Молочні ріки, цукрові береги

Пам’ятаєте, як мріє літературний герой українського класика: хоч би скільки їхав і питав, чия земля, щоб скрізь звучало: «Калитчина». На Житомирщині цю мрію вдалося втілити Олександру Самчуку з Андрушок Попільнянського району. Їхати й допитуватися, чия земля, чуючи у відповідь: ПСП імені Цюрупи, довелося б надто довго — у цьому господарстві 20 тисяч гектарів. Можливо, деінде ця цифра й не вражає. Але для Житомирщини це дуже багато. Навіть рамки адміністративного району виявилися затісні. Села Плоска, Ягнятин, Карабчиїв, Верхівня, Мусіївка, Бистріївка — то вже сусідній, Ружинський, район. А загалом у господарстві вже 14 відділків. Мають 18 ферм, із них 13 — молочнотоварні. В них утримують майже 10 тисяч голів ВРХ, у тому числі понад 3 тисячі корів. У сільгосппідприємстві працюють нині 1600 осіб.

Але й це не все. Крім сільгосппідприємства, заслужений працівник промисловості України Олександр Самчук очолює також цукрозавод імені Цюрупи, де в сезон зайняті ще 400 працівників.

Якщо сказати, що цюрупинці створюють справжні молочні ріки, то не буде перебільшення: тепер щодня відправляють на переробку 30 тонн молока, а влітку було 40 тонн. Якщо сказати, що «береги» — цукрові, теж правда: нинішнього сезону виробили майже 13 тисяч тонн цукру.

Але ж, може резонно зауважити читач, керувати таким великим утворенням надзвичайно складно. Навіщо це було Олександру Самчуку? Тим паче що розширювалися, приєднуючи тих, хто був уже в борговій ямі. Отже, витрачали на них кошти, зароблені тими, хто давно працює успішно.

Щоб зрозуміти суть цюрупинського феномену, треба згадати забуте вже нині слово «цукрокомбінат». Існували колись разом цукрозаводи й бурякорадгоспи. Вітри реформ і псевдореформ створили чимало парадоксів. Довелося зустрітися навіть із таким. Приватне сільгосппідприємство (колишній бурякорадгосп) не хотіло вирощувати цукрові буряки. Навіщо, мовляв, зайвий клопіт.

А в Андрушках керувалися здоровим економічним глуздом. Тут вчасно зрозуміли небезпеку того, що сільгосппідприємства опиняються на мілині: руйнувалася бурякосіюча зона, що складалася десятиліттями. Тому стали більше вирощувати своїх буряків, орендуючи землі в селян Василівки, Макарівки, Харліївки. Арифметика тут проста: що більше коренів надходить на завод, то довше триває сезон цукроваріння, а отже, й собівартість продукції знижується. Наступний крок був підказаний кількамільйонним боргом. Завод, щоб мати сировину, давав кредити сільгосппідприємствам — ці кошти їм потрібні, щоб зорати, посіяти, обробити, зібрати. А розрахунок вирощеними коренями одержували не завжди. От і виходило, що краще приєднати ті господарства до себе і самим вкладати гроші в землю.

У Бистріївці невдовзі після такого злиття жартували, що пішли на це, бо вже й пацюки з комори повтікали. Концкормів не було, від корови надоювали по два кілограми молока. Люди, звісно, зарплати не бачили. А з Плоски того самого сусіднього Ружинського району до Самчука приїхали під самий новий рік — 29 грудня: рятуйте, мовляв, бо за борги геть розпродують...

Після приєднання виявлялося, що найперше завдання — рятувати від здичавіння ті поля, які роками не оброблялися. А з техніки найпотрібніші тоді були потужні плуги, які можуть здолати запирієні площі. Буряки там можна сіяти лише через кілька років, коли земля очиститься.

Олександр Самчук, випускник Житомирського сільгоспінституту, починав у господарстві з агронома-рільника. Дотримання сівозмін та інших премудростей агротехнічної науки для нього — святе. Під технічними культурами може бути приблизно п’ята частина площ. Решта — зернові, корми. А це означає, що треба мати потужну тваринницьку галузь. Зміни в приєднаних господарствах настають швидко. Якщо спершу там худобу нічим було годувати (півторарічний запас кормів весь використали), то поточного року перекидання кормів уже не треба робити, а це значить, що й зайвих затрат немає. Це було перше, що повідомив директор по тваринництву ПСП Анатолій Гуляс (на знімку).

Яку музику люблять корови

Гордість господарства — доїльний зал німецької фірми. В області такий тільки один. Та й в Україні їх на пальцях однієї руки можна перелічити. На зміні — лише дві доярки, які можуть упоратися за короткий час з усією фермою. Від кормових столів корів кличе перед доїнням у зал очікування класична музика. Пробували було, кажуть, запустити іншу, та потім каялися. Діждавшися своєї черги, корови самі займають місце біля доїльного апарата. Він і масаж вимені робить, і відключається сам, коли доїння закінчено. А всі дані надходять до єдиної комп’ютерної системи. Бригадир ферми Любов Каташинська була серед тих, хто проходив навчання в Німеччині. «Ялинка» діє вже чотири роки, демонструючи, яким має бути тваринництво сучасної доби.

Надої високі, молоко відповідає всім вимогам переробників за якістю та вмістом білка (60 відсотків коштів платять саме за нього) і жиру. Ціною, яку запропонувало одне з київських підприємств, тут задоволені, тому й зупинили свій вибір на ньому.

— З нами охоче працюють, бо продаємо великі партії молока, — пояснює Анатолій Гуляс. — Переробникам це вигідно. А тваринництво — високоприбуткова галузь. Звичайно, як годувати худобу будь чим доведеться, то й належної віддачі годі чекати. У нас на кожній фермі міні-комбікормовий завод. Тип годівлі — силосно-концентратний. Раціон збалансований за поживними речовинами, точно знаємо, скільки дати кукурудзи, ячменю, пшениці, вівса, різних добавок. З місячного віку телят випоюємо замінником молока, додаючи комбікорм, щоб був баланс амінокислот та інших речовин, — бо це значно вигідніше, ніж випоювати молоком. Партія худоби для відправки на м’ясокомбінат — це щонайменше сто голів. До того ж продаємо тільки тим, хто пропонує нормальну ціну. Просто «підтримувати» переробників не збираємося — нам же і зарплату людям нормальну треба платити, і далі розвиватися. Нашою технікою не сіємо і добрив не вносимо, збираємо вирощене Джон-Дірами, Домінаторами, Маралами, Ягуарами, а прес для сінажу — четвертий такий в Україні. А щоб мати все це, потрібні кошти.

Звернув Анатолій Васильович увагу і на те, що ціна на зерно низька, кукурудзу (а вона видала до ста центнерів з гектара) взагалі важко продати. А якщо «пропустити» все це через молоко і м’ясо, ефективність одразу зростає. Завжди все треба скрупульозно підраховувати. Тому так прискіпливо аналізують у ПСП роботу кожного підрозділу. Адже від доходів залежить і майбутнє сільгосппідприємства, і добробут людей.

Цукрозавод теж один з найсильніших за оснащенням у своїй галузі. Весь технологічний ланцюг тут комп’ютеризовано. Нова автоматика дає змогу збільшити вихід цукру, зменшити енергозатрати. Звернули увагу й на те, що на відміну від інших підприємств тут завдяки новій системі фільтрації дають сухий дефекат: для заводу це відходи, а для кислих ґрунтів — чудова вапнякова добавка. Бо рідкий отак одразу вносити не можна.

Комп’ютер чи вила?

Людям треба дати роботу і гідну зарплату, щоб не змушені були їздити на базар і стояти там з пляшками молока — переконані керівники ПСП імені Цюрупи. Комбайнери, наприклад, заробляли під час жнив і по 250 гривень за день. Гідно оплачується і праця тваринників.

Утім, цюрупинцям не обов’язково носити в кишенях гроші. Можна просто зайти до магазину й узяти все, що потрібно для сім’ї — починаючи з хліба, що його випікають на власному хлібозаводі, й закінчуючи соєвою чи соняшниковою олією, цукром, медом (теж з власної пасіки), цукерками. Досить розписатися у відомості — й цю суму просто вирахують із зарплати. Про це розповіла Ганна Олексочка, в якої особлива посада — заступник директора з торгівлі і громадського харчування. Їдальня — то взагалі один з найголовніших об’єктів. Обід тут коштує для працівника всього одну гривню.

Звичайно, проблем у цюрупинців — хоч відбавляй. Та про це вже говорилося тисячі разів. І про надто кусюче (за ціною) пальне, і про вкрай дорогі засоби захисту й добрива, і про скандальну історію з цукром-сирцем... Та все одно тут без жодних інвесторів продовжують нарощувати виробництво. І не заради центнерів і процентів, а щоб краще жили люди. Бо найбільший капітал, кажуть, у голові. От і нам варто помізкувати, що краще: мати такі великі, сучасні, на промисловій основі сільгосппідприємства чи розпорошуватися на дрібні наділи, де основні знаряддя праці — лопата й вила.

Олексій КАВУН, Оксана КАЛУГІНА.

Попільнянський район

Житомирської області.