «Правовий статус російської мови як мови, яка є рідною для майже третини всіх громадян української держави... регулюється цим та іншими законами України». Автори Я. Сухий, Г. Дашутін та Ю. Іоффе пишуть у проекті закону «Про мови в Україні» (№ 3410 від 05.10.2004 р.): «російська мова... є рідною для більш як чверті всіх громадян». А згадуваний раніше В. Мироненко стверджує, що 8 мільйонів осіб вважають рідною російську мову.

Пересвідчуємося, що кількісна плутанина не заважає ініціативним законотворцям дійти спільного й беззастережного висновку: російська мова має бути другою державною, офіційною, регіональною — якою хочете, щоб вповзти в конституційні межі. В одному випадку (законопроект Н. Шуфрича, М. Шульги та І. Гайдоша «Про внесення змін до Закону України «Про мови в Українській РСР», № 3410-1 від 11.02.2004 р.) перелік регіональних мов або мов меншин має такий вигляд: «російська, кримськотатарська, молдавська, угорська, румунська, болгарська, білоруська, вірменська, гагаузька, польська, грецька, німецька, ідиш, словацька». У раніше цитованому проекті № 6254-1, де співавтором також вважається Н. Шуфрич, російська та вірменська мови чомусь вже відсутні.

Коли продерешся без втрат для здорового глузду крізь ці хащі довільних підрахунків, сумнівних тверджень і облудних цілей, то почуваєшся ошуканим: жодної з проблем законопроекти не вирішують. Згадані й частина інших «ініціатив» тільки ускладнюють мовну ситуацію. Чи можна вважати політичними цілями й принципами «необхідність здійснення рішучих дій, спрямованих на розвиток і використання державної та російської мов, а також регіональних мов» (№6254-1)? Які саме «рішучі дії» мають на думці автори? Їхні спроби законотворчості у багатьох випадках межують з художнім домислом. Скажіть, будь ласка, на якому правовому полі можна посіяти словосполучення «природне розповсюдження» і «традиційне використання»? Хіба що традицією слід вважати століття русифікації, депортації етносів, а природним — загарбання земель. Чи погодяться з цими юридичними відкриттями в усіх попередньо названих законопроектах кримські татари, румуни Бессарабії або угорці Закарпаття? Ці знущальні псевдотерміни, впевнена, відкине весь український народ, ще не поділений на виборчі групи.

Хоч як маскуйся, жодного мовного питання не вирішиш. Ніхто й не стверджує, що до цього нібито прагнуть. Внаслідок запропонованої «мовної законотворчості» очікується подальше ослаблення мови державної —української. І нема чого тут морщити лоба та примружуватися — нам саме це пропонують.

Ще барвистіша мовна палітра сусідньої Російської Федерації, де природно жили собі десятки національностей і народностей. Тільки на рівні республік, округів та країв і можлива різномовність, що передбачено Законом «Про мови народів Російської Федерації». Однак на всій території країни з червня нинішнього року набрав чинності Закон «Про державну мову Російської Федерації», прийнятий Державною Думою 20 травня 2005 року. Цей документ без замовчувань і зайвої деталізації вже в першій статті пункті першому чітко вказує: «У відповідності до Конституції Російської Федерації державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська мова». І крапка. Щоправда, серед сфер обов’язкового використання не вказані, наприклад, ні освіта, ні культура. Лише у статті 5, що описує забезпечення прав громадян, передбачено «здобуття освіти російською мовою в державних та муніципальних освітніх закладах».

Щоб проілюструвати закон в дії, перекажу нещодавній телесюжет, що пройшов на РТР-Планета. Московська школа, де навчаються майже 700 дітей, які належать до 45 національностей. Кореспондент повідомляє: «Щоб школа не нагадувала Вавилон, тут всі розмовляють російською». Далі учні демонструють красномовство. Директор школи коментує: «Найстрашніше для нас, коли діти вдома розмовляють рідною мовою». Пропоную накласти цей короткий сценарій на вітчизняне столичне шкільне повсякдення і знайти десять разючих відмінностей.

На відміну від російського, закон Литовської Республіки «Про державну мову» містить таке положення: «Права осіб, що належать до національних меншин, на розвиток своєї мови, культури та звичаїв гарантується іншими законами... і правовими актами». Проте вже стаття 2 проголошує: «Державною мовою Литовської Республіки є литовська мова». Президент Альгірдас Бразаускас, виголошуючи зміст закону в 1995 році, зачитав і розділ 10, що починається статтею 24: «Будь-які дії, спрямовані проти статусу державної мови, встановленого Конституцією Литовської Республіки, неприпустимі». Контролює виконання закону Інспекція з мови Державної комісії литовської мови при Сеймі Литовської Республіки.

У зв’язку з цим звернімося ще до одного нечуваного «здобутку» вітчизняних законотворців. Народні «депутати В. Горбачов, С. Матвієнков, С. Іванов, В. Цушко, О. Гінзбург, В. Мазуренко та К. Самойлик внесли проект закону «Про мови в Україні» (№ 3410-2 від 11.07.2003 р.). У «Загальних положеннях» знаходимо знову знайому тезу: «Мовна політика в Україні базується на визнанні та повазі мовного самовизначення та мовних уподобань». Я вже вказувала, яку «політику» мають на увазі, підводячи під неї «базу» «природного» або «традиційного» розповсюдження мов, та ще й підсилену «уподобаннями». І весь цей хмиз понастягувано заради одного: «Офіційними мовами на всій території України є українська та російська мови».

У кожній країні мовні проблеми мають свої особливості. Тому державні акти Литви або Російської Федерації у чомусь можна вважати зразковими, але не взірцевими. Напевне виходить за межі федеральної юрисдикції положення російського закону, відповідно до якого «органи державної влади... сприяють вивченню російської мови за межами Російської Федерації». Проте в жодній країні, за винятком нашої, законодавча турбота про розвиток мов не здійснюється за рахунок звуження сфер застосування мови державної — рідної для більшості населення України.

Все-таки у Верховній Раді зареєстровано кілька законопроектів, що відрізняються від попередньо розглянутих. Вони розроблені на правовій основі, без емоційних вкраплень на зразок «мовних уподобань». До таких, на мій погляд, належить проект закону «Про мови» (№ 3410 від 17.04.2003 р.), поданий народними депутатами П. Мовчаном і К. Ситником. Однак методологічно мені зрозуміліший підхід, запропонований у проектах І. Юхновського «Про українську мову як державну мову України» (№ 7300 від 06.04.2005 р.) та «Про розвиток і застосування мов в Україні» (№ 3410-3 від 11.07.2003 р.). Хоча названий першим документ надійшов пізніше другого, розглядати питання варто було б у такому порядку: насамперед ухвалити закон про державну мову, а потім — про мови національних меншин. У своєму листуванні з Міністерством освіти й науки України знайшла таку інформацію: «У секретаріаті Кабінету Міністрів перебуває на розгляді проект закону України про розвиток і застосування мов в Україні. Цей закон, у разі його ухвалення Верховною Радою, буде базовим, що встановлюватиме загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади розвитку і застосування мови, юридичну відповідальність за порушення законодавства про мови тощо».

Який законопроект стане «базовим», важко вгадати. Бо у Верховній Раді є подання Кабінету Міністрів за авторством В. Януковича (згодом відкликане), що має таку само назву, як і згаданий у листі Міносвіти. У ньому ж знаходимо обнадійливу думку: «Центральними органами виконавчої влади розглянуто проекти законів про внесення змін до Закону України «Про мови в Українській РСР» та про надання в Україні російській мові статусу офіційної». Вони не підтримані «як такі, що суперечать нормам Конституції України». У самій Верховній Раді є також проекти постанов про неприйняття або відхилення згадуваних документів.

Не лише центральні органи виконавчої влади, народні депутати, але й об’єднання громадян стурбовані тим, що держава й досі не має закону про державну мову, а це дає привід не тільки для ідеологічних спекуляцій, а й для численних провокацій. Міжнародна громадська організація Конгрес захисту української мови звертається до народних депутатів зі своєю розробкою закону України «Про державну мову». Учасники конгресу — автори законопроекту — намагалися уникнути теоретизації, термінологічного засмічування, пустопорожніх розумувань. Ми не визначаємо, як інші, що таке державна мова, чим вона відрізняється від мов інших націй — ми мовою закону вказуємо, в яких сферах державна мова працює обов’язково, завдяки чому її розвиватимуть і захищатимуть, хто і в яких випадках несе відповідальність за дії, спрямовані проти державної мови.

Нещодавно президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв склав перед спеціальною комісією іспит на знання казахської мови, подавши приклад решті державних службовців. Цей президент незмінно при владі ще з радянських часів. Та змінюється світ і світогляд, а про це своїм співвітчизникам краще розповідати рідною мовою.

Валентина СТРІЛЬКО,голова Конгресу захисту української мови.