Безумовно, головною подією тижня став приїзд в Україну Миколи Мельниченка та Олександра Єльяшкевича. Колишнього майора СБУ, прикомандированого до Державного управління охорони, який, за його твердженнями, записував розмови Президента України Леоніда Кучми у кабінеті. Та народного депутата другого і третього скликань.

Їхня поява в країні зчинила чимало галасу. Однак передусім хотілося почути відповіді на низку запитань. І, зокрема, пов’язаних із загибеллю нашого колеги Георгія Гонгадзе. Адже, на моє глибоке переконання, «справу Гонгадзе» без відповіді на них розкрити не вдасться. Як і не вдасться встановити ім’я справжнього замовника злочину.

Багато галасу — даремно

Проте поведінка Миколи Мельниченка, чесно кажучи, розчарувала. Не знаю, на які запитання він дає відповіді у Генеральній прокуратурі. Однак, схоже, слідчі навряд чи зможуть отримати від нього істотні свідчення, які нарешті проллють світло на страшний злочин, який стався у ніч з 16 на 17 вересня 2000 року.

На це вказує поведінка Миколи Мельниченка у прямому ефірі двох телеканалів: «5 канал» та «1+1». А ще —явне небажання відповідати на запитання тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, яка повинна встановити замовників та організаторів «касетного скандалу», який завдав значної шкоди національній безпеці держави. Треба було бачити, як майор, колишній чи ні, не знаю, не хотів брати з рук ведучої Ганни Безулик запрошення з’явитися на засідання комісії. Як нервово він зреагував на слова голови комісії народного депутата Віктора Драчевського. Як спершу стверджував, що голови парламентських комісій — Олександр Жир і Григорій Омельченко — хотіли його використати у своїх цілях, а потім переконував усіх, хто брав участь у передачі та її дивився, що він співпрацював з комісіями, які розслідували причини загибелі Георгія Гонгадзе та інші резонансні злочини, скоєні в Україні.

Однак сьогодні хотілося б поговорити про інше. Про те, на що й досі немає відповідей і невідомо, чи отримаємо їх.

Злочин чи подвиг?

Колишній Генеральний прокурор Святослав Піскун закрив кримінальну справу, порушену проти Миколи Мельниченка за те, що він, за його словами, робив записи у кабінеті глави держави. Хотілося б знати: чому?

Адже після оприлюднення перших плівок, неначе із скрині Пандори, посипалися записи розмов інших відомих людей в країні. Наприклад: нібито київського міського голови Олександра Омельченка і екс-прем’єра, а зараз Президента Віктора Ющенка. Оприлюднювалися записи нібито розмов працівників передвиборного штабу одного з кандидатів під час минулорічної президентської кампанії. А якщо зайти на сайт «Компромат. ru», то можна побачити роздруківки розмов нібито бізнесмена і нібито колишнього прем’єра нашої країни. Власне, саме тому хотілося б почути від працівників правоохоронних органів: прослуховування і документування чужих розмов без дозволу суду — злочин чи ні? Якщо так, то чому була закрита кримінальна справа проти Миколи Мельниченка? І запитання до читачів: такі дії моральні чи аморальні?

Виправдання майора на кшталт: я почав записувати главу держави після того, як почув, що він віддав злочинний наказ, на мою думку, його не виправдовує. Адже після того стався злочин: вбивство журналіста. І Микола Мельниченко нічого не зробив, щоб цього не допустити. До речі, чергове запитання: замовчування про наміри, які порушують закон, це злочин чи ні? Кримінальний кодекс, як мені відомо, у цьому разі прирівнює громадянина, який знав про злочинні наміри і промовчав, до співучасника правопорушника. Власне, з цієї точки зору всі гучні заяви майора Миколи Мельниченка про його патріотизм і високу мораль лопаються як мильні бульки. Бо, як свідчать події, пов’язані з його виїздом за кордон, він міг у будь-який час покинути країну. І річ не лише в тім, що Георгій подавав заяву в Генеральну прокуратуру після того, як виявив стеження за собою. Річ в іншому. І про це зараз поговоримо.

Декілька версій

Передусім зверну увагу на таке: Микола Мельниченко стверджував у передачі, що люди опального російського олігарха Бориса Березовського прагнуть сфальсифікувати його записи і у такий спосіб врятувати від справедливого покарання колишнього главу держави.

Однак водночас він мовчить про те, що той запис, який він продемонстрував у прямому ефірі «5 каналу», має дату: 18 вересня. Тобто робота над ним, і про це журналісти писали не раз, розпочалася через два дні після того, як зник Георгій Гонгадзе. Звідки взялася ця дата? На це запитання відповіді ми ще не почули.

З другого боку, можу припустити: саме тоді, власне, й відбулася та розмова, яка й потрібна була замовникам і організаторам не тільки «касетного скандалу», а і вбивства журналіста. Адже вже в неділю, 17 вересня, після зникнення Георгія його колеги провели на майдані Незалежності акцію з вимогою знайти журналіста. Того самого дня невідомий зателефонував у грузинське посольство і повідомив черговому, що до викрадення Гонгадзе «причетні Олександр Волков (народний депутат), Юрій Кравченко (покійний екс-міністр внутрішніх справ) і Кисіль (якого дехто вважає одним з київських «авторитетів»)». Навіть стверджував, що «журналіста переховують у Московському районі».

Після цього міг Леонід Кучма зреагувати на таке? Безумовно. Міг говорити про це з іншими людьми? Так. Могли під час розмови висуватися версії щодо зникнення журналіста? Могли. Власне, саме тому, на нашу думку, й розпочалася робота над записом 18 вересня 2000 року. Чи могла монтуватися розмова у потрібному для замовників ключі? Могла. Посилання Миколи Мельниченка на експертизу фірми «Бек Тек» і її господаря Брюса Кенніга знову-таки некоректні, бо, як відомо, редактор тижневика «2000» Сергій Кичигін у своїй публікації вказував на неточність перекладу, свідомий чи несвідомий. Водночас ця сама газета публікувала думку авторитетного англійського експерта, який стверджував, що на записах, зроблених у цифровому форматі, неможливо точно встановити, чи піддавалися вони монтажу, чи ні. Таку відповідь дав і Віденський інститут журналістики, куди посилала записи на експертизу тимчасова слідча комісія Верховної Ради, створена для розслідування причин загибелі Георгія Гонгадзе.

З цього випливає інша версія. Микола Мельниченко не міг брати участі у записах, які велися у кабінеті Президента. Він взагалі не знав про це, але його використали ті, хто хотів зробити державний переворот в країні. Недаремно Володимир Цвіль у своїй книзі «У центрі касетного скандалу» розповідає про те, що він перевіз через кордон комп’ютер і дискети, які згодом і почав розшифровувати майор-утікач. Цвіля найбільше здивувало те, що Микола Мельниченко не вмів працювати на комп’ютері.

Водночас є ще один доказ того, що не майор вів записи у кабінеті глави держави. І те, що записи монтувалися. І також іншими людьми. Історія із знаменитими «Кольчугами». Запис, який оприлюднив Мельниченко напередодні війни в Іраку, надовго «заморозив» Україні відносини із Заходом і США. (Особливо потерпав від цього Леонід Кучма, який для лідерів західних країн фактично став ізгоєм. І проблема не в тому, що українські військовики поїхали в Ірак утверджувати спокій в цій країні. Проблема полягає в іншому. Саме через це була загальмована на цілих п’ять років євроінтеграція України.) Однак комісія, створена західними експертами, не знайшла фактів продажу РЛС в Ірак. Понад те, не знайшли їх там і після закінчення війни у Перській затоці.

Отож можна дійти такого висновку: чимало записів, які є в архіві Миколи Мельниченка, насправді вже змонтовані. До нього. А з цього випливає та версія, про яку я писав вище: записи у кабінеті Леоніда Кучми робив не Микола Мельниченко. Хто? А про це можна довідатися лише у тому разі, коли майор перестане повторювати один і той самий міф про «диктофон під диваном» і назве прізвище людини, яка й передала йому записи.