За останній десяток років Одеський припортовий завод чотири рази опинявся в епіцентрі «приватизаційного вулкана», виверження якого поки що особливо не зачіпали економічні інтереси України.

Від обвинувачень у монополізмі до «приватизаційної сверблячки», що передбачала швидше не продати, а збути з рук підприємство, котре є одним із хребців хімічного хребта держави, — така амплітуда думок чиновників, які переймаються подальшою долею ОПЗ.

У черговий раз завод опинився в центрі уваги політиків, економістів, українського і світового співтовариства. Його подальша доля, по суті, стане лакмусовим папірцем для нової влади, котра декларує прозорість своїх дій і турботу про розвиток вітчизняного бізнесу.

Вхід був рубль, а вихід — мільйони доларів

Одеський припортовий завод був заснований 1974 року з легкої руки американського мільярдера Арманда Хаммера, який приятелював з Леонідом Брежнєвим й умовив останнього побудувати на березі Чорного моря завод з виробництва аміаку і карбаміду.

Вибір припав на Аджалицький лиман, що розташовувався неподалік транспортного вузла Одеса і мав вихід у Чорне море. Одночасно з будівництвом заводу почалося зведення і міста Южне, і морського торговельного порту.

Передбачалося, що завод також буде задіяний для приймання й перевантаження експортних мінеральних добрив, виготовлених в Україні та Росії. Через чотири роки після початку будівництва ОПЗ видав першу продукцію.

— Сьогоднішній день ОПЗ — ритмічна робота двох агрегатів з проектною річною потужністю 900 тисяч тонн рідкого аміаку, — розповідає заступник голови правління ВАТ «Одеський припортовий завод» — головний інженер Олександр Федчун. — За рахунок модернізації устаткування й технологічного процесу агрегати виробляють понад мільйон тонн аміаку, і на сьогоднішній день це найвищий показник серед аналогічних агрегатів у СНД і країнах Балтії. На заводі також діють два агрегати з виробництва гранульованих азотних добрив — карбаміду. Їх проектні показники — 660 тисяч тонн на рік — перевищено і нині вони становлять понад 800 тисяч тонн карбаміду на рік.

Як досягалися ці результати?

Про це розповідає генеральний директор ВАТ «Одеський припортовий завод» Валерій Степанович Горбатко. На заводі він з 1976 року — спочатку працював начальником цеху, потім начальником виробництва, а згодом піднявся на найвищий щабель — став директором заводу. Він удостоєний звання «Заслужений працівник промисловості України», відзначений багатьма державними нагородами, є почесним громадянином Одеси. Авторитет Валерія Горбатко у світових колах виробників аміаку такий високий, що за робочим пульсом ОПЗ сьогодні звіряють свої плани найбільші бізнесмени світу. Ну а на заводі Валерія Степановича просто обожнюють і як керівника, і як людину з чудовою душею.

— За останні десять років, приміром, «енергозберігаюча політика» ОПЗ дала змогу зменшити на 10,5 відсотка витрати природного газу на тонну аміаку, на 15,3 — електроенергії, знизити витрати енергоресурсів на тонну карбаміду на 10,6 відсотка, що дає можливість заощаджувати десятки мільйонів гривень на рік. Сьогодні багато фахівців вважають Одеський припортовий завод єдиним конкурентоспроможним хімічним виробництвом України, — розповідає Валерій Степанович Горбатко.

І це справді так. Переконливо свідчать про це і цифри. З листопада 2002-го по листопад 2005-го, тобто за три роки в державний і місцевий бюджети й державні цільові фонди перераховано понад мільярд гривень, що значно перевищує, приміром, бюджет міста-мільйонника Одеси. Суми відрахувань щорічно збільшуються. Звернімося до динаміки перерахувань: 2002 рік — перераховано 76 млн. грн., 2003-й — 202 млн. грн., 2004-й — 254 млн. грн., за 10 місяців 2005 року — 475 млн. грн.

Завод перебуває у престижній десятці найбільших платників податків України. У 2004 році за рівнем отриманого виторгу посів 64 місце серед промислових підприємств України.

Середньомісячна зарплата працівників ОПЗ за 10 місяців становила 2200 гривень, а сумарні відрахування на користь держави в перерахунку на одного працівника — 12500 гривень на місяць. Тобто сплачені податки і збори перевищують фонд оплати праці одного працюючого в п’ять разів! Такого показника в Україні немає на жодному підприємстві. Ну і додамо, що за умови праці з такою само ефективністю інших підприємств країни бюджет України давно перевищив би бюджети найрозвиненіших країн Європи.

Гроші є — немає любові в держави

— За три роки, — каже головний інженер ОПЗ Олександр Юрійович Федчун, — в модернізацію і розвиток заводу було вкладено майже 700 мільйонів гривень. В останні 14 років, тобто за роки незалежності України, модернізацію виробництва проводили винятково власними засобами, без залучення іноземних інвестицій. І досягнуто це аж ніяк не за умов протекціонізму, а в умовах фіскального тиску, що постійно зростає, та агресивних спроб приватизації заводу.

ОПЗ працює в умовах безперервного виробничого циклу. Виробництво, збереження, перевантаження, передпродажна підготовка, відвантаження на експорт хімічних продуктів (аміак, метанол, карбамід, комплексні добрива) відбуваються в єдиному виробничому комплексі устаткування, агрегатів і систем. З урахуванням цього побудована й єдина система забезпечення безпеки, організовано аварійно-рятувальні служби. У цю систему входять служби запобігання надзвичайним ситуаціям і цивільної оборони (у тому числі загін газорятувальників), служби пожежної охорони, воєнізованої охорони, швидка медична допомога, лікувально-оздоровчий центр, сховище і резервний центр управління, система оповіщення, система контролю за станом навколишнього середовища, автоматизована комп’ютерна система прогнозу і запобігання надзвичайним ситуаціям та аваріям, транспорт для евакуації персоналу в разі потреби

До речі, різні екологічні громадські організації задоволені рівнем екологічної безпеки ОПЗ. Гасла на зразок «ОПЗ — хімічний Чорнобиль», «Зупинимо екологічну бомбу для Одеси» уже давно відправлено до архіву. Сталося це після того, як для екологічної громадськості були організовані ознайомлювальні екскурсії по заводу. «Зеленим» розповіли про багатоступеневу систему екологічної безпеки, що існує на заводі. Узяти, наприклад, ємності для збереження аміаку. Максимальна товщина стінок сховища — 28 міліметрів. Цього цілком достатньо для забезпечення безпечного збереження рідкого аміаку. Однак і тут працює потрійний контроль — надчутливі датчики контролюють стан металу сховищ, інформація про який видається на пульт оперативного диспетчера ОПЗ, в управління МНС в Одеській області та до Києва в Інститут електрозварювання імені Патона.

Та що там екологічні організації! Одеський припортовий завод напередодні передбачуваної приватизації, а таких спроб, нагадаємо, за десять років було чотири, починають відвідувати грізні комісії — від ФДМУ до Генеральної прокуратури. Пояснимо, що перевіряльники наполегливо намагаються знайти причинно-наслідковий (читай — злочинний) зв’язок між аміакопроводом, що починається в російському місті Тольятті й закінчується в місті Южному, і цехом з перевантаження аміаку. Жодна з перевірок такого абсурдного висновку не зробила і зробити не могла, тому що цех, про який ідеться, виконує не лише функції перевантаження аміаку на експорт сторонніх підприємств (3,5 млн. тонн). Він перевантажує й аміак власного заводського виробництва (600 тис. тонн). Цех зберігає аміак, захолоджує його. Звідси аміак надходить на виробництво карбаміду — цех виробляє й видає пару для цього виробництва. Цех приймає продувні аміковмісні гази з усього заводу. І багато чого іншого. Одне слово, це — життєво важливий орган в усьому дуже складному хімічному виробництві.

І сьогодні, на жаль, знайшлися «мудреці», що намагаються вилучити цех з перевантаження аміаку із цілісного загальнозаводського комплексу.

Але про це піде мова в наступній публікації.

Леонід БРОВЧЕНКО, В’ячеслав ВОРОНКОВ.

Южне—Одеса.