Вибори нові, плівки старі

Перебуваючи у відрядженні в одному з південноукраїнських міст, я став свідком гострої суперечки, спричиненої поверненням в Україну екс-майора-втікача. Один з тих, хто сперечався, вважав, що це вчинок сміливої людини, яка, будучи головним фігурантом плівкового проекту, нарешті виведе всіх на чисту воду. Другий не бачив у цьому поверненні особливої доблесті, оскільки екс-майор одержав гарантію повної безпеки від Президента країни на подяку за допомогу в приході його до влади. Не вважав він екс-майора і головним у самому «касетному скандалі». «Екс-майор скаже те, що йому продиктують його політичні наставники, котрі, власне, і вигадали цей чорний піар».

Несподівано друга з цих думок мала підтвердження в заяві колишнього заступника начальника Державної служби охорони Сергія Кислова про те, що Микола Мельниченко ніколи не був в охороні Президента Леоніда Кучми, не мав самостійного доступу до його кабінету, а отже, й не міг писати розмови на диктофон. Міф розвінчано. Однак навряд чи його творці так легко примиряться з такою безславною кончиною «героїчної» легенди. Адже вона потрібна їм ще для одних виборів. Тепер вже в парламент країни.

Зізнаюся, у мене і до заяви Сергія Кислова були сумніви в автентичності плівкових одкровень, що складаються з нецензурщини, вигуків і якихось незрозумілих уривчастих фраз. Порціонне їх оголошення громадськості, причому кожного разу суворо адресне, створювало враження, що автори продовжують робити свої записи десь (може, і далеко) за межами кабінету Леоніда Кучми. При цьому одні сюжети відходили на другий план, а то й зовсім умирали, а їх місце займали інші. І що вражало, у жодному з них немає фігурантів, що належать до нинішньої влади. Навряд чи можна сумніватися, що через кабінет Л. Кучми пройшли і такі знані українські політики, як О. Мороз, І. Плющ, В. Ющенко, Ю. Тимошенко, А. Кінах та інші, але їхніх розмов з Президентом диктофон не зафіксував. Чи можливо це за тієї технології тайнопису, про яку розповідає нині екс-майор-утікач?

Для мене особисто непереконливість плівкових сенсацій стала очевидною на прикладі так званого кольчужного скандалу. Читачі, імовірно, ще не забули, з яким захватом опозиційні політики розповідали світу про те, що режим Л. Кучми доставив іракському диктатору Саддаму Хусейнові чотири установки за назвою «Кольчуга». Цей «страшний» злочин було розкрито «завдяки» пильності екс-майора. Влада США вимагала від України офіційних пояснень. Україна дала їх: «Жодної «Кольчуги» до Іраку не було поставлено». Американці не хотіли вірити, а вожді української опозиції, серед яких були і сивочолі багаторічні здобувачі президентського скіпетра, всіляко викривали офіційну владу в брехні й обмані.

І що ж? США пішли війною на Ірак. Без особливих труднощів окупували його і зайнялися пошуком зброї масового ураження, у тому числі знаменитих українських «Кольчуг». Перелопативши весь іракський пісок, так нічого і не знайшли. Стало очевидно, що президент України Леонід Кучма говорив правду. Порядні люди після цього вибачаються, але таких, на жаль, не знайшлося ні в нас у країні, ні за її межами.

Не зазнавши жодних докорів сумління за провал «кольчужної» інсинуації, автори плівкового проекту взялися розкручувати нову. Відповідно до неї, на вул. Банковій, у тому само кабінеті президента, був розроблений план фізичного усунення журналіста Г. Гонгадзе. Чергову моторошну сенсацію вони обґрунтовували нібито зафіксованою на плівці розмовою Леоніда Кучми із своїми міністрами.

Я не вірив тоді в реальність такого злочинного плану Банкової і ще менше вірю зараз. Журналіст Гонгадзе не становив для тодішнього режиму жодної небезпеки. Багато його побратимів по перу досаждали владі дужче. Однак давайте на хвилину повіримо у твердження екс-майора і його політичних однодумців, що якась розмова про журналіста в кабінеті президента усе-таки була. Давайте повіримо також і в те, що в ній таки пролунала погроза фізичної розправи над ним.

Які повинні бути дії «героя-борця з режимом» і його соратників у такому разі? Зрозуміло, негайно убезпечити життя журналіста. Негайно привселюдно викрити злочинний задум і вдарити в усі дзвони. Тим паче що «хоробрий» майор уже «знав», що Леонід Кучма «злочинець» і навіть думав про його вбивство, щоб «звільнити країну від такої людини». В гіршому разі, якщо бракувало мужності на публічну акцію, могли тихенько попередити журналіста про небезпеку, що загрожує, і вивезти його з країни. Так, як це було зроблено пізніше із самим екс-майором.

На жаль, нічого цього не сталося. Майор і його спільники продовжували спокійно «документувати злочини». Таке враження, що їм будь-що потрібна була жертва режиму, щоб їхні записи мали підтвердження. Негарно це, добродії. Просто аморально «рятувати країну» ціною жертви конкретної людини. Навіть якщо виявиться, що вбивство журналіста спровоковано владою, на лаві підсудних повинен бути й екс-майор, що знав про розправу, котра готується, і не спробував запобігти їй.

Мене завжди дивувало і те, як залежно від політичної ситуації в країні переміщалися обвинувальні акценти у справі про вбивство журналіста М. Гонгадзе. Спочатку вони цілком зосереджувалися на замовниках і виконавцях цього злодіяння. Потім залежно від того, як одні фігуранти відійшли від влади, інші перемістилися в цю саму владу, а треті взагалі пішли з життя, натхненники «плівкового скандалу» стали гарячково шукати компромат на тих політичних діячів з оточення колишнього президента, які ще можуть скласти їм конкуренцію на майбутніх парламентських виборах. З’явилися терміни «підбурювання» до вбивства і навіть «мовчазна згода».

Колись відомий філософ сказав, що не можна двічі ввійти в ту саму річку. Деякі з нинішніх політиків, котрі гадають, що вони ще не реалізували всіх своїх потенційних можливостей, намагаються спростувати цей афоризм. От і роздмухують з новою силою старий «касетний скандал». І екс-майора привезли до України, як останній козир у малодостойній грі. Але, як з’ясовується, знову прорахувалися. Вийняли з рукава не туза, а шістку. Екс-майор плутається у свідченнях. Якоїсь миті мені стало навіть шкода його. За великим рахунком він теж жертва, хоча і добровільно обрав собі таку роль. Не витримавши перехресного «допиту» журналістів, які також не можуть зрозуміти, чому він не спробував врятувати Г. Гонгадзе, невдачливий екс-майор змушений був визнати, що в підслуханій ним розмові прямих погроз на адресу журналіста не було. Але якщо не було погроз, то на якій підставі він і його спільники називають поіменно замовників і підбурювачів цього трагічного вбивства? І чи не підпадають ці наклепницькі твердження під відповідні статті Кримінального кодексу України?

Насамкінець хотів би звернутися до читачів. Може, досить уже Україні битися в істериці політиків? Може, настала пора нам жити не емоціями, а розумом? І чи не час затребувати нарешті не майданних кумирів, не солодкоголосих обіцяльників, не чорних піарників, а спокійних і відповідальних державників, якими, безумовно, є В. Литвин і його соратники.

Петро ТОЛОЧКО, народний депутат України.