Можлива приватизація Одеського припортового заводу, розмови про яку періодично спалахують у Києві, перетворюється на своєрідні страшилку і моральний дрючок, що ними залякують і розмахують «лицарі швидких грошей», які обіцяють золотий дощ над Україною.

Остання спроба приватизації, розпочата Кабінетом Міністрів, на чолі котрого стояла Юлія Тимошенко, ввела заводський колектив і фахівців аміачного виробництва міжнародного рівня у стан шоку. І було від чого в такий стан увійти. Вперше у світовій практиці теоретики приватизаційних процесів пропонували провести приватизацію з розчленовуванням цілісного майнового комплексу.

Там, де закінчується труба

Трохи історії. Для виробництва аміаку необхідні газ, вода і звичайне повітря. В СРСР свого часу було побудовано понад 40 агрегатів для виробництва аміаку, своєрідного «хліба» хімічної промисловості. Для того, щоб його транспортувати, від міста Тольятті до Южного побудували аміакопровід довжиною 2254 кілометри. Чотири установки в Тольятті, дві — в Южному і дві — в Горлівці справно приносили в держскарбницю мільярди доларів (це за тодішніх «смішних» цін на газ).

Вуглекислий газ, який виділявся під час виробництва аміаку, почали використовувати для одержання найціннішого мінерального добрива — карбаміду. На території ОПЗ було споруджено 4 сховища (про них йшлося раніше), в яких зберігається вироблений і доправлений до Южного аміак.

Отже, цех з перевантаження аміаку є фактично останньою точкою труби, що бере початок у Росії.

Саме цей цех, а точніше спроба вичленовування його із загального приватизаційного пакета і передачі на баланс Миколаївської ділянки «Укрхімтрансаміаку» і стала збурювачем спокою. З якою метою здійснюється авантюрна, іншого слова і підібрати не можна, операція з руйнування цілісного майнового комплексу, ім’я якому Одеський припортовий завод?

З’ясовується, свого часу керівництво «Укрхімтрансаміаку» звернулося з листом до Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, в якому змалювало фантастичну картину ажіотажного попиту на аміак до 2010 року. Невідомо, якими розрахунками керувалися не хіміки, а транспортники, пророкуючи такий попит? Далі керівники цієї організації переконували керівництво Кабміну в тому, що, збільшивши транзит і експорт українського і російського аміаку через морський торговий порт «Южний», можна заробити практично, як то кажуть в Одесі, надзвичайні бариші. У листі була закладена «наживка», на яку і звернули увагу чиновники з Кабміну: повідомлялося, що за п’ять років до бюджету України від діяльності «Укрхімтрансаміку» надійшло 18,14 млрд. грн.(?!), тобто 20 відсотків бюджету України. У цьому ж листі в Кабінет Міністрів були пропозиції, одна фантастичніша за іншу. Наприклад, пропонувалося створити консорціум, до якого ввійдуть повний цикл транспортування і перевалки аміаку через порт «Южний», модернізація трубопроводу і насосних станцій, спорудження додаткових ємностей для збереження рідкого аміаку, розширення причальної лінії, будівництво суден-газовозів тощо.

Мабуть, магія цифр, золотого водоспаду, що проллється на Україну, і зіграли свою роль у тому, що Кабмін у черговий раз прискореними темпами почав підготовку до приватизації ОПЗ, яка мала завершитися у грудні нинішнього року.

Дивно, але в Кабінеті Міністрів, зачаровані маніловськими планами керівництва «Укрхімтрансаміаку», аж ніяк не хотіли зважати на аргументи експертів, викладені у висновку, котрий є в Департаменті хімічної промисловості Міністерства промислової політики. А там, між іншим, є рядки про те, що пропонована модернізація трубопроводу і насосних станцій може підвищити надійність і безпеку роботи устаткування, але не дасть збільшення проектної продуктивності, тому що кількість аміаку, що перекачується, прямо залежить від розрахункового тиску і діаметра наявного трубопроводу. Перевищення тиску в аміакопроводі неприпустиме. А заміна всіх 2417 труб, насосів та арматури — безглузда.

Головний інженер ОПЗ Олександр Юрійович Федчун каже, що торік надходження аміаку по трубопроводу в середньому становило близько 235 тонн на годину, а технічна можливість дорівнює 340 тоннам на годину.

— Необхідна не реконструкція аміакопроводу, — наголошує Олександр Юрійович, — а збільшення вивезення аміаку підприємствами-постачальниками. А ось цього світовий ринок забезпечити не зможе, на жаль.

Реструктуризація — перший крок до дерибану підприємства

Цех із перевантаження аміаку, по суті, є об’єктом стратегічного призначення. Вичленовування його з цілого майнового комплексу рівнозначно першому кроку до загибелі високорентабельного підприємства, яким є Одеський припортовий завод. І мова йде не лише про економіку — в масштабах ОПЗ цех із перевантаження аміаку дає сьогодні 2,55 відсотка загального прибутку підприємства. І тому розмови про те, що перевантаження — справа надприбуткова і її потрібно відокремити й залишити в держвласності, не витримує жодної критики.

Річ у тім, що реструктуризація ні економічно, ні технічно, ні екологічно не обґрунтована. Ніяких експертиз стосовно цього питання не проводили.

Олександр Федчун і його колеги переконані в тому, що виробництво, збереження, перевантаження, передпродажна підготовка, відвантаження на експорт хімпродуктів в умовах ОПЗ — це безперервний технологічний процес. Виходячи з цього, побудована й єдина система забезпечення безпеки, організована аварійно-рятувальна служба. Загальною, орієнтованою на весь завод є й система ресурсозабезпечення, водопостачання, каналізація, водоочищення, електропостачання, забезпечення парою, теплофікація.

Ну й найголовніше. «Укрхімтрансаміак» з огляду на свої виробничі завдання зовсім не має досвіду керівництва таким складним хімічним підприємством, яким є цех із перевантаження аміаку. Які аргументи ще необхідні для того, щоб переконати: реструктуризація ОПЗ у процесі приватизації — перший крок до дерибану заводу.

Пироги мають пекти пиріжники, а аміаком займатися фахівці

За інформацією, якою володіє Кабінет Міністрів України, 21 листопада ОПЗ зупинив перекачування аміаку по аміакопроводу. Така необхідність була зумовлена тим, що резервуари для збереження аміаку були переповнені. Подібна ситуація час від часу на заводі виникає. І спричинена вона відсутністю біля причалів порту морських суден, куди має закачуватися хімпродукт.

Проте 26 листопада «Укрхімтрансаміак», не повідомивши керівництво заводу, самостійно запустив аміакопровід. Потужність подачі аміаку виявилася критичною. Якби не вдалося зупинити екологічний вибух, що насувався, то від витоку аміаку з переповнених сховищ, могли б постраждати тисячі гектарів землі, Чорне море, загинули б люди. А можливо, наслідки були б набагато страшніші й жахливіші, порівнянні хіба що з катастрофою на ЧАЕС.

До катастрофи залишалися лічені години. І тільки оперативні дії керівництва Одеського припортового заводу на чолі з гендиректором Валерієм Горбатко дали змогу запобігти техногенній катастрофі.

Кабінет Міністрів негайно створив спеціальну робочу групу із розслідування обставин, що могли призвести до трагедії.

Не випереджаючи результатів роботи комісії Кабміну, можна вже сьогодні сказати, що розслідування інциденту однозначно свідчитиме: реструктуризація заводу — це найкоротший шлях до катастрофи, якої дивом удалося уникнути 26 листопада. Пироги мають пекти пиріжники, чоботи шити шевці, а аміаком займатися фахівці, котрі мають досвід роботи. Шкода, що цю азбучну істину не розуміють «гарячі голови», які мріють про приватизацію Одеського припортового заводу.

І найболючіше питання, пов’язане з приватизацією ОПЗ: яка в майбутньому доля соціальної сфери підприємства? Яка доля майже чотирьохтисячного колективу підприємства? Про це — в наступній публікації.

Леонід БРОВЧЕНКО,В’ячеслав ВОРОНКОВ.

Южне—Одеса.