...Несподівано для себе 53-річна Ганна Петрівна закохалася. Вона соромилася цього почуття, вважаючи себе злочинницею, що зрадила пам’ять недавно померлого чоловіка. Тим паче що її обранець був набагато молодший. Але все-таки кохання перемогло, і Ганна Петрівна віддалася йому цілком.
Через деякий час вони одружилися. Дорослі діти такий крок старіючої матері не схвалили і в знак протесту відмовилися підтримувати з нею колишні родинні зв’язки. Боляче від цього було тільки спочатку, коли Ганна Петрівна ще намагалася ділити себе між сином, дочкою і коханням до нового чоловіка. Потім вирішила: у дітей
— своє життя, а в неї — своє. І своє право на щастя.А щастя і справді було. Воно захопило настільки, що Ганна Петрівна раптом стала писати вірші, намагаючись зрозуміти складну природу людини. В неї раптом прокинувся філософ і це знов-таки було несподіваним, оскільки грамотою й ерудицією Ганна Петрівна ніколи не відзначалася. Інститутів, як мовиться, не закінчувала, читала дуже мало. Але, мабуть, від природи мала хист до віршування, вміла мислити образами, і кохання розбудило талант, що досі дрімав. Та вони обоє змінилися з тих пір, як стали родиною. Жили так, немов їм було лише по вісімнадцять. Адже тільки в ранній юності можна побачити райдужні фарби світу і тільки в цьому віці здатен на палкість почуттів і безрозсудну самовіддачу. Ганна Петрівна писала вірші, а Микола Іванович, музикант за освітою, на тексти дружини складав музику. До речі сказати, творчістю теж раніше ніколи не займався. Не вмів, не тягло, не пробував. А тут — прорвало. Мабуть, і його талант був розбуджений коханням. Подружжя стало вести щоденник своїх почуттів, записуючи все, що з ними відбувалося і що нового вони відкривали в собі.
Їм було добре вдвох, і ніхто не потрібен був їхньому запізнілому щастю. Але третій з’явився. Він дав про себе знати через три місяці і цим самим завдав Ганні Петрівні великого потрясіння. Вона зрозуміла, що чекає на дитину і не знала, як на це реагувати. Радіти? Засмучуватися? На жаль, доводилося тільки шкодувати, що вони зустрілися з Миколою Івановичем так пізно...
Дитина кохання, незважаючи на складності під час пологів, усе-таки з’явилася. Народився хлопчик, якого назвали Климом. Родичі, знайомі, сусіди народження дитини не сприйняли, на різні лади засуджуючи пенсіонерку. Вважали, що вона, мабуть, упала в старечий маразм. Але усе це були дріб’язки, на які подружжя не звертало уваги. Головне в їхньому житті було інше — маленька людина. Щоправда, син народився слабеньким, худим, погано їв і часто хворів. Зате ріс дуже тямущим, розумним, і батьки в ньому душі не чули.
Але одного разу щастя закінчилося. Миколи Івановича не стало буквально за кілька хвилин. Серце. Воно зупинилося раптово, коли Микола Іванович сідав у тролейбус, поспішаючи вранці на роботу. Одержавши сумну звістку, Ганна Петрівна пережила мить, коли її серце також було готове перестати стукати. І тільки маленький Клим залишив її на цьому світі. Як жити тепер, як виховати сина на одну невелику пенсію? Розраховувати на допомогу дорослих дітей не випадає, піти на роботу не дозволяє здоров’я. Та і дитину одну дома не залишиш. Водночас їй потрібні одяг, їжа, книги, іграшки. Заради любові до цього плоду кохання...
Ганна Петрівна підрахувала: коли хлопчику виповниться 18 років, їй уже буде за сімдесят.
«Воювати» прийдеться довго. Аби серце витримало.Луганськ.
