Біда, кажуть, не одна, а з дітками ходить. Перша біда така, що випав сніг. І тепер слизькою дорогою в Наталі Зару не вистачає сил винести на собі свого сина на гору — до людей та транспорту — із затиснутого під скелею власного подвір’я на Біланівецькій набережній Кам’янця-Подільського. Це треба робити щодня, щоб син потрапив на заняття до центру ранньої реабілітації в дитсадку № 8, де він вчився за масовою програмою і був єдиним відмінником, що дуже тішило матір. Працює тепер з ним сама. Учителька хвалить Наталю: от ви молодці, не відстаєте. Але матір обіймає жах: що буде, коли прийде час освоювати матеріал п’ятого та шостого класів? Що, як вона не справиться?

А друга біда — сира оселя, яка дісталася в спадок чоловіку від його родини. У ній у синочка болять суглоби, прогресує артрит. А він і так переніс уже шість операцій.

А третє нещастя — ні вона сама, ні чоловік не мають роботи. Наталя не працює, бо не може лишити дитину без догляду, а чоловік ніяк не знайде роботи. Живуть на 286 гривень на місяць. А яке життя за такі гроші — самі злидні та мука.

Свій будинок родина Зару поміняла б на бодай маленьку квартирку, таку, яка в інших державах називається соціальним житлом, спеціально пристосованим до потреб неповносправних людей. Та про таке у нас можна хіба помріяти. Бачила я таке в Німеччині під час поїздки в європейські соціальні організації. Деякі із них самі утримують та облаштовують такі комплекси, отримавши солідну субвенцію від держави. А ми хочемо в Європу, та тільки не згадуємо, коли з’явиться у нашій державі хоч натяк на рівні можливості людей бодай у задоволенні елементарних потреб.

Наталя Пшедромірська і мріяти собі не дозволяє. У неї бажання одне: хоча б не викинули на вулицю з тих двох кімнат, що їх своїми руками привели до пуття. Підстава виселити цю родину є законна: кімнати розташовані в студентському гуртожитку, де не дозволено проживати стороннім. Із жахом чекає жінка рішення суду, про що чує щодня по кілька разів. У неї дві доньки, старша — інвалід, страждає на дитячий церебральний параліч та ще й розумово відстала. Де шукати захисту?! Часом їй зауважують: ви ж дитину в інтернат здали, а самі спекулюєте на її статусі, домагаєтеся квартири. Справді, донька деякий час перебувала в Тернополі, в спеціалізованій школі, тепер — у Коломиї. «Якби була така в рідному місті — які б то батьки віддали дитину далеко від дому?» — гірко зітхає Наталя. Вона чекає канікул, коли можна буде привезти її, готує доні подарунки. Що, хвалитися таким?! І кому?!

Пшедромірські колись продали свій старий «Мерседес», на який збирали разом з родичами, щоб вивозити дитину на природу, і витратили гроші на лікування доньки, а ще — на капітальний ремонт та облаштування двох кімнат, щоб дитині було затишно. У гуртожитку будівельного технікуму вони прописані й мешкають ось уже сім років. Хто тепер поверне їм ці витрати? Директор технікуму каже, що господар тут — корпорація, усі розпорядження стосовно відселення «беруть початок» у Києві. Усе повинно бути хоча б самоокупним, якщо не приносити прибуток. Висновки, як то кажуть, логічні. Тут нічим не заперечиш. Але ж корпорація не в космосі, а в суспільстві. Колись міська громада віддала одну з найкращих ділянок у центрі міста під будівництво помешкання для студентів цього технікуму.

Коли разом із колегою ми відвідали гуртожиток, то дізналися, що «процес уже пішов». На місці спорожнілих кімнат щось обладнують. Мешканці чули, нібито має бути комп’ютерний центр. Та скільки їх треба місту? Он, майже на кожному кроці. Сьогодні цей бізнес несе ще так багато негативу, затягуючи неповнолітніх та бездоглядних дітей в «павутину» далеко не безневинних ігор, творячи нові сімейні трагедії. Перед очима стоїть змучена бабуся: «Не знаєш, дитинко, де тут «Імперія-2»? Ого, думаю, це вже й старі звихнулися на комп’ютерних забавах. «Онук мій пропав там, уже й дома не ночує, а батьки — за кордоном...» На щастя, віднедавна в місті заборонили нічні «сеанси» для неповнолітніх.

Якби Пшедромірським запропонували інше житло, яке можна було б приватизувати, погодилися б. Навіть, якби довелося добряче попрацювати, щоб відновити запустілу будівлю. Але досі жодних пропозицій вони не чули.

Оксана та Олег Турики переїхали до міста з цілим виводком — десятьма дітьми, щоб дати їм кращу освіту, відправити в гуртки та мистецькі школи. У двокімнатній квартирці, яку залишила їм Оксанина сестра, народився одинадцятий малюк. Це сталося невдовзі після того, як батько з великими сподіваннями на завтрашній день повернувся з «помаранчевого» Майдану та з Донбасу, де працював у третьому турі членом комісії від Ющенка, ризикуючи життям. Олег любить майструвати, сам виготовив для дітей двох’ярусні ліжка. Не боїться жодної роботи і готовий цеглина по цеглині будувати власний дім. Але нині він без роботи, а дружина впросилася на посаду двірника в ЖЕК. На соціальну допомогу не набудуєш багато. Їхати за кордон на заробітки — звалити непомірний тягар на Оксану. От і прибирають усією родиною «Оксанину територію». Чули про сприяння держави прийомним сім’ям, а також дитячим будинкам сімейного типу, тільки під жодну категорію вони не підпадають. «У вас своїх дітей забагато», — кажуть Турикам. Та це ж добре, що багато! Хіба країні за демографічної кризи діти не потрібні?! От тільки Оксані досі не присвоїли статусу матері-героїні, який вона мала б набути вже після народження своєї п’ятої дитини. А недавно матері-героїні отримали право на пенсію за особливі заслуги перед Україною. Поки дітей доглядаєш, за регаліями бігати ніколи. Але, сподівається жінка, хоч це могло б стати підставою для того, щоб родині підшукали дім, який вони, як мурашки, зробили б теплим домом великої родини. До якого не соромно запросити навіть Президента.

Тим часом у місті таки є приміщення, де свистять вітри через вибиті шибки і збиралися підозрілі компанії. Занедбаним і обезлюднілим став дитсадок у мікрорайоні Першотравневому. Раніше його утримував завод, тепер цей об’єкт соцкультпобуту не дочекається господаря. Ще один порожній садочок — у селищі Смирнова. Віддати б отакі будівлі під соціальне житло! Допомогти їм відродити ці громадські будівлі, хоч з того ж таки бюджету розвитку. Залучити кошти українського Фонду соціальних інвестицій, на які в сусідніх районах газ проводять та дороги прокладають. З’ясовується, щоб передати ось такі вмираючі об’єкти соцкультпобуту для людських потреб, неодмінно треба провести загальноміський референдум, повідомив заступник міського голови Олег Демчук. А це — коштує! От і виходить: на кожному кроці про соціальні потреби суспільства говоримо, а як доходить до їх розв’язання — на які тільки рогатки не натикаємося. Законні, причому. Для кого ж, якщо не для людей, будуємо ми оте суспільство?

Кам’янець-Подільський.