Сьогодні — на завтра

Приклади? Їх задосить у новітній історії України. Кров ця гаряча. Колись політики робили ставку на колективи великих підприємств. Нині багато з них розпалися, і партії переключилися на студентство. У таких невеликих містах, як Тернопіль, найбільше скупчення молодих людей саме у вузах. Причини для невдоволення час від часу виникають. Десь ректор чи декан не відчули змін у настроях молодих людей, десь професор користується старим багажем знань, десь умови проживання принизливі, десь «прихватизаторські» мотиви керівництва вилізли на поверхню... Молодь напрочуд чутлива до несправедливості. Згадаймо студентські голодовки на початку дев’яностих, акції «Україна без Кучми», помаранчеву революцію, де студентство зіграло головну роль. Тернопільське — особливо активну. Революції починаються і закінчуються, проте, на жаль, не зникають причини, що їх породили.

Коли відкрилися кордони і українці почали вчитися у вузах Європи, Америки, то побачили різницю у ставленні до студентів у них і в нас. Там — усілякі знижки на проїзд у транспорті, на відвідання музеїв, театрів, у купівлі одягу, в оплаті за навчання, пільгові кредити на житло. У нас студентові без підтримки батьків вижити важко. Допомога держави символічна. А молодій людині треба за щось жити, одягатися. Різке розшарування суспільства позначається на настроях. Один студент приїжджає на пари на «Мерседесі», інший лічить копійки на тролейбус. Один днює і ночує над книжками, інший наукою не переймається, розважається, а іспити складає не гірше. Десь у глибині душі зріє невдоволення, яке вміло використовують політичні сили, обіцяють. Обіцяють... Після виборів навряд чи щось зміниться, але політичні партії жодної відповідальності за те, що використовують і, м’яко кажучи, «кидають» молодих людей, не несуть.

На думку Сергія Юрія, влада має почути сигнали, що їх подає молодіжне середовище, і працювати на випередження. Він намагається залучити студентів до розв’язання насущних проблем. Скажімо, студенти разом з профкомом, ректоратом ініціюють перед міністерством будівництво нового гуртожитку. Цим, так би мовити, забивається цвяшок на майбутнє: влада, держава дбають про тебе. Завдання вченої ради, ректорату, каже Сергій Ілліч, спрямувати ту гарячу кров на головне — підготовку класного фахівця, який зможе реалізувати себе в ринкових умовах. Заради цього, власне, молода людина прийшла до вузу. Але не тільки. Недарма кажуть, що студентські роки — найкращі в житті. Тож закономірне прагнення молодих людей не лише вчитися, а й жити цікаво: проявляти себе в мистецтві, спорті. У вузі створено всі умови для цього. Інколи навіть можна почути, що ректор надто попускає студентам, виконуючи їхні забаганки. Проте Сергій Ілліч так не вважає. Він просто прагне зрозуміти молодих.

— Я мушу, — каже він, — потусуватися з молоддю на вечірках, орієнтуватися у сучасній музиці, мистецтві, розділяти її уподобання. Одне слово, дихати одним повітрям.

І він намагається це робити.

«Незадовільно» для професора

Такі погляди ректора не всі поділяють. Річ не лише у студентських розвагах. Ніхто не примушує поважних професорів брати участь у молодіжних тусуваннях. А ось щодо навчального процесу, то тут нікому послаблень немає. Якщо викладач, хай навіть тричі заслужений, читає лекції, як і десять, двадцять років тому, коли каже одне, а за вікном — інше, коли слабо орієнтується у нинішніх реаліях, то хто йому повірить? Економіка динамічно розвивається, старим багажем довго не проживеш. Та й студент нині не буде мовчки спостерігати, коли йому, образно кажучи, вішають на вуха локшину енної давності. Переважна більшість молодих людей усвідомлює, що прийшла у вуз по знання, а не відсидіти на парах.

Коли до ректора дійшло невдоволення окремими викладачами, він доручив соціологічній лабораторії провести анонімне опитування серед студентів. Тепер уже вони мали поставити оцінки викладачам. Якихось особливих відкриттів не було. Сергій Ілліч упевнився, що його позиція збігається з думками студентів. А потім була непроста для обох сторін — ректора й окремих викладачів — розмова. І неправда, що Юрій переслідує пенсіонерів, як це дехто намагається подати. Якщо викладач пенсійного віку, але студенти дають йому високу оцінку, колеги дослухаються, а сам він має задоволення від роботи, то хай працює на здоров’я. Але коли і студенти кажуть «ні», і колеги, і адміністрація, то доведеться робити висновки. Як у спорті, так і у викладацькій роботі — треба вміти вчасно піти. Керівник вузу взявся за надзвичайно болючу операцію з омолодження колективу, наживає собі ворогів, але не відступає. Як і хірург, розуміє: якщо не вдатися до радикальних заходів сьогодні, завтра хвороба пошириться. На рівні держави усвідомлення цього вже прийшло, маємо тридцятирічних міністрів. А у провінції кадрова машина рухається за інерцією. Проблема також у тому, що у столиці чи містах-мільйонниках можна запросити викладача з іншого вузу, а де взяти їх у Тернополі? В економічному університеті вирішили йти двома шляхами: запрошувати викладачів з-за кордону й інтенсивно ростити їх у стінах свого вузу. Скажімо, директором україно-німецького факультету став професор з Німеччини пан Трилінберг. Як розвивається економіка у країнах Євросоюзу, він знає не лише теоретично.

Від кількості до якості

«Революція», затіяна ректором, торкнулася не лише професорсько-викладацького складу, а й самого процесу навчання. Починаючи з наступного року тут відмовляються від триместрів. Свого часу вони відіграли позитивну роль у зміцненні дисципліни, налагодженні контролю, але нині стають гальмом. Немало студентів вузу вчаться протягом семестру за кордоном. Коли повертаються, їм важко ввійти в навчальний процес. За двосеместрового навчання це відбуватиметься безболісно. Розпочався процес упорядкування дисциплін, одні поглинають інші.

Докорінно змінюється підхід до студента. Повага до нього прямо пропорційна вимогливості. Не таємниця, що з Тернопільщини виїхало чи не найбільше заробітчан. Найчастіше зароблені кошти вони вкладають у навчання дітей. Цим активно почали користуватися вузи, збільшуючи набір студентів на платне навчання. Мов гриби після дощу, почали множитися приватні інститути. Не була винятком і тодішня академія народного господарства, тут також рік у рік нарощували студентські лави. Сьогодні Сергій Юрій ставить собі за мету перейти від кількості до якості. Цього року прийняли студентів майже на вісім відсотків менше, ніж торік. Наступного — кількість першокурсників ще зменшиться. Змінюється пропорція на користь державної форми навчання. Суворішим буде відбір до магістратури. Відповідно до програми ІВМ, яку веде професор Олена Сохацька, з’явилася можливість прорватися у фінансово-кредитну систему розвинених країн. Підготовка за цією програмою фінансових менеджерів коштуватиме дорожче, зате з дипломами ТДЕУ можна буде працювати на Заході.

Сергій Ілліч вважає, що настав час змінювати і сам підхід до студентства. Наш менталітет такий, що опікуємося дітьми мало не до старості. Вони звикають, що хтось замовить за них слово під час вступу до вузу, потурбується про пристойну посаду... Ринкова економіка такого не знає. Якщо маєш знання — працюватимеш, ні — не допоможуть ні дзвінки, ні клопотання впливових людей. Коли у 2002-му Сергій Юрій став ректором, з усіх форм навчання було відраховано 2000 студентів. За незнання. Потім щороку — від 400 до 600. Батьки інколи приходять з претензіями. Таким ректор радить хоч раз заглянути у залікову книжку сина чи доньки. Ніде правди діти: ще недавно за іспит можна було заплатити і перейти на наступний курс. Тепер і студенти, і викладачі знають: номер не пройде.

Не хочеш вчитися — не вчися. Рік на першому курсі, другий, третій... Доки вистачить грошей. Потім — до побачення. Так за кордоном. Можна зрозуміти батька чи матір, котрі тяжко працюють, щоб дати дитині освіту, а вона не виправдовує їхніх сподівань, та це вже проблеми виховання. Цікаво, що приблизно 60 відсотків відрахованих студентів згодом поновлюються, щоб продовжити навчання, але то вже усвідомлений вибір.

Як у суспільстві загалом, так і серед абітурієнтів нині велика градація. Декотрі закінчили спецшколи, ліцеї, володіють мовами, вільно користуються інтернетом, а декотрі не знають, як підступитися до комп’ютера. У процесі навчання здебільшого все вирівнюється. Доволі часто трапляється, що другі навіть випереджають перших. Скільки сільських хлопців завдяки наполегливій праці зробили блискучу кар’єру, а у їхніх міських ровесників, які мали багато кращі стартові позиції, життєві успіхи значно скромніші. Недарма кажуть, що терпіння і труд усе перетруть.

Статус є, потрібен дух

Університетський статус вуз здобув, а ректор мріє, щоб у його стінах ще й дух відповідний панував. Як, скажімо, у Ягеллонському університеті — альма-матер всіх видатних поляків. Чи у Львівському університеті, Чернівецькому... Там тільки поріг переступаєш і відчуваєш, що ти у храмі науки. Міцний фундамент, традиції, наукові школи... Усе це напрацьовувалося століттями. Але наш час дуже динамічний, тож Сергій Юрій сподівається, що ТДЕУ пройде цей шлях швидше. Дух університету мають формувати передусім викладачі. Він високо підняв планку стосовно здобуття вчених ступенів. Дехто сам зрозумів, що не відповідає новим умовам: кілька викладачів звільнилися за власним бажанням. Якщо професор на своєму місці, то він тягне за собою доцента, доцент — асистента, асистент — студента. Цей ланцюжок рано чи пізно дає результат. Єдиний інструмент, яким нині володіє ректор, — це оплата праці. Той, хто краще працює, має отримувати більше, переконаний він.

Імідж вузу створюють наукові школи. Цінність їх ще й у тому, що вони, так би мовити, доморощені. До 80 відсотків професорсько-викладацького складу виплекано із своїх випускників. Наукові школи професорів Євгена Савельєва, Алли Мельник, Богдана Литвина, Олександра Дзюблюка, Ярослава Крупки, Ольги Кириленко, Романа Гевка, Степана Дусановського, Євгена Качана відомі і в Україні, і за кордоном...

Сергій Юрій усвідомлює, що сама лише вимогливість — вулиця з одностороннім рухом. Він створює умови, щоб людина могла себе реалізувати. Найболючіша проблема — житлова. Всі бажаючі отримали земельні ділянки, на яких заходилися зводити котеджі. Кому це не під силу, вуз допомагає профінансувати пайову участь у будівництві квартири чи розширити житлову площу. Передусім сприяють ветеранам, перспективній молоді — тим, ким дорожать. Викладачі разом із сім’ями мають змогу оздоровитися на університетських базах у Закарпатті, на Чорному морі. Закінчується облаштування прекрасного зимового саду. В ньому буде кафе, де викладачі між парами зможуть перекусити, поспілкуватися, попрацювати. Щось схоже Сергій Ілліч побачив в університеті американського штату Мейн, з яким співпрацюють тернопільці, і вирішив запозичити ідею.

А це вже його ноу-хау: викладач, ідучи додому, зможе придбати напівфабрикати, готові страви в університетському магазині. До того ж за цінами, нижчими від міських. Річ у тім, що вуз має своє сільгосппідприємство, вкладає у його розвиток кошти, тож сподівається на віддачу. Мріє ректор про створення університетського містечка за західним зразком, де комфортно жилося б і студентам, і викладачам. І наполегливо реалізує її. Невдовзі вуз матиме свою воду: пробурено дві артезіанські свердловини. Далі настане черга автономного опалення. Докорінно реорганізовується система громадського харчування. Сигнал подали студенти-сироти, яких у вузі 67. Вони попросили надані державою кошти не переказувати на їдальні, а дозволити самим розпоряджатися ними. Коли ректор вник у проблему, зрозумів, що потрібно вживати радикальних заходів.

Новий час потребує нової філософії

Те, що розпочав нині Сергій Юрій, можна назвати по-різному: реконструкцією, перебудовою. Процеси болючі, бо відбуваються у сфері людських стосунків. Легше було б усе це робити людині «зі сторони». Сергія Юрія, який закінчив цей вуз, сформувався у ньому як науковець, керівник, багато хто сприймав як «свого хлопця», не здатного на радикалізм. Але ректор ступив на цей шлях, бо відчуває велику відповідальність, передусім перед молодими людьми, які прийшли вчитися, їхніми батьками, а вже потім перед колективом, державою. Хоча все взаємопов’язано. Як їх сьогодні тут навчать, так завтра складеться не лише їхня доля, а й майбутнє держави. На переконання Сергія Ілліча, спокійне життя університету не пасує — тільки бурхливе. І сам задає тон. Ще зранку обійде всі будівельні майданчики, загляне у кожну шпарину. Батьки були міцними господарями і сина навчили робити все добротно, надійно. І хоч давно нема їх на цьому світі, але син батьківську хату не продає. За першої-ліпшої нагоди, хоч випадає вона дедалі рідше, поспішає до рідного буковинського краю, до батьківського гнізда. Щоб набратися снаги, щоб звіритися, чи так живе.

Наступного року ТДЕУ святкуватиме 40-річчя. Починалося усе з філії Київського інституту народного господарства, з п’ятьох викладачів і 73 студентів. Тепер масштаби, звісно, не ті. Університет має дев’ять факультетів, три інститути: в Івано-Франківську, Чорткові, Вінниці; консультаційні пункти для заочників у Єревані, Нововолинську, Луцьку, Сваляві, Києві, Форосі. Щороку зростає кількість спільних із зарубіжними вузами факультетів. Функціонують україно-німецький, україно-голландський, україно-польський, американо-український, україно-британо-грецький. Студенти, котрі добре володіють мовами, окремі семестри вчаться за кордоном, а в Тернополі читають лекції зарубіжні професори. Нині економічні науки в університеті опановують студенти з В’єтнаму, Нігерії. Сергій Ілліч хоче, щоб приїжджали вчитися до нас шведи, німці, британці... Гадаю, це не за горами.

Вуз активно переоснащується. До кінця року 56 найновішими ноутбуками обладнають ще одну комп’ютерну лабораторію. Діють електронна бібліотека, європейські студії, музей. Гордістю є зала вченої ради, облаштована за аналогом страсбурзької, де відбуваються засідання

ПАРЄ. Поки що вузьке місце — гуртожитки. Ректор поставив собі за мету і їх обладнати за європейським зразком, збудувати нові. Наступного року студентів прийме новий гуртожиток з їдальнею.

Цей матеріал не переобтяжений цифрами. Я намагалася передати, якщо можна так сказати, філософію вузу, який активно проривається у широкий світ. Вчиться у Заходу, займає освітню нішу у країнах Азії, Африки. Готує фахівців для ринкової економіки України. Сьогодні — на завтра. З випередженням.

Тернопільська область.