Гітару, диригентський фрак та ще 10 напакованих валіз і ящиків отримав Івано-Франківський краєзнавчий музей з Англії, з Нотингема. Цей багаж — особисті речі та архів Остапа Пицка, який народився в Княгинині (нині частина Івано-Франківська), а помер у Нотингемі на початку 2005 року, в переддень свого 86-річчя. Його вдова, пані Слава, передала ці речі, щоб створити в Княгинині громадський музей. Та вони опинилися в краєзнавчому музеї, бо заступник директора цієї установи Михайло Паньків переконав удову, що спадщину надійніше зберігати в державному музеї і пообіцяв навесні запросити пані Славу на відкриття виставки, присвяченої Остапові Пицку.

Мабуть, раніше, ніж до весни, розібрати ці речі не вдасться. Бо в ящиках не менше трьох тисяч документів. Поки що розпаковано пів-ящика з десяти. Тут нотні рукописи, книжки, концертні афіші, програми виступів, репертуари хорів, листи...

Розглядати чужі речі — все одно, що читати чуже життя. Крім того, про життя і творчість цього чоловіка розповідає книга «В молитві і пісні з Остапом Пицком». Отже, Остап Пицко — український диригент, композитор, аранжувальник хорових та духовних творів і народних пісень, співак, музикознавець, педагог, пропагандист нашої пісні в світі. Емігрував у 1944 році, рятуючись від більшовиків. 70 літ трудився на ниві українського хорового мистецтва, 43 роки диригував чоловічим хором імені Лисенка в Нотингемі. Автор близько 50 композицій. Найзначніші — музика до української служби божої, написана до 1000-ліття хрещення України, композиція «Премудрість» з посвятою кардиналові Йосипові Сліпому, цикл «Contra spem sperо» з чотирьох поем Лесі Українки, музика до «Розритої могили» Шевченка. Писав пісні на вірші Франка, Стуса, Симоненка, а також на власні й українського священика Василя Прийми. Автор книжки «Нарис української музики». Жив Україною і для України, вона була лейтмотивом життя маестро.

Остап Пицко мріяв стати оперним співаком. Завадила війна. На чужині завжди рятувався піснею та вірою в божу ласку. Де не був, створював емігрантські хори, навіть у таборі для переміщених осіб в Німеччині. Потім разом з цим хором переїхав до Великобританії. Після розформування таборів потрапив у Нотингем, де співав дяком у місцевій українській церкві, був диригентом хору ім. М. Лисенка і місцевих жіночого, дитячого, СУМівського та шкільних хорів. Співав у відомому в еміграції хорі «Гомін» в Манчестері. Відновлював мелодії здебільшого по пам’яті. Був справжнім фанатиком української хорової справи, співом гуртував емігрантів та зворушував серця іноземців, викликаючи в них захоплення нашою культурою.

Речі переживають господарів. Ось і ця гітара через багато десятиліть повернулася нарешті додому. Гітара, виявляється, звідси, з Княгинина! Коли Остапові довелося тікати з дому, рятуючись від арешту, він узяв із собою лише гітару та дерев’яну валізку. Багато потім було випадків, коли якась сила ніби відводила від Остапа смерть. Він дивом уцілів під бомбами в Німеччині. Ще якось мав летіти з хором виступати, але його не пустили з роботи. А той літак збили, пасажири загинули. Остап казав, що його рятують мамині молитви. Маму ж він так і не побачив. Коли вперше за 50 літ приїхав додому, її вже не було, і могили не знайшов, а батько Остапа помер ще 1943 року.

А гітара все витримала. Тепер вона в музеї. Може, десь у цих нерозпакованих ящиках лежить і вишита мамою сорочка, в якій Остап вирушив у далекі дороги. Колись іванофранківці відкопають і ровер (велосипед), який хлопець закопав на городі в надії, що скоро повернеться додому. Та не судилось.

Івано-Франківськ.