Одвіку чорні дні криміналу...

Й досі у мені лунає розпачливий жіночий лемент у сільраді маленького тамбовського сільця Мале Печаєве — малої батьківщини моїх батьків. Б’ють у замкненому на клямку зсередини правлінні трьох дядьків-злодіїв. Вони прив’язані за руки до гаків, б’ють їх по п’ятах. Одна з жінок, простоволоса, розпатлана, напевно, дружина одного з трьох, верещить і тупотить ногами: «Семене, Семеночку! Не потрощи кісточки! Таж у нас семеро діточок! Хто ж їх годуватиме, Семеноньку?»

Що увібрали в себе з минулого і страшного, неймовірно жахливого сьогодення книги про кримінал? Скажімо, у нас, в Україні? У сусідній Росії? Що засвідчили книги минулого? Їх можна називати й називати. Скажімо, Брейтман Г. Н. «Преступный мир». Київ, 1901; Кошко А. Ф. «Очерки уголовного мира царской России»; «Кровавые летописи Петербурга». СПБ., 1914; «Преступный мир и его защитники». СПБ., 1902—1903; «Преступный мир Москвы». М., 1926; «Русские уголовные процессы», 1867; «Суд присяжных в России: громкие уголовные процессы». 1864—1917; «Толстой-Американец: рассказы из прошлого» Русская Старина, 1878, т. XXІ... Нинішні заголовки: «Кровушка льется, чтобы нефть текла», Регион Евразия, 1996; «Уголовная Россия», Чалидзе М., 1990; «Бандиты времен капитализми», «Бандиты времен социализма» (дві книги), Ф. Розанов, 1996; «Красная мафия», А. Гуров, 1995...

Одна з найкращих книг про кримінал, видана в сусідів, — «Бандитская Россия». Автори її — Андрій Константинов і Малкольм Дикселіус. Незвичайна її історія. Шведський журналіст Дикселіус приїхав до Москви зняти фільм «Російська мафія». Відповідальність за московську частину фільму лягала на відомого, дуже талановитого журналіста Юрія Щекочихіна, петербурзькою частиною шведського проекту опікувався Константинов.

Захід, мабуть, і гадки не мав, що ж насправді відбувається тут, у нас, на колишніх теренах уже колишнього СРСР, а надто у Москві. Фільм вразив західного глядача, він приголомшив його, немов обухом.

Звичайно, одне зі шведських видавництв одразу запланувало книгу «Злочинний світ Росії». Книгу писали потайки, на острові Немдо у Швеції, причому писали шведською мовою — тут, мовляв, у нас, книга не піде.

Уже пізніше західні видавці зрозуміли, як глибоко вони помиляються. Кримінальна війна точилася і в нас, і в Росії, і в інших незалежних тепер країнах на повний хід. Вона не тільки хвилювала громадськість, певні інстанції, відповідальні за безпеку країн... Хотілося знати, що відбувається, що буде завтра, якщо сьогодні вбито не десятки, а сотні людей у різних кінцях Москви, Санкт-Петербурга, Владивостока, Сімферополя, Одеси...

Російський «беспредел» добирався до нас у країну.

У рік, коли створювалася книга, у січні продовжували вбивати в Ярославлі, Набережних Челнах і у нас, у Сімферополі. З важким пораненням доставляють до лікарні гендиректора «Кримгазу» Синельникова; 21 січня в Києві вчинено замах на кримського директора корпорації «Каштан-сервіс» Олега Дзюбу і його родину. Дзюба і його дружина поранені, 13-річна дочка вбита. Хто такий Дзюба? — цікавляться автори книг. Авторитет у кримінальних колах Криму, тричі судимий...

10 лютого 1995-го в Севастополі убито директора фірми «Інтерконтиненталь» Володимира Чигиринського. Його фірма спеціалізувалася на реалізації нафтопродуктів... 13 квітня в Сімферополі вбито Олега Дзюбу; з перерізаним горлом знайдено його сина; раніше за чоловіка, лише на день, убито дружину...

Автори мчать галопом історією цієї великої і страшної землі. Вони починають копатися з Москви —виявляється, не тільки столиці країни, а й усього злочинного світу цієї країни. От факти. 1900 рік. У Москві працюють 50 тисяч жінок легкої поведінки. Проституція — мірило злиденності, злочинності. Організована злочинність ще на початку 900-х створювала собі стійку базу. У той час більшовики тісно взаємодіяли з кримінальним світом. Виконавець — Камо, організатор — Йосип Джугашвілі, збувальники награбованого — Максим Литвинов і Микола Семашко. Після захоплення влади, природно, всі архіви поліції було знищено.

За нової влади кримінал живе так, як він жив. Знаряддя убивства — фінський ніж. Високий чин — зломщики сейфів — поділялися на ведмежатників і шніферів (ці працювали з вибухівкою); «Иваны, родства не помнящие» — жебраки, бурлаки; далі — фальшивомонетники, шахраї; гравці — окрема стаття; храпи — інтригани; шпанка — нижча каста... І за Радянської влади ідеал — Сонька Золота Ручка (у різний час її затримували з величезною кількістю коштовностей; у Кракові в тюремній камері обікрала, стоячи на колінах, адвоката: витягла в нього гаманець, зняла золотий годинник, ланцюжок і запонки)... Сама теж страждала: у Нижньому Новгороді юрба вирвала у неї з вух золоті сережки. Гордість злодія — колишній супер-злодій Ванька-Каїн (13-річним обікрав хазяїна, написавши: «Пий воду, як гусак, їж хліб, як свиня, а працюй біс, а не я!».

Злодій був лютий. Він запропонував поліції захопити всіх московських злодіїв. Невеликий загін дали йому — 14 солдатів. Привів 32 злодіїв. Грабував, відсиджувався в лісах. І закохався у 15-річну — дочку солдата. Був битий батогами. Засланий довічно на найважчі роботи. Залишилася книга після нього. Я читав її в Ленінградській бібліотеці Вищих курсів політскладу з величезним інтересом. Мова «Життя Ваньки-Каїна, переказаного ним самим» — здуріти можна! Уявляю, як її у віддалених місцях, на відсидці, читали злодії в законі, котрі ніколи не визнавали жодної влади. Злодії владі не вірять. Вони кажуть: ми чесніші за них... Це спостерігав я в них у Мегіоні, коли був у Західному Сибіру і працював зі студентами КПІ на будівництві першої дороги на Самотлор. Поруч з нами працювали «вольняки» — серйозні злодії, котрі відбули строк і були привезені «на хімію». Жодної крадіжки, жодного поганого вчинку! За них ручився їхній Авторитет — Анатоль Стадник на прізвисько «Ліберал».

Від Стадника я чув багато такого, що потім знайшов у книгах про кримінал. «Ліберал» був родом з Ростова. Ростов для нього — тато, Одеса — мама. Про це, звичайно, багато хто давно знає. Я знав і те, що Ростов був крутішим. Він на козацькій землі, де всі суди вершили батогом і рушницею. Одного разу дуже делікатно (осілось якось з цим «Лібералом» — не в’яжеться) запитав: «Чому з Ростова і «Ліберал»?

— Набридло бути жорстоким. — Помовчав і попросив: — Тільки нашим не кажи!

Я зрозумів, чому вони так гарують. Не за злодійським законом, там — аби волинити!.. Либонь, усе і у створених кимось законах, зокрема й злодійських, часом валиться. Тоді, у ті часи, панувало піднесення, країна якось підтяглася. Бач, і нафта знайшлася! До війни Баку давало країні десь 76 мільйонів тонн, а тут, одне оце озеро, до якого ми тягнемо дорогу, дасть народу 100 мільйонів тонн!

Що мені було цікаво, коли ми прощалися, — пісня, котру тоді співав увесь Сибір:

«А я еду, а я еду за туманом,

За мечтами и за запахом тайги...»

...На жаль, нинішніх книг, які розкривають професійно і нехай навіть лають ці накопичені закони злодія, бандита, криміналу, в нашій країні випускають мало. У Росії значно більше таких видань. Але ж ми не так уже й довго живемо нарізно. І все, що в них зветься «беспределом», давить на наш український народ, жахає його. Крутиться, крутиться спільна наша зла історія. Життя народу в обіцянках: от-от і манна з небес! Йшло воно за царів, генсеків, за незалежності, демократії. Мало величезні потенціали за гарної брехні: скінчиться божевільна розподільність на багатих і бідних, імущих і вкрай розорених, які перебиваються з хліба на воду. Може, тільки злодії й не вірили цьому. А вже зневірені живі пройшли війни, тримали в руках зброю, їм уже не заб’єш голову «правдою-матінкою», новими «зорями» на небі: от-от, мовляв, упадуть блага, держава візьметься, і все стане на свої місця...

Багато хто йшов у злодії. А ті завжди залишалися злодіями, бандити — бандитами, убивці — убивцями. У них були власні закони, сильніші, чіткіші за державні.

Злодій у законі мав із самого початку виконувати 10 законів:

— самовіддано підтримувати злодійство як ідею;

— не виконувати жодних суспільних функцій і не мати сімейних зв’язків. («Не забуду мать родную» — йдеться про відданість злодійському світу);

— жодних контактів із системою права;

— чесність у відносинах між злодіями;

— порядок у в’язниці чи таборі — за злодійським законом;

— не цікавитися політикою, не читати газет;

— вміти добре грати в азартні ігри;

— не жити в розкошах і не створювати свого великого багатства (варто було б декому замислитися про цей злодійський закон);

— втікати з в’язниці за будь-якої можливості...

Навіть мудрі більшовики, що відсиділи по багато років у царських в’язницях, нічого не зрозуміли у дні тієї, давньої революції: отепер за ними, більшовиками, побіжать усі, почнуть захоплювати їм народну владу! Жовтень 1917-го дав такий потужний сплеск кримінальної та економічної злочинності — дивом дивуєшся! Нова влада випустила на волю величезну кількість професійних шахраїв, злодіїв, убивць... Була цілком зруйнована правоохоронна система. Перші післяреволюційні роки — це жахливий кримінальний «беспредел»!

Нічого не змінив червень 41-го. Почалася «суча війна». Політв’язні — ті ненадійні. Злодії? Шахраї, убивці? Тут незвідані ще шари досліджень співіснування бандита з його землею, по якій він ходить, де їсть, п’є... Залишитися в Гулагу? Чи піти на війну? Ми тільки тепер показали ці штрафні батальйони з загороджувальним смертельним вогнем. Та кримінал власне не йшов захищати Батьківщину. За попередніми підрахунками, йшли на війну добровільно (звичайно, і примусово) із 300 лише троє.

За час війни в Москві, наприклад, проти злочинців виділялася лише одна облава на Тишинському ринку. У прохідних дворах потім валялися гроші, фінки, кастети, пістолети, револьвери...

Москва так і залишилася злодійською. Кінець сімдесятих. СРСР. Велика держава. А Москва — істинно злодійська столиця. У ній два напрями серед лідерів: 1) строго дотримуватися старих злодійських законів; 2) тих, хто проміняв їх, — «мочити»!

Боротьбу вели без галасу. Не як сьогодні. Авторитети вели відкрите життя. Порядок денний сходок визначали вони. З’явився «східний колорит». Не випадково три лідери мали кличку «Япончик». Перший жив в Одесі і панував на Молдаванці на початку 20-х, другий з’явився пізніше, його поважали всі бандити-професіонали. Третій — легенда. З 1993-го жив у США. Це В’ячеслав Кирилович Іваньков, народився 1940-го. Він не пив, уявляєте? Лише — келих шампанського. І милий, і начитаний. У 1996-му судили за вимагання. Від одного погляду свідків починали хапати дрижаки. Погляд —убивчий. Він завжди забезпечував собі алібі. Новий злодій-верховод, новий шик, нові слова, новий друг у високих кабінетах. У 1990-му народний депутат СРСР, відомий в усьому світі офтальмолог Святослав Федоров направив два депутатські запити з проханням достроково звільнити Япончика. Клопотався і відомий усьому світові демократ Сергій Ковальов. Згодом з’ясувалося: вони просто «підмахнули» папірця. Не читаючи.

Дали за вимагання 14 років. Відсидів 10.

Фантастична популярність злодія в законі! У новому нашому кримінальному дні!..

За свідченням Олександра Гурова (згадувана книга «Красная мафия»), на російській землі, в Орєхово-Зуєві з’явився перший міжреспубліканський грально-шахрайський синдикат. Тут зібралися аси- «катали»; навідувалися туди, щоб пошити в дурні, «кинути», «роздягнути» до нитки й наші «специ». Все було отут «організовано», під «наглядом». Одну з таких, найбільших груп очолював, скрізь устигаючи, В’ячеслав Іваньков. Є свідчення його «зв’язків» зі злодіями нашого півострова. От уже додалося б турбот, якби звив він тут своє «кубло»!

Проникали до нас всякі угруповання: Ізмайловське, Люберецьке, Сонцевське, Орєховське. І своїх було вже чимало, а приїжджали «свіженькі»: скажімо, вибивати борги — практично офіційний бізнес, брати участь у розборах. Деградувала всюди судова і виконавча система. Було багато «роботи» і в Росії, і в нас, тут. І не тільки тут: світ захоплювала мафія: Михась, глава Сонцевського угруповання, син пожежника, оподаткував Приволжя, Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Францію. Звичайно, «пасся» таємно: нерідко в Україні, особливо в Криму.

Усе продається й усе купується! Вожді? Пхе! І Іван Грозний, і Петро Великий, і Ленін, і Сталін, а вже Брежнєв і Єльцин... Ги! На всякого є свій кілер. Кілери довго не живуть. Стеля — 30 років.

Кілер № 1 Росії Олександр Солоник, прізвисько Македонський. Кру-у-тий, умілець, тактик. Стріляє з обох рук. Служив у Групі радянських військ у Німеччині, приписаний у бригаді спецпризначення ГРУ. Диверсії, усунення вищого і політичного керівництва країн—членів НАТО. Після демобілізації — всього-на-всього Курганська міліція, дослужився до старшого сержанта, потім Горьківська вища школа міліції...

Лихо Олександра Солоника-Македонського — прихильність до слабкої статі. Залишивши міліцію, працював на Курганському цвинтарі. Знову насильство. 8 років. У суді попросив дозволу попрощатися з дружиною. Вдарив охоронця, втік.

Але вже за півтора року в Тюмені, у косметичному салоні його впізнано, затримано, етаповано. У квітні 90-го перепиляв ґрати. Убив лідера Ішимського угруповання. І пішла стрілою кілерська доля! За вбивство на перше замовлення — 50 тисяч доларів. Він був спритний, хитрий, умів виконувати будь-які замовлення. Завжди викручувався, коли його «в’язали», як вовка. Убивав, утікав. Потрапивши до «Матроської тиші», де його простежують мало не щохвилини, втік на... шнурі, мабуть, не за так — за грубі гроші...

Багато хто з них побували «гостями» і в нас. Яка трагічна доля чекала б на українців за такого надорганізованого, «кругового» криміналу, принесеного в «дарунок» сусідами! Хіба можна порівняти їхніх авторитетів з нашими! Коля-Карате, банда братів Седюків, Олександр Малишев зі своєю «гвардією», Гога Геворкян, Аркадій Шалолашвілі, мережа угруповань, що охопила величезну країну, котра все життя жила під криміналом... Не злічити убивств дев’яностих, коли Україна відстоювала свою незалежність не тільки від чужинців, а й від своїх—рідних. Кожного Божого дня —тихий постріл, автоматна черга. У під’їзді, в полі, на шосе, вулиці людній. І пошуки тих, що пішли у вічність, — тих, хто не при чому, або не поділився, або заборгував...

До війни і після неї хоч щось органи відстежували. Опери, приміром, знали приблизно, де тепер злодій у законі на прізвисько Варвар. Щоправда, він «був відомий» у 30-ті і по війні на всій території СРСР. Піймай спробуй!

По всій території Союзу... А Валерій Ледовських з «тамбовською братвою» наводив жах у зовсім недавні роки. Люди ставали перед ними на коліна, вони знущалися з дідусів і бабусь, сильних хлопців зі зв’язаними руками і ногами. Нерідко вони приїжджали «відпочивати» у Крим. І ще не так давно вони ходили Ялтою — авторитет у середині, вони — в каре. Повільно просуваються набережною, люди мимоволі згинають спини... Вони проходять мовчки. Не звертаючи начебто ні на кого уваги. Міліції немає. Вони ж, мабуть, озброєні...

Скільки відправили вони на той світ невинних!

Де вони тепер? Кучкуються? Голосують? За кого?

А дехто з них симпатичний, усміхнений. Гляньте на фотографію злодія в законі Горбатого! Ні, не того, котрого нам пропонує Джегарханян у «Місце зустрічі змінити не можна». Горбатий — злодій напрочуд інтелігентний. От його «Інтерв’ю» (воно залишилося як документ злодія епохи): «Я народився і виріс у нормальній родині. У школі був серед кращих. Крім того, у 3-му класі в мене був домашній учитель... 1937 рік. Батька розстріляли... У 1947 році всім класом ми вкрали дорогий комір... Усім перепало, а мене засудили, потім дали 25 років в’язниці, хоча я був неповнолітній...»

«У мене також бували потерпілі. Такі, як Анатолій Мінц і Захоржевський, друг маршала Говорова. Це великі спекулянти, котрі винюхували здобич і жили за рахунок алкоголіків... Я був зацікавлений у тому, щоб позбавити їх тих цінностей. У Захоржевського був орден Великий Хрест Німеччини. Таких хрестів було виготовлено лише 15. Навіть Гітлер і Гіммлер їх не мали. Чи взяти Мінца. Один із найбагатших. У нього я вкрав лише дві папки: одну з орденами київського архімандрита і другу — з монетами. Решту багатств Мінца — а в нього були речі, що коштували мільйони, — не чіпав. Навіщо принижувати людей. Трохи поділися з ними і досить»...

На похороні Горбатого були «вершки» злочинного світу. Прийшли навіть ті бандити Санкт-Петербурга, яких Горбатий не поважав. Він їх називав покидьками.

Не хотілося мені згадувати слова Горбатого про Бориса Борисовича Піотровського, але не втримаюся: «Він не той лицар, яким його зображували. У них в Ермітажі не було ревізії 30 років. Бідні студенти — витирати їх посилають — вони «прихоплювали» і продавали дещо за пляшку пива...»

Кожний дістане по ділах своїх. І мирських, і злодійських. І про наших «лицарів», котрі прихопили дещицю з бібліотек, музеїв, хтось не тільки скаже, а й порушить справу. І матиме рацію. Злодії в законі ходять серед нас. Вони виступають, зводять замки, збагачуються... Живуть! Їм поки що світить небо. Але під ногами, за кожним кроком — нагадування й заповіти наших предків: не кради, живи по совісті! Доля — наздожене, дістане!..

...Звичайно, українській книжці про кримінал давно час підняти голову. Не в повчання. Для історії. Адже більшість кримінальних історій кінчаються невесело для злодія в законі. А це — найповчальніше для народу.